Читати книгу - "Григорій Сковорода, Шевчук Василь"

Та не в хоромах — у волі щастя! Козак — як вітер, куди схотів, туди й полинув степом!.. Та і кого він у тій столиці вчитиме? Синків дворянських. Кому віддасть свій многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на неозорім полі людської мудрості? Імператриці, панству... А гречкосії, смерди нехай покірно, як ті воли, стромляють в ярма свої чубаті голови, вже й не гадаючи, що є на світі, крім борозни, і степ, і воля, і гостра шабля, і філософія?!

Ой коню мій коню,

Золотая грива... —

заспівує Ничипір знову, бо він не може без пісні жити,

як без повітря.

Сковорода заплющив очі — і напливло дитинство...

...Так пахне грушами, пташками, хмарами. Достиглі дулімов золотаві краплі, звисають із віття. Кричать на цілий світ від радості, перепурхують із куща на кущ пухнасті пташенята. А ген високо в небі пливуть кошлаті копиці сіна...

Маленький Гриць бере сопілку в губи, і та співає, сміється, плаче. Співа про батька, що повернувся з походу в гори. Сміється з брата Степана, який учора заліз на батькового коня і гепнув з нього, гукнувши козацьке "пугу, пугу!". А плаче вона за Дідом, який цікаво й страшно розказував про напад шведів, про оборону Чорнух од ворога і смерть у полум'ї останніх мужніх захисників...

Гриць повертається у бік села і ніби бачить, як гоготить, палає церква, в якій закрилися напівживі, в бою порубані, але не скорені козаки. Бачить могилу дідову, і хрест на ній, і квіточки барвінку...

— Дивись, дивись! — гука Степан і пролітає мимо на вороному. Таки навчився! Сорочка в нього напнулася од вітру, в очах іскриться щастя.

Провівши очима брата, малий лягає долілиць і починає мріяти.

Трава густа, висока. Коли крізь неї дивишся на степ, на Многу, що де-не-де поблискує між очеретом, то уявити зовсім не важко, що ти дорослий, і на коні, і з шаблею... Або з бандурою... Неквапно їдеш полем і граєш, граєш... А запорожці слухають, а ковила хлюпочеться, неначе річка в повінь... Кінь під тобою не вороний, не сірий, а золотий, той самий кінь, що потонув десь там у річці, коли ще многа була глибока, чиста й по ній плавали козацькі чайки...

— Грицьку-у! Грицьку-у! — гукає мати з двору. — А йди обідати!

Гриць повертає голову, проте не бачить матері, а тільки дах і бусла в гнізді на хаті. Птах розправляє крила і щось виклацує своїм червоним дзьобом. Немовби теж гукає Гриця їсти. Він мудрий-мудрий, оцей бусько... А йти не хочеться. Вже так наївся солодких груш, що може тиждень нічого не брати в рот.

По траві поважно лазять якісь жучки, мурахи; то тут, то там стрибають пружно зелені коники. Рябенькі сонечка вихоплюються аж на вершечки стебел і враз знімаються й летять у безвість. А може, то тільки так здається, що в неокраю безвісгь...

Кричать на річці гуси. Гриць прислухається і раптом чує, як десь ірже протяжно й дзвінко золотогривий кінь. Це там, на річці, в плавнях!

Заховавши сопілку в пазуху, хлоп'я підхоплюється і навпростець городами збігає вниз, де причаїлася в очеретах і вербах ласкава многа.

Шалено б'ється серце. Колюче стернище калічить ноги, а він біжить, не чує. В ушах — саме іржання, яке то затихає, то знов розкотисте дзвенить над річкою, неначе туга струна.

Очерет встає стіною, лісом. За хвилину щезають небо, сонце і все на світі, крім колінчастих стебел, вузького листя й пухкої волоті. Довкола спокій, тиша. Навіть комар піде не писне, не обізветься тонко своїм високим-високим голосом...

