Читати книгу - "Поглинач запахів, Шевчук Валерій"

— Не знаю, як тобі сказати, — мовив Віталій Довгалюк, — те, на що хочу поскаржитися, і не хвороба навіть, — він зирнув на лікаря й скривився жалісно. — Може, підкажеш, до кого звернутися, — ти єдиний, перед ким я міг би відкритися...

Вони сиділи у вітальні, оформленій під "ретро", — мебля тут була антикварна по-справжньому; за склом шафи, зробленої у середині XIX століття, поблискувала корінцями енциклопедія Брокгауза та Ефрона; господар, однак, був у джинсах і спортивній сорочці з численними ґудзиками та клапанами, він дивився на свого колишнього приятеля крізь скельця окулярів в італійській оправі, — колись вони сиділи за однією партою і — диво з див — ще й досі часом зустрічалися! Не так щоб часто, але неодмінно вдавали з себе давніх приятелів; незвідь-чому одному й другому було то приємно.

Віталій Довгалюк сидів у древньому, як його прабабця, фотелі; до речі, прабабця й досі жила і, здається, не збиралася вмирати, — чомусь почав думати про неї, хоч прийшов сюди не для того: мав клопіт і конче хотів порадитися із лікарем, але не в офіційній обстановці. Був малий та мізерний, з майже лисою голівкою, з великими, темними й несподівано гарними очима на дрібненькому личкові, на Віталію висів костюм не зовсім бездоганно пригнаний — якесь одоробло з "Готового одягу"; ніс у Віталія був особливий: приплюснутий з боків, довгий і горбатий, з синюватими ніздрями, під тим носом незатишно тулилися короткі, але напрочуд соковиті й повні вуста.

— Стривай! — сказав приятель-лікар. — Може, щось вип’єш: сухе вино, коньяк? Не так часто ми з тобою здибуємося!..

— Нічого не питиму, — трагічно сказав Довгалюк. — Мені не легко було зважитися на цю розмову; сам знаєш, зі своїми хворобами я тобі не набридав...

— Це правда! — сказав лікар. — Пацієнти бувають двох сортів: одні свої хвороби приховують, а інші хочуть, щоб про те знав цілий світ.

— Я з тих, що приховують свої хвороби, — сказав Віталій і заходив покоєм, поламуючи пальці рук. — Прийшов до тебе як до приятеля, бо мені треба конче з тобою порадитися.

— В такому разі — валяй! — сказав лікар, вдаючи фамільярного.

— Та тут і валяти нічого! Просто мій організм... як це його висловитися... ну, з недавнього часу я відчув у собі дивну властивість... Ні, ти сміятимешся...

Віталій Довгалюк нерішуче зупинився серед кімнати і позирнув на приятеля великими прегарними очима. "Коли б він був ліпше одягнений, — подумав лікар, — то подобався б жінкам, які люблять чоловіків тихих і податливих!"

— Сядь, будь ласка, — м’яко запропонував лікар. — І не хвилюйся. Я готовий тебе вислухати, і що в моїй силі...

— Ну, звісно, — обірвав його Віталій і сів на краєчок фотеля, в якому так виразно пригадав собі прабабцю. — Я для того й прийшов. Так от, Анатолію Петровичу, вибач, що я так офіційно до тебе... Останнім часом щось таке дивне зі мною коїться... Виявив чудну за собою властивість, чи рису, чи здатність, кат його розбере, як це назвати... Одне слово, там, де я з’явлюся, пропадають приємні запахи...

Він їхав у трамваї. Сидів на бічному сидінні, було там місце, а він утомився після зміни й приліпився скраєчку. Саме приліпився, бо на тому сидінні розклалася жінка з величезним букетом бузку. Він не бачив тієї жінки, бо затулялася від нього букетом, але побачив пишну, як пампушка, руку, що охоплювала того букета. А ще побачив розкішні коліна й поділ червоної спідниці. Тоді йому здалося, що цей букет, який тримає така затишна рука, мусить чудово пахнути. Бузок мав пахнути травнем, зрілою, стиглою жінкою; загалом, запах бузку його завжди хвилював, будив невиразні спогади чи сентименти. Отож вирішив прихилитися до бузку і трохи "позичити" того запаху. Для цього небагато й треба було: ледь-ледь поверни обличчя — і оберемок квітів опиниться біля носа. Не втримав спокуси, повернувся до квітів і ввібрав у себе, скільки міг, повітря. Замлоїло в носі, закрутило, аж змушений був потерти пальцями, щоб не чхнути; йому здалося, що він весь раптом наповнився духом отого бузку, але це була тільки коротенька мить, бо наступної хвилі запах бузку зник, ну, зовсім зник, його просто не стало, і той букет зробився ніби паперовий...

— Розумієш, — сказав Віталій, — букет після того, як я вдихнув його запах, справді втратив ароматичні властивості... Цілковито! Ну, чого дивишся на мене, як на вар’ята? — спитав раптом роздратовано.

Лікар спробував розсміятися, але сміх прозвучав фальшиво.

— Я подумав тоді про себе те саме, — сказав гостро Віталій, наче вгадуючи приятелеві думки. — Але це тільки початок історії... Чудної історії, в якій я не все розумію. Не настільки я дурний, щоб не знати про атрофію людського нюху: до запахів ми легко пристосовуємося і починаємо не відчувати їх. Вранці ми не відчуваємо несвіжого духу свого помешкання, а людина, що зайшла з вулиці, кривить носа. Люди, які працюють з парфумами чи у смороді, зрештою, того запаху не відчувають. Коли я покинув трамвай, подумав: сталася така елементарна атрофія... За п’ять хвилин забув ту історію, надто дрібна вона виявилася. Про неї згадав потім, коли прийшов додому...

