Читати книгу - "Григорій Сковорода, Шевчук Василь"

Світ ловив мене, але не спіймав.

Г.С. Сковорода

СIТЬ ПЕРША

Десятий день Григорий: пив густе повітря й не міг напитися. Там, за Карпатами, воно було ніжніше, лагідніше, але не пахло степом, не освіжало його душі. Десятий день лежав на возі й очей не зводив э тополь, берізок та вишняків, що огорізли зелено-білим шумом ясні палати й підсліпуваті хатки. Три довгих роки в садах Токая, Відня він марив рідним вишневим цвітом, низовим вітром, небом, в якому грають веснянку жайворонки, і вечоровим дівочим щебетом. Бувало, сядуть хлопці, зітхнуть, пожурягься і заспівають тихо "Ой гай, мати, ой гай, мати...". А він стоїть і плаче. Довкола рай, та й годі, а він летить на крилах пісні в свої Чорнухи, в Київ...

Риплять колеса, біжать неквапно коні, і за возами в'ється рожева курява. Ще не така, яка буває влітку, коли не видно світу, а мов димок із люльки.

— Парить, напевне, доціик буде, — озивається Ничипір, насовує на лоба шайку і підганяє коней, щоб наздогнаги валку: — Вйо, вйо, соколики!

Схиляється, підперши рукою голову, і починає мугикати пісню. Без слів, ледь чутпо. Він — ніби міх з піснями. А голос! Нащо співали в бурсі чи в архієрейськім хорі, та поряд з оцим чорнуським дядьком ті славні півчі — козли, сміховисько.

Ой на горі огонь горить,

А в долині козак лежить...

І не збагне Григорій, чи то Ничипір сніва, чи у самого в серці зринає пісня.

Накрив очі китайкою,

Заслугою козацькою...

Де не взялися вершники. Притримали гарячих коней, загарцювали поряд. Вусаті, грізні, всіма вітрами дублені запорожці.

— Куди мандруєте? — підвівся в сідлі найстарший, сивий.

— В Санкт-Петербург з Угорщини! — відказав Ничипір весело. Збив набакир свою облізлу шапку.

— А-а, приймачки! Папи гетьманці, що курам ноги миють! — зареготали вершники.

— А ви не миєте? — заскалив Ничипір око.

— Ми як помиємо, то кури й ніжок не долічаться!

— Орли, орли! — не вгавав Ничипір.

— А як ся має ясновельможний Розум? Ще при спідниці чи вже відлучений?

— Не дуже, хлопці, бо он у кареті в нас Вишневський — полковник її величності.

— Та що ти кажеш! — змахнув руками сивий. — А талярів у нього густо? — персзирпуііся з хлопцями.

— Ми не лічили... Не удостоїлися.

— А мо', труснемо, дітоньки, цього полковничка? — підкрутив старий козак як молоком облиті вуса.

— Труснемо, батьку! — гукнули "дітки" дружно і підняли на диби коней, готові ринутися до карети.

Отаман підніс угору руку, вгамовуючи своїх гарячих молодиків.

— Auri sacra lames! — мовив латиною. А потім поправив шаблю, подивився на панську спальню й зітхнув печально: — Цей виноград для нас зелений, братчики...

Григорій хотів спитати, коли і де старий отаман учився, але не встиг.

Запорожці звернули в поле і незабаром зникли в глибокій балці, порослій дубами.

Ще не вляглася курява, яку збили копита козацьких коней, як із-за гаю, що бовванів ген за верству попереду, неждано вихопився загін гусарів. Спинивши валку, ляхи спитали щось у Вишневського, і той, по пояс вилізши з карети, вказав рукою туди, де щойно зникли козаки.

— От бусурман! — пробурмотів Ничипір. — Недарма кажуть, що ворон воронові ока не виклює.

— Не доженуть, — сказав Григорій, відчувши в серці терпку журбу-тривогу за тими соколами, що десь летіли степом у рідну Січ. — Не доженуть... Nec deus intersit!

— Що ти сказав? — наморщив лоба Ничипір.

