Читати книгу - "Хованець, Шевчук Валерій"

І дзюрчали там струмені води, що лилися, розсипаючи краплі, зі стелі, і чути було гострі покрики. В жінки запалало обличчя і вона рвонулася назад, відпустивши завісу-стіну.

"Не бійся, мам, — дзвінко сказала дівчинка. — Там тільки голі чоловіки, а він поміж них заховався. Зайди, візьми його за вухо й виведи. А тоді затракай."

Вона відчула, що їй паморочиться голова. "Стривай! — сказала дихавично. — Коли затракаю його, помре він, а не я. А ти хочеш..."

"Але ти ж тоді виграєш, мам!" — дзвінко сказала дівчинка.

"Тра-та-та! — почула вона за собою. Обернулася й побачила усміхнену пичку хованця. — Ви програли, мадам!"

"Так нечесно! — закричала дівчинка. — Нечесно! Грайте ще раз!"

"Гаразд! — сказав хованець і підсьорбнув носом. —Жмуріться, мадам, але не підглядайте."

Жінка зажмурилася вдруге, а коли розплющилася, дівчинка показувала пальчиком на стіну протилежну. Жінка розхилила і цю стіну, ніби завісу, і побачила кімнату з величезною ванною, в якій кипіла вода, і плавала в тій ванні здоровенна жаба, роздуваючи пухирі на щоках, і рот у жаби був надмір широкий, і розсувався в усміху.

"Не можете мене затракати, мадам, — сказала жаба. — Бо я вже не хованець, а самі бачите хто. Ха-ха-ха!"

І той сміх страшно розлупився в порожньому су-терені, і жінка побачила, що він, цей круглий коридор, починає звужуватися, стискатися і стягуватися. І вона злякано почала відступати назад, щоб ці стіни її не розчавили, тим більше, що й дівчинки в сутере-ні вже не було. І вдарилася спиною об дзеркало, і те розчинилося. Тоді побачила вона, що сутерен тягнеться не горизонтально, а знову став сторч, і зробився тут, у кімнаті, ніби цямриння криниці, горішній край якої й покривало дзеркало. Жінка зирнула в нього і побачила, що труба зовсім вузька й довжелезна, а по той бік приклалося до неї велетенське око, ніби дивилося у трубу підзорну. І те око на дні криниці стало диміти і сльозоточити, й уздріла вона чоловічка в зіниці ока, який ніби в болоті провалювався однією ніжкою чи другою, а може, те болото місив. І впізнала вона хован-ця, бо хто ж то міг бути іще?

"Не мучте мене, не мучте!" — закричала жінка в трубу, і її голос раптом розбився на скляні і лискучі кавалки, які почали падати, б'ючись об сині, ніби хо-ванцева одежа, стінки...

Було парко. Жінка лежала на ліжку, безсило розкинувши руки й дивилась у стелю, якої не було. Поруч тахкотів, наче маленький трактор, годинник, горло їй чавила спазма. Сльози розсипалися по щоках, і вона знову подивилась на дзеркало. В нього входив, як крізь двері, хованець.

"Оп-ля, мадам! — сказав він, шаркнувши віжкою і по-старомодному вклоняючись. — Програли, шановна, егеж? Кінчимо гру?"

"Як?" — спитала самими вустами.

"Просто, — сказав весело хованець. — Дивіться, що з мене буде".

І в нього почали витягатися, ніби гумові, руки, дотяг-лися до її тіла, пробігли по ньому, як дві миші, дотяг-лися до горла і зчавили, аж не могла вона дихати. Тоді попливло чи полізло їй спершу по нозі, потім по животі до грудей довге, слизьке, шарудяве тіло, і присмок-талося холодним ротом до перса з лівого боку, де було серце, і серце почало кидатися, як зловлена пташка! Тоді вона закричала від жаху, вискітливо, безумно і страшно. "Не чіпай мами! — почувся дитячий зойк. —Відпусти її!"

"А ти її покинеш?" — спитав глухий голос хованця.

І тут почувся дитячий плач, невтішний, важкий зі схлипами. І цей плач почав даленіти й тихшати, ніби дівчинку відносила якась темна хвиля. І дзеркало спалахнуло вогнем, вогонь стрибав по його лискучій, як вода, поверхні, і дитячий крик із плачем уже перетворився на тоненьку золоту нитку, яка ось-ось обірветься. Зрештою, вона й обірвалася, при цьому почувся звук, ніби тріснула струна на гітарі.

Жінка відчула, як розтислися в неї на шиї липкі руки-кліщі, як холодний рот відпустив її персо. Перевела очі на вікно — воно поволі проявлялось у її зорі, мов фотокартка у проявнику. Знала, що так народжується ранок, тож сльози її попливли в той ранок, бо приносили їй звільнення. Ще не прокинулася дорешти, ще їй було лячно, але морочна ніч закінчилася.

Повіки їй упали, і попливла вона на хвилях свого безсилля все далі й далі туди, де розгорялося світло, де засвічувалося небо і де прокидалися птахи і трава.

її єство затремтіло від святого видження пробудження світла, а коли це сталося, відчула, що з тіла її злізло і зіскочило на підлогу щось важке. Затупало ратичками — щось непримітне, наче тінь, і, наче тінь, прудке. Погнало із таким спритом, як женеться над землею перше сонячне проміння, і раптом ударилося грудьми об мертве дзеркало. Дзеркало дзенькнуло й налилося по вінця ранком. Жінка не прокинулася, але усміхнулася світлу і стала молода й гарна.

Тоді заіржав біля хати кінь, він уже побачив, як далеко-далеко беруться під гору його господарі — дід і баба. Здається, вони були підхмелені, бо, пройшовши трохи, зупинялися, а дід незграбно намагався танцювати. Баба його сварила, дід же усміхався на весь рот, щось бабі веселе відказуючи. А тоді тицьнув пальцем, де стояла їхня хата. Однак обоє хати не побачили — її розчинило в промінні, як грудку цукру в склянці окропу, сонце. Сонце ж сиділо на одній із гір і вмивалося. Кінь витяг прозору шию і заіржав вдруге. Хтось невидимий пішов стежкою і почав розкидати навдокіл золоті горішки роси.

1965 р.