Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд"

209
0
02.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лютий надворі гуде, а літечко де?" автора Моріц Жігмонд. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд» була написана автором - Моріц Жігмонд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Зарубіжна література".
Поділитися книгою "Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Це сталося взимку 1888 року, коли випало багато снігу.

Тієї зими дуже скрутно велося моїм батькам. Ми закололи тільки одне маленьке порося, і ковбаса вийшла така тоненька, як мій палець. Коли мати варила її в каструлі, то вона репалася і перетворювалася в кашу. Проте кожен з нас твердив: "Я зроду не їв такої смачної ковбаси!" Всі навіть раділи, що на світі буває й така тонюсінька ковбаса. Ми, діти, веселилися, танцювали, а разом з нами розважалася й мати.

Уже ковбаси давно не стало, і в коморі висіли тільки чотири окости та сало, тоненьке, мов листок паперу. Ці запаси мати берегла, навіть торкатися до них було заказано. Однак ми не голодували. Картоплю мали й кукурудзу. А мати була майстриха вигадувать страви. Щодня вона винаходила щось нове. Навіть кукурудзяну кашу вміла викласти на тарілку так, що ми аж роти роззявляли. Робила в тарілці візерунки або накладала каші по вінця і повідала, що то — фортеця, яку треба здобути. Ось сюди увірветься ложечка, як штурмове військо. Гоп—і зніме вартового... Гоп— і схопить солдата... Гоп — і нема полководця...

І ми уминали кукурудзяну кашу, наче родзинки.

Одного дня — саме хурделиця мела,— до нас завітав дядько Іштван у такій величезній шапці, в якій ніхто ніколи не ходив.

Для нас то була велика шана. Дядько Іштван доводився братом маминому батькові. Він жив у превеликому достатку, в коморі в нього завше було повно-повнісінько. Казковий багатій! З ним звичайно і порівнювала мати казкових королів. Мовляв, стільки мав свиней, як дядько Іштван... Стільки в нього скарбів, як у дядька Іштвана... Був страшенно багатий, як от дядько Іштван... Переконливіше за це годі було сказати.

Одним словом, навідався до нас дядько Іштван у величезній шапці. Кожна шерстина на ній була скуйовджена і вкрита памороззю. Дядько скидався на справжнього Діда Мороза. Та боронь боже покепкувати з нього. Ми, діти, забилися в куток і звідти боязко озирали великого, дужого чолов'ягу. Вуса мав такі ж волохаті-кострубаті, як і шапку, висіли на них бурульки, мов на солом'яній стрісі.

Дуже вже було незвично, що він забрів до нас просто так. До того ж і батька не було дома. Він тоді працював у Будапешті, на заводі Грегерсена. Надсилав нам звідти гроші — то п'ять, то двадцять форинтів. А тільки двадцять форинтів завжди доводилось комусь сплачувати, тож мати годувала та зодягала нас тільки з п'яти форинтів і з того, що сама заробляла шиттям.

— Гм, бач які! — мугикнув дядько Іштван.

Він озвався так до нас, аби ми не боялися його.

І ще сказав:

— Лютий надворі гуде, а літечко де? — і повторив кілька разів: — Лютий надворі гуде, а літечко де?

Ці слова стали згодом крилатими. Вони так сподобалися нам, що ми зробили їх нашим бойовим гаслом і навіть у серпні вигукували: "Лютий надворі гуде, а літечко де?"

На дядькові був сіряк — сама тільки вовна. Кожна шерстина від паморозі перетворилася на срібну нитку, і дядько скидався на величезного срібного ідола. Це був справді казковий дядько. Навіть здалеку видно було, що це — багатир, бо, здавалось, він весь викарбуваний із срібла.

Дядько сів на єдиний стілець. Я не пригадую, щоб він заходив до нас раніше, а тим більше сідав. А коли вже й заглядав, то тільки лаявся. Голос мав надміру гучний і сильний. Так умів на всі заставки лаятись, що навіть грім небесний після тої лайки здававсь пискотінням курчати.

Та зараз він не гримів, а тільки бурчав.

— Дочко, знайдеться в тебе трохи свинини?

