Читати книгу - "Поглинач запахів, Шевчук Валерій"

І так тривало всі півгодини, які він здобув для самотності, а випірнув із неї, коли вдарили вхідні двері і в коридорі залящав дзвінкий голос його донечки, а він, хоч і прокинувся, відчував, що світ навколо крутиться, стіни здалися незнайомими, і треба було зусилля, щоб отямитися, знову повернути собі світ звичайних речей і встановити його твердо й несхитно, тобто ввійти в коло тих людей,, що складали його дім і наповнювали його існування.

— О, тато наш удома! — сказала трохи здивовано його жінка, входячи і вносячи з собою дух дощу й вологи. — Ти що, спав? А на нас напала злива, і ми добряче намокли!

Стала супроти нього, світла і змолоділа від дощу, вогка, рідна й запахуща; за нею вслід ускочила донечка, так само збуджена від зливи і покрита її свіжим духом — він заусміхався до них і вдихнув на повні груди їхнього запаху.

— І це сталося вчетверте, — сказав Віталій. — Я відчув, що наповнююся духом рідних мені істот, а за мить усе знову пропало. Пропало нагло й гостро, і я схвильовано звівся з канапи...

— Повітря в нас затхле, — сказала його жінка й пішла відчиняти балконні двері. — Ти часом не захворів?

Не відчував затхлого повітря, ні свіжості, принесеної знадвору. Відчував тільки ламкий біль у голові.

— Можливо, й захворів, — сказав він, і з його горла вирвалося щось схоже на сміх. — Знаєш, я зовсім перестав відчувати запахи.

— Це не диво, — сказала жінка в той час, як дочка стояла з розтуленим ротом і чомусь пильно дивилася на нього.

За мить у нього під пахвою опинився термометр, а волога свіжа рука лягла на лоба.

— Лоб теплий, — проголосила жінка.

— То мені завтра не треба буде йти на групу? — з надією спитала дочка.

— Як покаже термометр, — усміхнувся Віталій.

— Але ж ти хворий, та’, я по тобі бачу, — гаряче сказала дочка. — Хіба не можеш прогуляти один день?

В ту мить йому таки захотілося прогуляти один день. Попри все відчував у тілі розладнаність майже так само, як перед грипом. Але термометр був нещадний: тридцять шість і шість!

— Ну от, — сказав він, спускаючи ноги в капці. — Я здоровий, як бик, а нежить — це річ несуттєва.

— Вип’єш на ніч липи й попариш ноги, — відказала з другої кімнати жінка: перевдягалася.

Дочка перевдягалася біля нього. Ходила в малій до смішного жіночій сорочечці з мереживками й вішала на плечики форму. Потім цілком жіночим рухом накинула на себе халатика й почала застібатися.

— А можна й мені попарити ноги? — спитала.

— Хіба в тебе також нежить? — озвався з другої кімнати жіночий голос.

— Ні, я люблю парити ноги, — відказала мала.

— А я не люблю, — мовив він, активно розтираючи собі носа. — Парити ноги — прегидка штука!..

— От чудний! — вигукнула дочка. — Я б парила ноги щодня!..

Всього цього він не розповідав приятелю: сценка з’явилась у його уяві, як короткочасне видіння, і він замовк, наче прислухався до себе.

— Був майже заспокоєний, — сказав. — Застуда — річ звичайна, як і нежить. Але в мені продовжувала жити якась особлива настороженість. Не хотілося робити із себе вар’ята й розповідати жінці про те чудне в собі — я вирішив проробити щодо того ряд експериментів...

Перше, що він зробив: пішов до полички, де стояли парфуми, і знову відкрутив покришку флакона з потрійним одеколоном.

— І запаху не було? — спитав лікар.

— Анінайменшого, — відповів Віталій. — Мені навіть захотілося гукнути жінку й дочку і дати понюхати їм. Але я злякався, що й вони не почують запаху... Розумієш, одне діло індивідуальні нюхальні властивості, воші можуть зникати чи виникати, можуть бути алергічні, хибні — все, що завгодно, а друге, коли б це відчували й інші люди з навколишнього середовища. Це вже була б не тільки аномалія мого організму, від якої клопіт тільки мені. Чи логічно міркую?

— Цілком, — сказав лікар. — А чому в тебе є сумніви щодо логічності власного мислення?

— Бо в мене зараз взагалі багато сумнівів, — мовив Віталій. — Людина — особа настільки химерно-суб’єктивна, що не може постійно перевіряти свою нормальність самотужки. Але є універсальна мірка, якою ми все й перевіряємо.

— Тобто?

— Маємо бути подібні до інших, — сказав серйозно Віталій. — Уподібнення — одна з найнеобхідніших потреб людства. Без цього людина починає тратити грунт під ногами.

— Тобто починається психічна хвороба? — спитав лікар.

— Саме так! Я технократ і мислю раціонально. Завжди вважав, що людський організм — це та ж таки машина, хай складна до незбагненності. Вона має працювати чітко й безвідмовно. Як у кожної машини, в неї можуть бути відхилення, але і відхилення не повинні виходити за норму. Адже не випадковий цей збіг: норма й нормальність. Всі гвинтики мають бути загвинчені, а коли ні — різьбу сточено!

— Ну, це дещо схематичне міркування, — сказав лікар.

— Схематичне, але правильне, — категорично сказав Віталій. — Не даремно це тобі висловлюю — має воно безпосередній стосунок до моєї історії...

— По-моєму, тобі менше треба про це думати, — сказав лікар.