— Нехай лиш бог не втручається...

— Гай-гай, йому давно вже очі полуда вкрила. Таке на світі коїться, а він і вусом не веде...

— Бог із вами, дядьку! Що ви кажете?!

— Нехай послухає, — подивився у голубе високе небо Ничипір. — Мій дід і батько були ще вільними. А я — кріпак, робоче бидло, яким торгують! Уже три рази мене купували і продавали...

Затих, схилив на груди голову й не поганяв, не квапив коней, хоч їхній віз одстав од валки.

Сковорода замислився. Розстебнув камлотний синій каптан, підставив груди вітру, що ледве-ледве дихав. В'їжджали в ліс. Високі сосни тяглись у небо віттям, боролися за кожен промінь сонця. Слабкіші гинули, і навіть із тих, що розправляли плечі як переможці, спадали долу гілки, які лишалися у темнім затінку. Закон природи! І люди теж, як ті дерева...

— Вйо! Вйо! — гукнув Ничипір, махнув на коней дубовим пужалном (батога він загубив навмисне, жаліючи своїх мишастих) і заспівав веселої. Та незабаром затяг такої, що у Григорія аж защеміло серце.

Пожурилось миле браття,

Що на ногах кайдани,

Ой тепер же ми, миле браття,

Та й навіки пропали...

— Ей, Гришка, Гришка! — заволав гайдук Вишневського, мов на пожежу. Розвернув коня позаду воза й звелів, недбало граючись канчуком: — До пана, марш бігом!

— Їдь і скажи їх благородію, що я не пес і за каретами не маю звички бігати, — одрізав Сковорода.

Гайдук спахнув, підніс нагайку... але не вдарив. Сіпнувши повід, притис коня острогами й помчав од воза, немов за ним гонився дідько.

Ничипір заулюлюкав і замахав над головою пужалном. Коні рвонули чвалом.

Замиготіли сосни, і попливли назад гіллясті дикі груші, покриті білим цвітом.

Ліс стугонів, сміявся, торохкотів колесами.

Опівдні стали. Повипрягали коней, пустили .пастися на лісовій галявині, якою кралася вузенька річечка, поросла густо лапатим зіллям, вербою, вільхою. Співало птаство. У тулумбаси били строкаті одуди, кричала вивільга, і соловейко тьохкав на всю діброву. Великі чорні ворони, немов злі духи, перелітали через галявину і хрипко каркали.

Напившися із джерела, що витікало з-під кореня старої вільхи, Григорій пішов неквапно до полковника.

— Нарешті зводили... — сердито буркнув той. І мовив, чухаючи хорта за вухами: — Чи не здається тобі, Григорію, що пси і слуги з одного тіста зроблені?

— Як і пани, і свині. Усе — матерія! Вишневський вирячився. Побагровівши, сердито зикнув на гайдука:

— Чого стовбичиш перед очима?! Допоможи обід лагодити!

Зігнавши злість, полковник повеселішав трохи, примружив очі й проказав:

— Надмірна гордість не прикрашає...

— Як і брак гордості.

— Скажімо, кріпакові від неї користі ні на копійку, а тільки зло.

— Гордий не може бути кріпаком.

— Он як! А ким же йому накажеш бути?

— Вільним або ніким.

— А як же бог? Він сотворив раба і пана...

— Бог сотворив — людину.

— І розрізнив.

— Це фарисеї вигадали, щоб догодити панству. Вишневський крякнув, помацав вуса а 1а Петро й поправив шпагу. Діставши хустку, громоподібно висякався.

— Такі думки достойні диби або київ... — промовив холодно і осміхнувся: — Проте я добрий і поважаю людей учених...

— Цей виноград зелений, — перебив Григорій.

— До чого тут виноград? — не зрозумів Вишневський.

— Це так сказала одна лисиця, не змігши дістати гроно. Полковник знизав плечима. Топтав ботфортами жовтогарячі квіти і молодий щавель. Сковорода йшов поруч, спідлоба стежачи за співрозмовником, і слухав ліс. Он десь цівкнула синиця, застукотів об кору дятел... Жебоніла в струмку вода...