— Ви ж знаєте, дядьку Іштване, ми закололи лише невеличке порося.

— Порося? Що ж, на сніданок стане! Покажино мені окіст. Який він?

— Хвалитися нічим, дядьку Іштване.

Мати вийшла. А я — за нею. У маленькій комірчині було зимно, як надворі. Мати шепнула мені:

— І чого він приперся? Таж у нього в коморі окости більші за тебе, синку!

Вона зняла окіст із жердини, на якій висіли шматки поросятини, тицьнула мені в руки, щоб я ніс до хати. Цим вона хотіла показати, що окіст невеличкий.

Як побачив мене дядько Іштван, розгорнув сіряк, одкинув поли і витяг з кишені штанів величезного складаного ножа. Навіть ніж мав такий, що годився тільки могутньому і багатющому чоловікові. Розкритий, він був скоро півметра завдовжки. Окіст аж злякався: що то буде, коли віткнуть у нього ту здорову шаблюку.

Мати заслала стіл скатертиною і поставила найкращу порцелянову тарілку, яка мені дуже подобалася. Довкола по ній низалися зелені листки полуниці. Мати поклала шинку на блюдо і принесла гарний золотаво-жовтий кукурудзяний хліб. Хліб не дуже вдався: саджаючи його, мати щоразу скаржилася, що з кукурудзяного борошна в неї не виходить такий хліб, як у селянок. Мабуть, своїми тоненькими ручками вона не могла його добре вимісити.

— Кукурудзяний хліб!—скрикнув дядько Іштван.— А хіба нема пшеничного? Що ти за господиня, дочко?

Він узяв окіст, одбатував добрий шматок, а хліба вкраяв трохи і заходився їсти.

Зуби в дядька були жовті й здорові, мов лопати, точнісінько як у казкової зубатої відьми, що ловила малих дітей і приказувала: "Зуби мої, зуби, ніжне м'ясце розжуйте! Зуби мої, зуби, розкришіть ніжні кісточки!"

Дядько Іштван пригощався, а ми раділи, що він навіть кукурудзяним хлібом не погребував. Узявся й до нього. Раз одкусив, удруге — і гарного жовтого окрайця хліба наче й не було. Однак ми з подивом помітили: великий шмат шинки зникає швидше, аніж хліб.

— Ну,— озвався дядько,— до цього хліба ще трошки шинки.

І знов одрізав від окосту чималий шмат.

Тепер знов хліб упорав раніше.

— Ну, до цієї шинки ще трохи хлібця! — сказав і одчикрижив від хлібини.

Ми вже наперед тішилися з того, що тепер уже хліб залишиться. До лишку хліба дядько знов одрізав шинки.

Так він наминав, плямкав на весь рот і хрумкотів зубами, перемелюючи їжу, як млин зерно. Ще ніколи в житті ми не бачили такого ненажеру. Жовті зуби-лопати молотили так, що в моєї матері аж мороз сипав поза шкірою. Я відчував те саме і з жахом подумав: "Дядько Іштван з'їсть усю шинку!"

Таки з'їв. Так жував, так трудився, так жадібно уминав, наче собака, якому кинули ласий шматок. Навіть очі йому блищали по-собачому. А очі мав великі, налиті кров'ю. Неквапно скинув з себе сіряк, бо було тепло, дарма що топилося тільки сирим осиковим суччям та хмизом,— таке мали ми паливо. Але в хаті було четверо дітей, тож мати топила не жаліючи. Вона і зараз, коли дядько Іштван пожирав шинку та кукурудзяний хліб, підкладала на вогонь.

За їдою дядько майже й слова не сказав і, тільки вгамувавши голод, почав розмову.

— І дурний же твій чоловік Балінт, що й казати,— озвався він.— Чого ото їздити в Пешт та в Буду[1]. Немов собаці в зуби. З'їдять його ті пештські заводи. А в мене ось акацієвий гайок. Чи не ліпше б ото Балінтові вирубати його. Міг би принести собі гілляк та сучків — було б чим палити. Не треба б мучитися з цією смердючою осичиною, що не дає жодного тепла, а тільки курить. Ви наче ті цигани. Димом просмерділися. А батько ваш дурний, як баран. До Пешта їздить. Жодного разу не навідався й не сказав: "Дядьку Іштване, вирубаю я ваш гайок, зроблю дешевше за інших, тільки накажіть". Ні, йому, бачте, до Пешта треба...