Де не візьмись вітрець — і задзвеніли раптом, заграли очерети сопілками, яких би стало на цілий світ!

Хтось вдарив у бубон. І знову тихо. На глибині щось глухо чмокає, зітхає, стогне...

Він, він!

Гриць вибігає з плавнів, знаходить стежку до того плеса, де їхній човен, і мчить щодуху вузькою просікою в очеретах. Підошви приємно пестить холодна й вогка пругка земля. Злітають злякано очеретянки, крижні й, пеначе сонечка, щезають миттю у неозорім світі. Дідусь розказував, що тому світу немає краю, як зорям ліку.

Човни стоять, мов на припоні коні...

— Вйо, вйо, соколики! — гукає Ничипір весело, махає пужалном і повертається до Григорія: — Чого задумався?

— Згадав колишнє...

— Добре тому, у кого е що згадати! — зітхає Ничипір сумно, насовує на лоба гоанку і починає нової пісні:

Стоїть явір над модою,

В воду похилився;

На козака пригодонька:

Козак зажурився...

Григорій зручніше вмощується на возі і поринає знову в давноминуле.

...Господи, якими довгими були зимові ночі в Санкт-Петербурзі! Тільки смеркалося, з'являвся служка від капельмейстера й передавав наказ іти негайно на репетицію або на хори одного з палаців, де мав відбутися придворний бал. На світанку вертались хлопці (напідпитку, веселі) в свою співацьку бурсу, падали в одежі на жорсткі ліжка і засинали. Прокидалися десь аж надвечір, нашвидкуруч обідали і бігли знову втішати ясновельможних франко-німецьким музичним місивом, в якому так кохались імператриця, фрейліни і капельмейстер — голштииський німець.

Із цим німчаем була в Григорія справжня баталія. Якось Сковорода захворів і пс пішов па репетицію. Капельмейстер прислав йому додому ноти й звелів за вечір вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорій пробіг очима аркуші й жбурнув на стіл. От брехуни без сорома і совісті! Де вони бачили таких пастушок і пастухів, цих херувимчиків, які милуються, мов голуб'ята, на барвистих луках? А дощ, а холод, а по коліна твань! Бувало, гибіеш, накрившиск старим мішком, як цуценя на прив'язі... А то гасає степом різкий осінній вітер, несе курай, солому, листя...

Знявши з стіни бандуру, провів по струнах і затужив за полем, лісом і за своею Многою.

Ой не цвіти буііціїм цвітом, Зелений катране,

Тяжко-важко на серденьку,

Як вечір настале...

А далі другу, третю... Співав і плакав, і дужокрилим соколом шугав над рідним степом, не міг натішитися його красою-вродою, не міг напитися його цілющих пахощів...

— Оце по-нашому!

Григорій прикрив рукою струни і озирнувсь на голос. У порозі, схиливши голови, стояли мовчки лакеї, кухарі та машталіри. Розвівши руки, до нього йшов сусід чорнуський Ничипір Доля.

— Яким це вітром, дядьку?! — зрадів Григорій гостеві.

— Недобрим, Грицьку, — сказав Ничипір. Поцілувались тричі. — Для нас тепер що не подує, то все не з того боку!

— Ох правда, правда, — підтримали його ті горопашні, що не насмілювалися зайти в кімнату придворних півчих. У їхніх душах ще тліла іскра волі, слабенька, немічна, як передсмертний крик, і одночасно вічна, немов зоря вечірня...

— Заходьте, люди добрі! — запросив Григорій. — Чого ж ви стоїте в порозі?

Перезирнувшись, вони зайшли і знову притихли неподалік дверей.

— Ну як там наші? Живі, здорові? — спитав Григорій.

— Я вже три роки не був удома... — похмуро мовив Доля. — До смерті, видно, бурлакуватиму...

— Ви б одружилися.

— Навіщо, Грицьку? Аби плодити кріпаків?! Похнюпившись, сидів Ничипір, зітхали мовчки лакеї, кухарі та машталіри, яким ніколи не доведеться бачити своїх дітей на вольній волі...