— Читаєш у моїй голові, — відповів Віталій, — Так само вирішив і я. Отак як після копіткого, напруженого дня добре розслабитися і розвантажитися від набраної напруги, вивести з себе електрику, як дехто каже, я вирішив зробити собі інтелектуальне розвантаження, тобто не мислити більше необхідного і психічно опроститися...

Рішення прийшло ще в той вечір, коли жінка почала активно виганяти з нього хворобу. Він сидів на кухні, розставивши коліна, як справжній господар дому; перед ним стояв кухлик з липовим наваром, пив малесенькими ковтками і задоволено дивився на спину, широкі клуби й м’які ноги своєї половини. Вона клопоталася, мотаючись із кутка в куток, плескала дверцятами шафки й холодильника і щось оповідала — про роботу і своїх колежанок, які з захопленням зустріли її нову кофтину. Він сидів і мовчав, як індійський божок, і тільки покректував. Запаху його напій не мав, бо перед цим вдихнув його на повні груди, але Віталій весь був липовий сам, весь із меду: очі солодко примружувалися, і він думав: "А коли так? Коли пити й уявляти запах липи, меду, уявляти липовий гай і бджіл, що гудуть, аж тремтить повітря?" Йому, зрештою, це вдавалося, і він майже зовсім приплющився. Озирав отак знадності своєї половини. "Слухай, — сказав раптом, — ти не проти?"

— В тебе одне на умі, — відказала йому жінка, лагідно блимнувши в його бік.

— А чого б того в мене не було на умі? — спитав він. — Я ж нормальний чоловік.

І коли сказав оту фразу, щось ущипнуло його й занепокоїло, йому захотілося таки відкритися перед жінкою, все їй оповівши, бо чи ж такий він нормальний? Але знову побоявся, бо коли б справдилося те, що його страхало? Чи блимнула б так лагідно його жінка, досить того, що удав із себе хворого, що п’є оцей липовий навар без запаху; чорт забирай, вилаявся він подумки, адже цей напій не подіє на нього, бо не має він нічого спільного з липовим цвітом та медом. Найліпше про це не думати, отак наказати собі й перейнятися власним рішенцем...

Їхня дочка вже спала, перед цим таки попаривши ноги, а він ще тільки мав те вчинити, І йому приємно стало хоч би від того, що вони опиняться з жінкою в тісній ванній, що вона підливатиме окріп, а він дивитиметься на її ніжну шию з кучерявим і лагідним волоссячком. Все-таки це чудові хвилини, і його дочка має тут рацію, адже парити ноги, коли поруч тебе люба істота, — якось з’єднуватися з нею, бо тоді у ванній повно пари, і чи не від того їхні тіла мимоволі почнуть пульсувати звичними біострумами; можливо, жінки відчувають це тонше, адже для них не основне з’єднання конечне.

Поклав руку жінці на стегно, але вона була зайнята, і не до гри їй було зараз.

— Ти ж хворий, — сказала вона. — Навіщо ,це тобі?

— Температура в мене нормальна, — мовив він.

— Перестань, — обірвала вона його. — У вас, чоловіків, тільки одне на умі...

"То й хай", — подумав він розмлоєно, бо йому так захотілося затишку, спокою — хотів таки забути про чудне своє, адже остаточно повірив: піде від нього, відчепиться від думок, і він у такий спосіб звільниться від утоми, від конфлікту на роботі та від невдоволеності. Єдиний лік на те: не думати й не думати, перейти в іншу емоційну сферу, а ранок розв’яже всі клопоти й гризоти...

Дружина вийшла з ванної, а він опинився сам у клубах пари, в якій ще прочувалися жіночі біоструми; о, то зовсім не запах, подумав він, бо з запахами в нього, може, й справді негаразд — відчуття глибше й серйозніше, а здатності відчувати не губив. Сидів на малому ослінчику в середині великого білого тіла ванни, в білій майці й трусах, сидів виструнчено й заплющено, тепло розливалося від ніг на все тіло, обличчя мав червоне й пітне, і йому здалося, що це таки більше від приємного, вище й сокровенніше. "Причини наших нещасть, — подумав він, — виходять із нашої невдоволеності, ховаються в нас самих, причини біологічних аномалій — теж із нас самих, отож і треба боротися з ними через самого себе". Потягся по рушник, втер обличчя, а тоді знову завмер, скрививши вуста...

І це було таке, що не оповідається, та й не оповідав він про те, а тільки згадав. Так само не оповів він ще одного, що, може, стосується безпосередніше оповіджуваної тут історії, адже найбільше, що збуджувало його у власній жінці, — її запах. Ні, то не був запах парфум, а щось особливіше; притаманне, можливо, тільки їй; м’яке, ніжне, від чого відчував молоду силу — її запах оточував його п’янким димком, заповнював і омолоджував, робив, зрештою, бадьорим. Жодна жінка, з якими доводилося йому здибуватися, не мала такого запаху, бо це був не запах, а дух. Чи не тому виявляв до своєї жінки надмірну прив’язаність і залишався їй несхитно вірний.

Але сталося те саме. Йому було дано вдихнути тільки раз її теплого духу, хмелю, що незмінно його збуджував, — за тим усе зникло, і замість пристрасного безуму він в’яло виконав обряд.

— Ти таки захворів, — сказала ніжно дружина, обіймаючи його й тулячись розпаленим тілом. — Не треба було цього сьогодні.

Тоді відчув, що на очі наповзає щось гостре й щемке, горло йому зсудомило, а серце здригнулось у залізних лещатах.

— Вибач, — прошепотів, ковтаючи схлип і кусаючи губи.

— Ну, не треба, дурненький, — сказала ніжно дружина, проводячи пальцями по його мокрих очах.