— Таки треба,— гостро мовила мати. Коли вона гнівалася, за словом далеко не ходила.— Бо з того не проживемо, що будемо вам, дядьку Іштване, дешевше за інших гайок вирубувати. Ми маємо багато видатків! Отим-то і їде мій чоловік, щоб грошей заробити...

— Грошей... А навіщо вам гроші? Чому заходите в борги? Правду сказати, і Каті, ваша бабуся, завжди каву п'є. На якого біса? Відколи живу, і в рот не брав я кави. Досить мені на сніданок копченої ковбаси та чарки горілки. Я сніданок горілкою запиваю.

Діти аж покотилися од сміху. Братик Балінт, мов собаченя, пострибував коло дядька Іштвана і заглядав йому до рота, сподіваючись, що ачей і йому перепаде шматок смачної шинки, якої нам не давали. А дядько, гляди, стеребить її дощенту. Та дядько Іштван лиш язиком молов, а так і не дав братику ні крихти.

Він строщив усю шинку і вже кістку обгризав. Тоді мати раптом почервоніла від злості.

— Гей, дядьку Іштване, ще вам живіт заболить,— і забрала в нього кістку.— Я зварю її дітям до капусти.

Дядько Іштван розреготався.

— Дітям не годиться давати багато м'яса. Ось і в мене та вада, що від дитинства лише м'ясо смакую. М'ясо та ще добрячий пшеничний хліб. Що й казати, з того часу, як прорізалися в мене зуби, не дуже доводилося куштувати кукурудзяного хліба.

Почувши про те, що в дядька зуби прорізалися, Пішта та Балінт знов засміялися. Вони стрибали на одній нозі й реготали, аж захлиналися, ще й штовхали одне одного, немов пустотливі ягнята.

— Дурні лікарі,— вів далі дядько Іштван,— заборонили мені їсти м'ясо. А моя невістка Естер з розуму зійшла... Чисто з розуму зійшла...

Діти ще дужче засміялися: хіба можна з розуму сходити?

— Зійшла, бач, з розуму і повірила лікарям, буцімто мені не можна їсти м'яса. Хай їх чорт візьме! Лютий надворі гуде, а літечко де?

Кожне дядькове слово було нам навдивовижу, і ми з нього солодко сміялися.

— Та я їх обдурю. Хай їм біс! Вони мені носа не наставлять. А трохи горілки у вас у хаті не знайдеться? Нема? Ех, і голодранці ж ви! І вина нема? Теж нема... Як ви без нього можете жити в такій холоднечі? Воно дає людині силу, здоров'я, тепло... Та немає над горілку, добру слив'янку, яку ми варимо в маленькому казані. Є в нас досить, та моя невістка Естер ховає її від мене. Висохла б та невістка до кісток!

Навіть ведмідь-танцюрист не міг насмішити так, як дядько Іштван, коли був у доброму гуморі.

— Щодня заходжу в гості то до одного, то до другого кума. Потім вертаюся тихенько додому і висьорбую юшку та манну кашу на молоці, якою мене вгощає невістка Естер. Вона ніколи не знає, де я напхав своє черевце.

Він поплескав себе по великому животі. Коли дядько Іштван наївся й зігрівся, то дивно полагіднішав. Круглявий, милий, а очі під кошлатими бровами сміються, наче весною лугові квіти.

На вежі задзвонили полудень. Звук долинув через замерзлі віконця, наче з того світу. Дядько Іштван почав збиратися. Одягнув на себе просторий сіряк і поправив на голові величезну хутряну шапку, навіть блимнув оком на люстро, та було нижче його гідності, щоб насправді заглянути до нього. Потім стріпнувся і взяв добрячу пряму палицю, червону і гладку, яку личить носити сільському старості.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютий надворі гуде, а літечко де?, Моріц Жігмонд"