Читати книгу - "Хованець, Шевчук Валерій"

Ніч була важка, налягала на жінку, аж здавалося: хтось невідомий загасив бліде світло неба. У кімнаті до болю темно й парко; на якусь мить здалося, що ніби осліпла; боліли повіки, і не могла вона заснути, хоч не мала сили дивитись у чорний щільний морок. Поставали вряди-годи видіння і тут, у горах, де не було ні душі (господарі хати, дід і баба, родичі її приятелів, поїхали в село на весілля), відчувала, що стає безпорадна.

Потрапила сюди, бо запрагла великої тиші, щоб вийти із каруселі щоденщини, а більше зі свого болю та відчаю, щоб менше розмовляти, менше думати і хоч так розтерпнути душею. Адже й справді: як чудово сидіти біля хати й дивитися на сірі чи зелені німі гори, що дишуть так умиротворено.

"Було б добре вам пожити в горах", — сказав їй приятель-лікар.

"Витримаєш?" — спитав чоловік, авторитет приятеля-лікаря подіяв і на нього, хоч за тими словами й стояло невимовлене: "А як же я?" Отож вона й поїхала сюди, до родичів отого приятеля-лікаря, і її прийняли тут, мов рідну. Було незвично й дивно, адже, коли подумати, — ні разу не залишалася сама чи на такому безлюдді; зрештою, старі ніби відчули це й запрошували поїхати на весілля із ними, але щось її застерегло, а може, з'явився дивний інтерес: це ж бо й справді небувала ситуація — сама в горах.

Пів дня відчувала тихий затишок, навіть якусь музику, ходила й помугикувала, ходила й поспівувала, а потім сиділа біля хати із книгою на колінах. До неї прилітали метелики й кружляли над головою, а неру-шні гори сприймалися як замислені й теплі. Від того ставало радісно й печально, а ще й дивно з усього: тиші, трави, квітів, дивоглядної безлюді; коли йшла стежкою, трава торкалася литок, а як розкішно вгинав її вітер! Назбирала букета, гірські квіти у збиран-ці ніжно світилися, коли поставила їх на столі. Потім знову сиділа біля хати й упивалася безмежним спокоєм. Гори накладалися горбами один на один, — сонце світило гаряче, аж пекло, хоч вітер повівав свіжий, а повітря навколо тремтливе й чисте, і жінка вдихала його з тремтливою осолодою — це оновлювало її та збуджувало.

Тут, у горах, їй перестала нарешті боліти голова, хоч досі боліла безперервно, тут нарешті вона почала більш-менш спати.

"Але це було, — подумала вона, — коли поруч клопоталися старі". Тепер же, коли вони поїхали, жінка з тривогою подумала про ніч, яку доведеться провести насамоті: чи не повернеться до неї її біль та ураза?

А ніч випала безпросвітня й парка. Дихали нагріті за день стіни, і жінка скинула із себе ліжника. Лежала в чорній тиші й слухала хрипкий хід годинника. Навколо, в окраї десяти кілометрів, не було ні душі, однак засунула всі засувки — хотіла відчуватись у безпеці. Намагалася ні про що не думати, найбільш про те, що боліло й пекло і що там, у місті, майже доруйновувало її.

Прийшли до неї обличчя її батьків, десь далі стояв чоловік і всміхався, а може, намагався їй поспівчувати — були вони ніби з дикти вирізані і намальовані художником, котрий творить кінорекламу. Ні, то дивовижа: лежати самій і щоб в окраї десяти кілометрів не було ні душі; маленька тривога вже починала бриніти біля серця, як вступ до темної музичної симфонії, і їй здалося, що кімната, в якій лежить, стає геометрично кругла.

