Читати книгу - "Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь"

Василь ШУКШИН

Я ПРИЙШОВ ДАТИ ВАМ ВОЛЮ

РОМАН

Переклав з російської Григорій КОЛЕСНИК

ЧАСТИНА

І

ВОЛЬНІ КОЗАКИ

Кожного року, на першому тижні великого посту, православна церква на різні лади проклинала:

"Лиходій, і зрадець, і хрестовідступник, і душогубець Стенька Разін забув святу соборну церкву і православну християнську віру, великого государя зрадив, і многії пакості і кровопролиття і вбивства у граді Астрахані і в інших низових градах учинив, і всіх купно православних, котрі до його підступу не пристали, перебив, по тому і сам невдовзі щез, і з однодумцями своїми хай буде проклят! Яко і прокляті нові єретики: архімандрит Касіян, Івашко Максимов, Некрас Рукавов, Вовк Кури-цин, Митя Коноглєв, Гришка Отреп'єв, зрадець і лиходій Тимошка Акиндінов, колишній протопоп Аввакум..."

Важко бухали на морозі остиглі дзвони. Здригалась, коливалася тиша; полохалися горобці на дорогах. Над полями білими, над заметами пливли урочисті скорботні звуки, послані людям людьми ж таки. Голоси в храмах божих розказували принишклим — щось жахливе, зухвале: "...Страх господа бога вседержителя упослідивши, і годину смертну і день забувши, і покару прийдешню злотворцям за ніщо маючи, церкву святу обуривши і облаявши, і великому государю цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всея Великої і Малої і Білої Росії самодержцю, хресне цілування і клятву переступивши, ярмо роботи знехтувавши..."

Над пагорбами терпеливими, над оселями гула лита мідна музика, така ж прекрасна, тривожна, як і звична. І слухав російський люд, і хрестився. Та спробуй збагни душу — що там: біда і жах чи затаєна гордість і біль за "того, хто знехтував годину смертну"? Мовчали.

"Народ християно-російський підбуривши, і багатьох невігласів знадивши, і підступно рать піднявши, вітців на синів, і синів на вітців, братів на братів підбуривши, душі купно з тілесами без ліку християнського люду погубивши, і премногому невинному кровопролиттю виною бувши, і на всю державу Московську, зловмисник, ворог і хрестовідступник, розбійник, душогубець, людиновбивець, кровопивець, новий лиходій і зрадець донський козак Стенька Разін, з напутниками і зловмисниками такого зла, з найближчими своїми радниками, які з його волі і до лиходійства його пристали, пособники, котрі підступно починання його провадили, яко Дафан і Авірон, хай будуть прокляті. Анафема!"

Отаку — величально-смертну — грянули державні голоси з підголосками отаманові Разіну, ще живому, іще до того, як московська сокира порубала його на площі, привселюдно.

1

Золотими днями, серпня 1669 року, Степан Разін привів свою ватагу з моря до гирла Волги і став біля острова Чотирьох Бугрів.

Небезпечний, затяжний, виснажливий, проте на рідкість удачливий похід у Персію — позаду. Разінці приповзли ледь живі; не вони перші, не вони останні "збігали на Хволинь", але такими багатими повернулися звідти лише вони. Там, у Персії, за "сіряки" зосталися козацькі життя, та й багато. І, може, найдорожче — Се-рьоги Кривого, улюбленого Степанового товариша, його побратима. Зате струги донців ломились од усякого добра, якого молодці "наторгували" у "косооких" шаблею, мужністю і віроломством. Козаки попухли від солоної води, багато було хворих. Усіх 1200 душ (без полонених).

Треба тепер набратися сили — відпочити, наїстися...