— Заграй нам, Гпицьку! — подав бандуру Доля. — Та не сумної а веселенької!

— Якої ж вам? — спитав неголосно, бо вся душа його була мов рана. Не дочекавшись відповіді, почав тієї, яку любив співати його дідусь:

Дівка в сінях стояла,

На козака моргала...

Ничипір випростався і підхопив:

Ти, козаче, ходи,

Мене вірно люби,

Серце моє,

Серце моє!

У дверях нагло з'явився сам капельмейстер. Двораків неначе вітром здуло. Тільки Ничипір не рушив з місця.

— Bist du denn krank? — підніс лорнетку німець. — Замість високий французький музика ти репетируєш deine barbarischen Lieden!

Рвонувши з рук бандуру, він розмахнувся і вдарив нею об бильце ліжка. Ничипір кинувся до капельмейстера, але Григорій вмить заступив йому дорогу.

— Бандуру розбити можна, — промовив стримано, — а пісню — зась.

— Ха-ха! — скривився капельмейстер. — Який то пісня, то примітив!

— Роздайся, море, — жаба лізе! — хмикнув Ничипір.

— Was sagst du? Я — жаба, я? — наїжився пихатий німець. — Гей, хто там! — гукнув, метнувшись до дверей.

Запахло смаленим. Підбігши до капельмейстера, Григорій легенько взяв його під руку.

— Це брат у третьому його сіятельства Розумовського... — прошепотів, кивнувши на Ничипора.

Німчай хапнув повітря ротом, пробурмотів щось злякано і, поклонившись Долі, шмигнув у двері...

— Чого регочешся? — спитав Ничипір, тримаючись за шапку-бирку, яку зривав шалений вітер.

— Згадав, як ми пошили в дурні німця.

— В Санкт-Петербурзі?

— Еге.

— Ну й дременув кудлай напудрений! — гукнув Ничипір. Тим часом вітер зірвав його облізлу шапку і покотив у поле. — Держи, держи!

Він кинув віжки, зіскочив із воза й побіг за шапкою.

— Ти гавкай, гавкай!

— Тю-тю!

Сміялися на всіх возах. А довгоногий хорт Вишневського рвонув із карети і, припустивши навперейми, схопив злощасну бирку й роздер на клапті.

— Не журися, пан полковник звелить нову пошити, — почав утішати Сковорода, коли Ничипір вмостивсь на возі і взяв ремінні віжки.

— Бог дасть, не встигне... — похмуро буркнув Доля і закричав: — Вйо, вйо,соколики!

Григорій не став розпитувати, що означають його слова. Він бачив сам, душею чув, що в земляковім серці визрівав якась рішучість, якась нова, незнана сутність-сила. Напередодні великих змін, великих зрушень людина завжди немов оновлюється і розквітає буйно усім найкращим і найвеличнішим. Ничипір Доля не мав ні вроди, ні золотих, ні волі. У нього був лише чарівний голос, який йому дістався в спадщину від батька-матері, від солов'їв чорнуських, що наспівали, нащебетали їм жагу кохання. І він співав. Співав і вчора, і позавчора. Але сьогодні з його грудей лилась ріка мелодій, журби, печалі, радості. Ось і тепер — сидить, заплющив очі й увесь бринить, мов жайворонок:

Ой у полі билинонька колихається...

Казав Вишневський, що той голштинець сам вихваляє нині малоросійські пісні та думи, а з бандуристами сердешний носиться, як із порцеляновими. Ще б пак! Імператриця одного з них за віртуозну гру нагородила не чим-небудь — дворянством.

Вона якась таки химерна, ця вседержителька... Одного робить шляхтичем, а тисячі — рабами, бидлом. Каже, що любить палко Малоросію, її пісні, її культуру, душу, а славній Лаврській друкарні вже стільки років не вільно щось друкувати, крім отих книжок, які вже вийшли в Санкт-Петербурзі або Москві...