Читати книгу - "Хованець, Шевчук Валерій"

Здалося, до скронь підлізло мале, закуте в доспіхи, з зеленим мосянжовим молоточком чудисько. Підіймало того молоточка й било — ось він, образ годинника! Годинник жив десь глибоко в темряві, дихав на всі свої залізні груди, і серце його дерев'яно стукотіло.

"Хай буде як є, — подумала жінка, відчуваючи, що її знову захитало на ліжкові. — Хай мучають мене сни, тільки б спати!.."

Не бажала повертатися додому зі своїм невитравним болем та безсонням, бо й чоловікові її нелегко, бо й він перестраждав важко, як і вона, хоча ні, не так. Він змирився швидше і, здається, вже давно заспокоївся, а те, що не може заспокоїтися вона, його трохи й дратує і вибиває з колії. Тому останнім часом між ними й пролягла тінь: вона ніби мстилася йому за забудькуватість болями й неспокоями, а він, ними переболівши, хотів миру.

Щось хвилювало її, і вона зирнула туди, де ховалось у темряві дзеркало. Онде воно, ледь-ледь світиться, п'є темряву і відбиває її від себе, дише, як живе, ховаючи в своїх глибинах образ її неспокою. Дзеркало пульсує на неї біострумами, здається, їх посилають до неї рідні її. Може, чоловік зараз стоїть біля розчиненого вікна й пускає в ніч сірі пасемка диму? А може, він у глибині душі радий, що вона поїхала,

бо скільки це може тривати? Подумала, що дзеркало — дивне вікно, а може, єдиний вихід із цієї кімнати, її ненадійний, але реальний збавлювач. Але що це там? Дзеркало промалювалось у темряві, ніби двері, розхилені навстіж, в них видно стало круглий, як тунель метро, сутерен. Сутерен освітлено блідим, ніби місячним, світлом, долівка поросла травою, через яку бігла стежка. Трава ж у сутерені росла синювата з жовтим відливом, а може, на ній розцвіли кульбаби? І справді, — кульбаби, жовті зірки. І в коридорі, в глибині його, жінка побачила хованця — мале страховисько з великою головою, з гострими вгорі вухами і з довгим кульчиком, що звисав із одного вуха, а замість камінця у кульчику — золотий горішок. Мав хо-ванець великі очі й плаского носа, широчезного, розсунутого від усміху. Ступав рахітичними ніжками, власне, дибав, в одній руці тримав торбину, а другою впиравсь об патеричку. І був без одежі; ні, тіло його обтягнуте лискучою, впритул пригнаною до тіла, тканиною, і вона, чи й тіло його, поблискували іскрами. Дибав і дибав, але залишався на місці, наче ноги його вгрузали в болото, а він тільки й того, що їх витягував — чорні босі ніжки, які ненастанно те болото місять. Хованець невідривно дивився на жінку, а вона на нього, й не могли відірвати одне від одного очей...

За вікном знову затупало — а може, кінь її охороняє, подумала жінка. Вірний і щирий охоронник, який єдиний у цій ночі її береже. Вона ж не розбирає: чи спить, чи марить, ні, вона, здається, спить. Вона мусить спати, а для цього треба небагато. Тільки встати, зціпити кулаки, пройти у дзеркало й рушити у глибину сутерену, по якому йде до неї і не може прийти отой малий і чудний хованець. Вона ж хоче спитати в нього про ту, про яку думати не перестає, ту, яка не хоче її відпустити, а тримає біля себе, ніби хоче до себе забрати.

Але звестися жінка не змогла. Натомість упала в темну яму і почала падати довго й повільно, прокручуючись розпластаним тілом з розкиданими руками й ногами, і від того, що падала повільно, не було їй страшно, мала бо над собою не так парашут, як велетенську парасолю, до якої була прив'язана: до кожної шпиці по нитці, а до ручки — вірьовка, другий кінець якої охоплював її за стан, ніби пояс. А ще вона подумала, що цей сутерен, який побачила у дзеркалі, може і є яма, в яку вона падає, тільки на цей мент поставлено його сторч...