Хотіла встати й підійти до вікна, щоб виглянути, але в цій темені її пройняв ляк, що, вставши, не знайде потім ні ліжка, ані стін. У неї затремтіли пальці, які почали обмацувати власне тіло, бо на мент здалося, що й тіла у неї нема. Так, усе починалося знову, тривога вийшла з кутка у формі кошлатого згустка темряви, і простягла до неї, жінки, широку лапасту руку, і жінка загойдалася на солоних хвилях — попливла, а може, це ліжко здійнялося в повітря і почало помалу кружляти. І в глибині мороку промалювалася ще одна тінь, а, де вона з'явилася, трохи просвітліло — звісно, була то дівчинка в голубому, зараз синьому, платтячку з синюватим обличчям, руками й ногами. Дівчинка стояла в повітрі, яке раптом стало перламутрове і тремке. І ця мацюпенька істота в платтячку, що нагадувало крила метелика, рушила до неї, перебираючи ноженятами, на обличчі в неї світився усміх із здивуванням.

— Це я, мам, я! Не пізнаєш?

— Як ти мене тут знайшла? — спитала жінка, важко хвилюючись.

— О, це просто, — сказала дівчинка. — Я ж літаю. Не могла тебе не знайти.

— Господи! — прошепотіла жінка. — Господи! Невже це знову починається?

— Що починається, мамо? — дзвінко спитала дівчинка...

Жінка різко прокинулася, ніби випірнула з чорної ями. Хоч було парко, тіло покрилося холодним потом. Там, де стояла, висвітившись, дівчинка, твердів густіший кавалок темряви. Але тепер вікна були світліші, не так щоб дуже — ніби запнуті сірим вкривалом, крізь яке світло ледве сочиться. Жінка торкнулася пальцями скронь: дивно, голова не боліла. Подумала, що добре таки встати, підійти до вікна й визирнути. Але тоді її сон напевне не повернеться до неї, а того не переживе. І їй стало чогось гірко шкода: виходило, ніби сама прогнала видіння рідної дитини. Видіння, котре завжди кликала до себе, і яке приходило не так уже й часто, а коли приходило, отоді й починалася її хвороба.

Заплющила очі й закляла: "Прийди, прийди!" — але сни таки рідко повторюються, а ще рідше приходять на замовлення чи заклинання. Отож побачила інший.

Лежала в якійсь залі, повній чужих людей, зовсім оголена, на розкиданій постелі, люди підходять до ліжка, всі вони в білих халатах, і пильно її розглядають. Всі вони — чоловіки й дивляться на неї чи похітливо чи зневажливо. Вона ж лежить і не має сили й пальцем кивнути, зіщулившись і тільки відчуваючи, як на карку дрібно тремтить шкіра.

— Це вона? — спитав великий, неймовірно роздутий чоловік.

— Вона! — хором відповіли інші.

— І досі марить своєю вмерлою дитиною?

— І досі!

— Тоді їй капець! — кляпнув пальцями товстелен-ний чолов'яга й почав раптом роздуватися й роздуватися, перетворюючись у велетенський пухир. І цей пухир раптом тріснув з оглушливим громом, і розлетівся кавальчиками гуми, а біля ліжка жінчиного впало горличко того пухиря, перев'язане ниткою...

Вона розплющилася: темрява була так само неоглядна; жінка стрепенулася, бо здалося їй, що за вікнами хтось ходить, однотонно й важко, окрім того, в кутку щось зашкреботало, а може, й писнуло. Сіла на постелі, і все в ній затрусилося, закалатало серце, а обличчя облилося гарячою кров'ю. Крутила головою: де це ті просвітлені вікна? Ні, їх знову не було: ні вікон, ані дверей, тільки тьмяно блимнуло і

немов застогнало велике дзеркало, яке стояло в цій кімнаті, — єдина міська річ хати. І їй здалося, що в глибині дзеркала засвітився вогник. Вогник, затулений ледь-ледь прозорою хусткою.

Зашкряботіло знову, але цього разу звук був реальний і зрозумілий.

"Миша, — подумала вона. — Фу, дурна! Це ж миша!"