І козаки знову взялися до оружжя; та воно не знадобилось. Учора налетіли на учуг 1 митрополита астраханського Иосифа — позабирали солону рибу, ікру, в'язигу, хліб, скільки було... А було — мало. Позабирали також човни, неводи, казани, сокири, ості. Оружжя через те не знадобилося, що робітні люди з учуга майже всі порозбігалися, а хто зостався, і не думав чинити опору. І отаман велів нікого не чіпати. Він ще залишив на учузі різне церковне начиння, ікони в коштовних окладах — щоб в Астрахані наперед знали його доброту і схильність до миру. Треба було якось пройти додому, на Дон. А перед своїм походом у Персію разінці добряче насолили астраханцям. Не так астраханцям, як астраханським воєводам.

Два шляхи додому: Волгою через Астрахань і через Терки річкою Кумою. Там і там — цареві стрільці, яким, може, вже звелено переловити козаків, поодбирати у них добро і роззброїти. А потому — пристрашити й розпустити по домівках, і не такою оравою одразу. Що робити? І добро віддавати шкода, і роззброюватись... Та й навіщо ж оддавати?! Усе добуте кров'ю, поневіряннями он якими... І — все оддати?

2

...Круг гомонів.

З бочонка, поставленого на попа, огризався навсібіч здоровенний козак, голий до пояса.

— Ти що, в гості до кума зібрався?! — гукали йому.— Таж не кожний кум дармівщину любить, інший почастує, чим ворота підпирають.

— Мені воєвода не кум, а оця штука в мене —— не хватки! — гордовито відповів козак з бочонка, показуючи шаблю.— Сам можу хоч кого пригостити...

— Він у нас козак хваткий: як ухопить молодицю за цицьки, то й кричить: "Цур на одного!" Ох і жаднюга!

Навколо засміялися.

— Кіндрате, чуєш, Кіндрате!..— Наперед вийшов старий сухорлявий козак з великим гачкуватим носом.— Ти чого це галасуєш, що воєвода тобі не кум? Як це перевірити?

— Перевірити? — пожвавішав Кіндрат.— А давай витягнемо твого язика: якщо він буде коротший від твого ж носа,— воєвода мені кум. Стинай мені тоді голову. Але я ж не дурень, щоб голову свою задарма підставляти: я знаю, що язик у тебе три рази з половиною круг шиї обкручується, а ніс, якщо його підрубати з одного боку, тільки до потилиці...

— Годі зубоскалити! — Кіндрата зіпхнув з бочонка козак в осавульській одежі, серйозний, розважливий.

— Брати! — почав він; довкола притихли.— Горло дерти — голова не болить. Давайте думати, що робити. Дві дороги додому: Кумою і Волгою. Обидві закриті. Там і там треба пробиватися силою. Добром нас ніякий дурень не пропустить. А коли таке діло, давайте вирішимо: де легше? В Астрахані нас давно чекають. Там тепер, я гадаю, дві зміни стрільців-строковиків зібралося: нові прийшли і старих на нас держать. Тисяч із п'ять, а то й більше. Нас — тисяча з чимось. Та хворих он скільки! Це — одно. Терки — там теж стрільці...

Степан сидів на камені, трохи осторонь від бочонка. Поряд з ним — хто стояв, хто сидів — осавули, сотники: Іван Чорноярець, Ярославов Михайло, Фрол Минаєв, Лазар Тимофеев та інші. Степан слухав Сукніна байдуже; здавалося, думки його були далеко звідси. Так здавалося — не слухає. Не слухаючи, він, однак, добре все чув. Несподівано різко й голосно він спитав:

— А сам ти як думаєш, Федоре?

— На Терки, батьку. Там не солодко, а все-таки легше. Тут ми всі головами накладемо даремно, не пройдемо. А Терки, дасть бог, візьмемо, зазимуємо... Є куди притиснутися.

— Тьху! — знову скипів жилавий старий Кузьма Хороший, на прізвисько Стир (стерно).— Ти, Федоре, наче й козаком зроду не був! Там не пройдемо, тут не пустять... А де нас так уже пускали? Де це нас прямо-таки слізно просили: "Ідіть, козаченьки, пошарпайте нас!" Підкажи мені такий городок, я туди без штанів побіжу...

— Не втручайся, Стирю,—г жорстко мовив серйозний осавул.