— Власне, я тебе покликав не задля диспуту, — скатай Вишневський. — Сьогодні вночі або на ранок будемо в Києві, Що ти робитимеш, які діла вершити маєш далі?

— Не відаю, — признався щиро Сковорода.

— У тебе е земля, худоба?

— Є трохи батьківщини. В Чорнухах, у полку Лубенському. Там старший брат.

— Що ж, хліборобство — діло достойне, чесне...

— І не властиве моїй натурі, — додав Григорій.

— А що ж властиве?

— Я ще не знаю...

— Їдьмо зі мною, в Санкт-Петербург. Там до зарізу нині потрібні учені люди, що знають мови й пройшли науки. Не пожалкуєш. Заслужиш чину, маєтків, грошей!

— Omnia mea mecum porto.

— Що ти сказав?

— Що ні до чого мені ті статки.

— Свят, свят. Кому ж завадять багатство, почесті!

— Кому властиво жити в убогості, але багатим бути душевним миром.

— Там Академія, славетні вчені, великі люди! — гарячкував Вишневський. — А тут же що? Тупоголові смерди, попи й старшини, які матнею чваняться, а борщ їдять із одної миски з хлопами!

— Кожен, пане Вишневський, має пізнати свій народ і в народі пізнати себе, — відповів на те спокійно Сковорода.

— То ти не хочеш?! — не міг повірити. Сковорода всміхнувся й розвів руками.

— Уперше бачу такого йолопа, який міняв би жезл полководця на пастуший батіг! — гримів на всю галявину полковник.

— Як на мене, то краще дома бути пастухом, ніж полководцем десь...

Вишневський крякнув. Розбив носком ботфорта піраміду рудих мурах.

— Ваше превосходительство, обідати подано, — підбіг і виструнчився гайдук.

— Іду! — сердито кинув пан і повернувся знов до Григорія. — А ти подумай. Не випускай фортуни з рук!

— Я це вже чув із уст самої імператриці, — промовив твердо Сковорода. — І ось, нічого... Живу, не каюся.

Вишневський махнув рукою и закрокував до килима, на якому вже ждав обід.

Григорій скинув каптан, прослав у затінку й ліг горілиць. Крізь негусте ще, жовто-зелеие листячко сліпило сонце. Дзвенів комар чи, може, якесь незнане інше створіння боже, що причаїлося, — мале, невидиме, але живе, — десь у гущавині, у краплі світу, хтозпа для чого, в ім'я чого... Правда, все на світі має сенс і логіку... Але пізнати натуру важкоЯк і себе... Проте можливо! Усе підвладне людському розуму...

Засміявся, згадавши свій диспут із німцем, який доводив, що світ непізнаваний. Суть метафізики...

— Григорію, ходи вже їсти! — долинуло здалеку, немовби З якогось іншого життя і світу.

Гукав Ничипір. ось він закрив собою сонце, розплився в усмішці.

— Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш...

Як пообідали і валка рушила, обсіли душу вагання, сум ніви. Хто там, у Києві, його чекає пині? Товариші-спудеї розлізлись досі по Україні або й по всій державі, від Запорожжя до моря Білого... Наставники не полюбляли його за різкість суджень і неповагу до букви, догми, перед якими вони схиляли голови... В Санкт-Петербурзі ж... Там Ломоносов. За кілька років туди приїдуть із Лейпціга колишні друзі Грицько Козицький і Миколай Мотоніс — куди ж їм ще податися...

— Вйо, вйо, соколики! — підганяє своїх мишастих старий Ничипір. Літами він не старий, а з виду вже майже дід. По бурій шиї в нього стікає піт. Брудну сорочку ворушить вітер, що підганяв валку і котить куряву кудись до Києва, де на далекім обрії чорніє хмара. Химерний вітер — дме не від хмари, а проти неї...

Поволі думки вертаються до Петербурга й Києва. Спокуса завжди зваблива... Хороми швидше впадають в очі, аніж убога хата...