Полегшено передихнула. Але їй здалося, що не сидить, а таки висить у чорній густині, так само, як недавно дівчинка, що вона розчиняється в темряві і хтозна, як звідціля вибереться. Адже все почало повторюватися, все, від чого тікала і що не давало жити вдома. Не оповідала навіть чоловікові про свої важкі ночі, про видіння свої і жахи, бо після того, як дівчинка вмерла, вони не спали разом — надто була неспокійна, кидалася й стогнала, а чоловікові треба було відпочити. Отоді й починала боліти їй голова.

"Ой, як мені болить голова, уявити не можеш!" —скаржилася вона чоловікові й похитувалася, ніби маятник. — Піди до лікаря, — сказав їй чоловік. — Або ж я покличу Денисюка".

Денисюк і був їхнім приятелем-лікарем, і саме він приписав їй як лік спокій і тишу. Врівноваженість і безтурботність, розваги, екскурсії, що завгодно, аби лишень змінити обстановку. Зміна обстановки — це і значить щось у собі забути. Забути те, що не забувається.

"Я таки вийду з хати, — подумала жінка, — бо тут нічим дихати".

Але за стіною знову хтось пройшов, і вона прикусила злякано губу. Чи не кінь це відв'язався і блукав в темряві довкола хати?.. Знову лягла, і безсонні ночі прийшли до неї всі разом, а їх вона не доспала стільки, що бачилося чорне поле із сірими постатями тих ночей. Заплющилася: далеко-далеко на небокраї, ніби чорний жучок, стояв її чоловік, звів руку і, здається, вітав її. Але між нею і ним стовбичило безліч сірих постатей, безліч безсонних ночей, тих, коли так важко боліла їй голова, коли з сусідньої кімнати хропів чоловік, коли вона вставала і відчиняла вікно — не було, як і тепер, чим дихати. І вривалися в помешкання нічні шуми міста, гуркіт автомобілів і далекий дзенькіт самотнього нічного трамваю. Ще далі тахкав поїзд, мчав у ніч, намацуючи дорогу гарячими очима прожекторів, а жінка вдихала сухе повітря зі слабким присмаком бензинового перегару і не могла надихатися...

Раптом пожаліла, що не пішла зі старими на весілля, там грають музики, розпалені трунком люди сплелися в обіймах і шалено трусяться у танку — там веселе безсоння й радість, пристрасні погуки, жарти і сміх. Чому ж не пішла?..

Вечорами сідали разом на ґанку, дивилися на німотні гори, і жінка з упоєнням слухала повільні й химерні оповідини діда. Коли ставало прохолодно, клала на коліна коца, і її не вражав страх, яким віяло від розповідей старого. Ну, хоча б про хованця. Про мале страховисько з великими очима і з гострими вухами. З довгими руками, які вміють витягуватися, в торбі у нього безліч золотих горішків, якими він часом грається, а часом розкидає їх по світі. Було затишно сидіти і все це слухати, бо гори тоді дихали м'яко, все густіше сповиваючись у серпанкове вкривало, а на устах у жінки тоді лягала іронічна всмішка: чи ж може таке бути?

— Часом він стає вужем, — розповідав дід, — і жодні засуви й двері не перепинять його. Він проходить через стіни, як через воду, часом він — як тінь, часом шарудить мов миша, але його треба стерегтись.

Старий чомусь засміявся, може, подумав щось своє: хіба не можна розповідати, а думати про своє? Вона також розсміялася, хоч відчула легку тривогу. Бо щось увійшло тоді в неї, як подих леготу.

"Звідкіля все це знаєте?" — спитала наївно, а дід загадково звів брови. Було тихо й спокійно, перед цим жінка безтурботно прожила день, ходила горами, збирала квіти й афени і, як ніколи, мала на душі мир.

"Такі це милі-милі казки!" — сказала задумливо, накручуючи на пальця торочку із коца.

"А може, й не казки!" — сказав багатозначно дід...

її знову пробрав морозець, хоч у хаті було парко.