— Ти мені рота не затикай! —озлився й Стир.

— А чого ти хочеш?

— Нічого. Але здається мені, дехто тут даремно шаблюку собі начепив.

— Дак це бач — кому як, Стирю,— в'їдливо зауважив Кіндрат, що стояв поряд зі старим.— Як на тебе, то вона тобі зовсім без діла: ти своїм язиком не тільки Астрахань, а й Москву на карачки поставиш. Не ображайся — аж надто він у тебе довгий. Покажи, га? — Кіндрат удав, що дуже серйозно цікавиться.— А то мелють, що він у тебе не простий, а нібито на ньому шерсть...

— Що там язик! — сказав Стир і витяг шаблю з піхов.— Я краще тобі оцю ляльку покажу...

— Годі! — гримнув Чорноярець, перший осавул.— Жеребці. Обидва язикаті. Про діло треба говорити, а вони тут...

— А в нього все одно довший,— докинув наостанку Кіндрат і відійшов про всяк випадок від старого.

— Говори, Федоре,— звелів Степан.— Говори, що почав.

— До Терок треба, братці. Надійне діло. Пропадемо ми тут. А вже там..'.

— А добро ж там де подінемо?! — спитали голосно.

— Перезимуємо, а навесні...

— Не треба! — загукали багато хто.— Два роки вдома не були!

— Я вже забув, як бабою пахне.

— Молоком, як...

Стир одстебнув шаблю й кинув її на землю.

— Самі ви баби всі тут! — сказав злісно й гірко.

— На Яїк ходімо! — лунали голоси.— Однімемо Яїк — з ногайцями торгівлю заведемо! У нас тепер з татарвою чвар нема.

— Додо-омуМ— горлала більшість. Гамірно стало.

— Та як же додому?! Яа-ак? Верхи на ломаці?!

— Ми військо чи — казна-що! Проб'ємося! А не про-б ємося — загинемо, не велика біда. Хіба ми перші,

чи що!

— Не взяти нам тепер Яїк! — надривався Федір.— Ослабли ми! Дай боже Терки здолати! — Та де йому перекричати.

— Братці! — На бочонок до Федора виліз невисокий, кудлатий, широчезний у плечах козак.— Пошлемо до царя з сокирою і плахою — карай або милуй. Помилує! Єрмака ж цар Іван помилував...

— Цар помилує! Наздожене та ще раз помилує!

— А я гадаю...

— Пробиватися!! — стояли на своєму такі, як Стир.—-Якого біса тут думати! Дяки думні знайшлися...

Степан усе стьобав очеретинкою по носку чобота. Підвів голову, коли гукнули про царя. Подивився на кудлатого... Може, хотів запам'ятати, хто перший вихопився "з сокирою і плахою", який розумник.

— Батьку, скажи Христа ради,— обернувся Іван Чор-ноярець до Степана.— А то до вечора галасуватимемо.

Степан підвівся, дивлячись перед себе, пішов у коло. Ішов важкуватою міцною ходою. Ноги — трохи розкарячені. Крок неподатливий. Але, видно, стійкий чоловік на землі, не зразу повалиш. Іще в отамановій поставі — гордовитість, не пуста гордовитість, не смішна, а та, що вражає тією самою важкою силою, якою сповнена вся його постать.

Притихли. Замовкли зовсім.

Степан підійшов до бочонка... З бочонка зіскочили Федір і кудлатий козак.

— Стирю! — покликав Степан.— А йди-но до мене. Любо слухати мені твою річ, козаче. Іди, хочу послухати.

Стир підняв шаблю й заторохтів одразу, ще не доходячи до бочонка:

— Тимофійовичу! Поміркуй сам: от якби ми з твоїм батьком, царство йому небесне, стали тоді у Воронежі думати-гадати: йти нам на Дон чи ні? — не бачити б нам Дону як своїх вух. Але ж ні! Подумали, струснулись — та й пішли. І стали козаками! І козаків породили.