І опинилася на оглядовому майданчику поблизу Андріївського узвозу; внизу розкидав дахи Поділ, під одним із тих дахів довго знаходила свій затишок і її родина, там напевне зараз хропітливо спить її чоловік. Здається, він випив, бо чоловіки, коли залишаються без жінок, відразу ж напиваються, а можливо, й сам блукає в червонолистих нетрях сну. Знизу повно тремтливих, неспокійних вогнів; чомусь одурман-ливо пахло полином, і їй раптом стало радісно, що повернулася додому, що в голубому світлі, який розливався довкола, вона може знайти справжній спокій —знову заживе, як трава чи дерево.

Там, де стояв їхній будинок і де спав підпилий її чоловік, не було ні трави, ні дерев. Голий брук, голі стіни, поіржавлені ринви, вікна видовбані у глухих стінах, запах столітніх помешкань. На лавочках біля парадних сидять і озирають світ каламутними очима старі жінки, всі ніби давно померлі, а тепер ожилі. Вона ж стояла на горі, овіяна вільжистим вітром із ночі, з розвіяною одежею, сперлась об вологий од роси стовбур і зорила туди, де тремтіли вогні і розляглося бляшано-цегляне море...

Жінка на хвилю опритомніла. В паркій тиші знову почулося, як ходить довкола хати кінь, це таки справді кінь, бо попирскує і похропує, вона навіть почула гострий запах його поту. Часом кінь зупинявся, стояв, шумко вдихаючи повітря і, здається, тремтів усім тілом. Ні, вона хотіла повернутися назад, на ту гору над Подолом; ну звісно, вона знову заснула, бо повітря знову стало сине і драглисто-перламутрове. Мерехтіли вогні, і вона подумала: кличуть її. І справді вабило до розсипаних вогників туди, де спав її чоловік і де потріскували чи покректували столітні, пропахлі людським потом і запахами їжі та відхідників столітні будинки.

"Йди, мамцю!" — сказав біля неї голос дівчинки.

Пішла, відчуваючи, що її коливає, наче на хвилях, що вона не йде, а пливе, що їй не сила ані спинитися, ані звернути із прозорої стежки, котра висить у повітрі. Вже входила між будинки, і ті вражали її своєю безживністю. Та й вулиці були не теперішні, а з того часу, коли була дитиною сама. Вже входила в них, ліхтарі загорілися яскравіше — все залилося синім світлом. Щодня бігала тут, спершу у школу, а потім на роботу, й на базар, і в магазини, впізнавала покриття хідників, кожну на них вищербину, поворот, ріг, вибоїни, сліпі, заслонені фіранками й завісами, вікна. Голими вулицями гуляв вітер, а вона уже поспішала, як звикла. Майже бігла з порожньою сумкою, щоб устигнути щось підкупити до роботи, а тоді й наварити, а ще й поприбирати — в неї багато зібралося прання, але це — на вечір; треба ще пошити доньці костюма для маскарадного свята: чи не костюма хованця їй зробити? Навколо гуляв вітер, сухий, паркий, ганяв куряву і шмат газети порожньою шосівкою, бив у двері, налягав на шибки; ще один поворот, подумала вона, і буде базар.

Базар теж був нетеперішній, критий, а колишній, цілком мертвий, ніде ані душі. Німо стояли торгові ряди, вітер грався сміттям, ганяв шматки паперу й пір'я. Вона сіла на червоного ящика для піску, щоб віддихатися. І знову хтось тонко її погукав, здається, був то доньчин голос. Скочила й нервово прислухалася. А онде і вона, сидить на лаві рундука, розклала перед собою якісь торбинки: чи з сушеним зіллям, чи з квасолею та горохом і ніби продає. Вітер бив жінку в обличчя, шматки паперу летіли, наче голуби. Дивилася на порожні торгові ряди з однією дрібусінькою торгівкою, на горби, що витиналися за базаром, їй здалося, що хованець визирає до неї з-за повітки й широко розтягує широкого рота.

"Йди сюди, мам! — сказала донька. — Чого не хочеш у мене купувати?"

Вона підійшла ближче.

"По чому ваші горох і квасоля?" — спитала.