Погода тоді була сумирно-пригнічена. Низьке небо нависало над містом, а над шосівками висів синій дим бензинового перегару. Той дим похитувався й коливався, наче живий, і машини з плескотом мчали по мокрому асфальті. Віталій відчував запамороку, бо вже здавна не переносив автомобільного чаду. Намагався не дихати глибоко, але все одно відчував, як обпікає дихальні шляхи їдкий газ.

— Я точно пам’ятаю: тоді запах не зникав, — мовив Віталій. — Більше того, я почав навіть мучитися від нього...

Дійшов до свого парадного і скочив у ліфт. У ліфті вже стояла якось напарфумлена жінка. Вони їхали й не дивилися одне на одного, бо в ліфті чужі люди ніколи не дивляться одне на одного. Але не міг не дихати запахом тієї жінки — пахтіла вона міцно. І повторилося те ж таки: знову відчув, що по горло наповнюється духом тих парфумів, які вилила на себе його мивовільна супутниця, а за мить запахів не стало. Він злякався й зиркнув на незнайомку: була вона з тих, хто страшиться прив’ядання. Здається, що й супутниця відчула щось негаразд, блимнула на Віталія, наче він образив її улюбленого песика, а коли двері розсунулися, кулею вилетіла з ліфта. Віталій відчув на плечах дивний тягар, йому аж недобре стало, наче отруївся тими парфумами. Але це тривало тільки мент, наступної хвилі був як завжди, хоч, коли відмикав двері власної квартири, в нього тремтіли пальці...

— Я подумав, — сказав Віталій, — що це була якась психічна роздратованість, бо мав тоді на роботі неприємності — вжив недозволеного тону до начальника — і хотів якнайшвидше дістатися додому, щоб заспокоїтися й обдумати ситуацію. Зрештою, був неправий начальник, а не я, та й неприємність трапилася невелика — такі собі буденні неполадки, на які можна й не зважати. Як ти все це поясниш? — спитав Віталій, дивлячись на приятеля прегарними, трохи смутними очима.

— Так, як і ти, — сказав лікар. — Психічними неполадками, надмірною збудливістю.

— Я й справді так подумав, — мовив Віталій. — Вийшов з роботи на півгодини раніше й прийшов додому, коли жінки моєї ще не було. Дитина здобувала мудрість на продовженій групі в школі — сьогодні її забирала жінка. Я ж захотів урвати для себе півгодини часу, щоб побути самому. Хотів отак лягти на канапу, розслабитися і ні про що не думати, тобто дати організму перепочити й оновитися...

Він зайшов у квартиру й помітив, що одежа на ньому волога, що весь просяк вологою, а в домі тепло й сухо; на нього війнуло духом обжитого місця, тим, що й дає відчуття рідної домівки. Швидко перевдягся в домашнє, але перед тим як лягти й розслабитися, зирнув у дзеркало: хотів пересвідчитися, що такого страшного побачила в ньому ота жінка в ліфті? Але нічого особливого не побачив, хіба чуб був розпатланий. Отож він майже механічно взяв гребінця й зачесався, а щоб освіжитися, схопив флакон одеколону, та замість того, щоб бризнути на себе, як звичайно, кількома краплями, підніс пляшчинку до носа і вдихнув на повні груди того милого запаху — був то його улюблений потрійний одеколон. І втретє сталося те саме, тобто він наповнився ароматом по горло, а за мить з відкритого горлечка флакона вже не чув нічого, наче була там вода. Хоч ні, вода також має свій запах, а там його не було ніякого...

— Я подумав, що божеволію, — сказав Віталій, поморгуючи довгими махровими віями, на які йому могла б позаздрити не одна жінка, — але мозок у мене працював правильно, рухи були злагоджені й чіткі; я, правда, відчував легке роздратування, але не таке, щоб через те турбуватися. "От дивак", — сказав я сам собі й рушив до канапки, адже часу на самотність у мене залишалося мало...

Він ліг і відчув легке пощипування в носі. В кімнаті було тихо, через стіну м’яко звучала симфонічна музика — там мешкав меломан, і ця музика нітрохи не дратувала. Зрештою, він людина старомодна, і його дратує не симфонічна, а естрадна музика; відчув, що носом стало дихати не так вільно, і це раптом принесло заспокоєння: знайшов просте і зрозуміле пояснення отій дивній і трохи смішній своїй аномалії: нежить її назва. Звичайнісінький нежить, і те, що під час нежитю людина може втратити нюхальні властивості чи здатності, щось таке просте, як день.

— Я, власне, хотів тобі про це сказати, — зауважив лікар.

— Ну от бачиш, мислимо в унісон, — сказав Віталій Довгалюк, ледь-ледь усміхаючись. — Це значить, що у мене з психікою все гаразд.

— Таж звісно, — мовив лікар. — Надто багато скидати на психіку — теж ознака психічної неповноцінності. Закони психіки — це ті ж закони фізіології.

— Отак подумав і я, — сказав Віталій. — Я — інженер, а ми, технократи, люди таки раціонального мислення...

Отже, пояснення було знайдено. Віталій не без задоволення обдивився кімнату, в якій лежав, була вона обставлена невибагливо, бо й стиль його життя простий. Йому стало аж зовсім затишно, бо людина завжди творить гніздо за образом своїм і подіб’ям, відтак очі його заплющилися, і він перестав думати, тобто наладнав своє єство так, щоб ніщо його не займало, щоб мозок хоч трохи побув у стані блаженного спокою, а в нього це завжди викликало одну й ту ж реакцію, тобто він упав у темну, непрозору яму, аж мозок не витворив жодної галюцинації, тобто це був короткий провал у ніщо, сон без сновидінь, той, при якому горішні шари мозку відключаються цілковито.