"Ну, мам, — сказала обурено дівчинка. — Хіба ти не бачиш? Це не горох і квасоля, це ж полин"...

Прокинулася з перестрахом. "Я таки спала, — подумала. — А може, знову бере мене одур?"

Заплющилася й побачила Дніпро. Воду піднято на кілька метрів над землею, але краї було ніби обрізано, вода світилася зеленкуватим сяйвом, потіненим де-не-де великими, риб'ячими тілами. Отже, річка була ніби акваріум, і вона пішла до черги, щоб купити риби, яка задихалась в тій річці-акваріумі. Перед нею зигзагом викручувалася черга, і їй здалося, що вона, черга ця, — тіло безмежно довгого єства, котре має людські очі, а вміє ставати вужем.

"Хто крайній?" — спитала вона.

Крайньою була малесенька дівчинка у синьому платтячку, що нагадувало крила метелика. Дівчинка повернула голову і сказала серйозно:

"Крайня я, мам. Але не раджу тобі купувати цієї риби, вона отруйна".

"Чого ж ці люди за нею стоять?" — спитала жінка.

"Ну, чого! — відказала, смикнувши плечиками дівчинка. — їм це не зашкодить, бо вони мертві. А ти ж, мамо, жива!"

Тоді вийшов із черги хованець, шаркнув ніжкою і по-старомодному вклонився.

"Чи таке ви, шановна мадам, — сказав він, — хотіли побачити в своїх, вибачайте, снах?"

"Риба — це поганий сон", — сказала жінка.

"Звісно, — мовив хованець. — Препоганий. Але це триватиме доти, доки ця мала негідниця вас, мадам, не відпустить."

"Хто це, мала негідниця?" — здивовано спитала жінка.

"Та ота!" — ткнув пальцем убік хованець.

І жінка побачила залитий сонцем, але чомусь мокрий ґанок, а на ґанкові сиділа, натягши на колінця платтячко, що мов крила метелика, мала дівчинка, і та дівчинка поклала голівку на власні колінця і дивно її завернула, дивилася і погляд її був сумніший від сумного, як і тоді, в останні її хвилини у світі цьому, і на великих віях у неї тремтіли сльози.

"Що він таке каже? — спитала обурено жінка. —Чому він назвав тебе негідницею?".

"Бо я така є, — сказала печально дівчинка. — Бо я й справді тебе не відпускаю, через це ти й недужа. А негідниця я тому, що хочу, аби ти прийшла до мене й ніколи вже мене не покидала. А він, цей гицель, мені того боронить. Але я йому не вірю, що я негідниця. Бо хіба це зле, коли хочу бути зі своєю мамою?"

"Зле! — гукнув хованець. — Бо ти мертва, а вона жива!"

І він знову повернувся до жінки, шаркнув ніжкою, по-старомодному вклонився і розтяг в усмішці рота.

"Чи ж хочете вмерти, мадам? — спитав він. —Зрештою, можете мені не відповідати. Ліпше заграймо в піджмурки. Коли знайдете мене й затракаєте, помру я, коли ж ні — помрете ви. То як?"

"Грайся, мам! — радісно закричала дівчинка з ґанку. — Я тобі підказуватиму!"

І вони пішли, а може, попливли порожніми вулицями: попереду хованець, а за ним, ступаючи слід у слід, дівчинка, а за нею, ніби тінь, і вона. І дійшли до гори, в яку було вставлено велике дзеркало, хованець витяг із кишені стародавнього ключа, всадив його у дзеркало, і дзеркало-двері відчинилися — побачила вона безконечний, круглий сутерен, як у метро, і синю траву з протоптаною стежкою на ній, і жовті квіти кульбаб, наче зорі.

"Жмуріться, мадам!" — сказав хованець.

Вона замружилася, а коли розплющилася, хованця в сутерені не було, стояла тільки дівчинка у платтячку, як крила метелика, і мовчки показувала пальчиком на стіну, хоч пройми у стіні й не було.

Жінка взялася руками за стіну, і розсунула її як завісу, і побачила наповнену паром залу, а в ній безліч голих чоловіків із тазиками, які милися.