Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Затятий, Шукшин Василь 📚 - Українською

Читати книгу - "Затятий, Шукшин Василь"

200
0
03.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Затятий" автора Шукшин Василь. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Затятий, Шукшин Василь» була написана автором - Шукшин Василь, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Зарубіжна література".
Поділитися книгою "Затятий, Шукшин Василь" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:

Все почалося з того, що Моня Квасов прочитав у якійсь книжці, ніби вічний двигун — неможливий. З отаких-то й отаких-то причин — хоч би тому, що існує тертя...

Моня... Тут, між іншим, слід пояснити, чому — Моня. Його звали Митьком, Дмитром, але бабуся називала його Митром, а ласкаво — Мотькою, Мотею. А вже дружки переробили на Моню — так простіше, крім того, непосидючому Митькові ім'я це, Мопя, якось більше пасувало, вирізняло його з-поміж інших, підкреслювало саме його непосидючість і перекірливий характер.

Прочитав Моня, що вічний двигун неможливий... Прочитав, що, незважаючи на це, багато й багато хто намагався винайти такий двигун... Переглянув уважно малюнки тих "вічних двигунів", які в різні часи пропонувалися... Й замислився. Що тертя там, закони механіки — на все це він не зважив, а одразу з головою поринув у винахід такого "вічного двигуна", якого ще не було. Він чомусь не повірив, що такий двигун неможливий. Якось так траплялося з ним, що на будь-які тверезі думки... від будь-яких тверезих думок він зневажливо відмахувався і думав своє: "Та хай їм грець! Почнуть отут мені..." І зараз він теж подумав: "Отакої!.. Що значить — неможливий?"

Моні йшов двадцять шостий рік. Він жив з бабусею, хоча десь були і мати, й батько, але бабуся ще маленького взяла його від них до себе (вони тільки те й знали, що розходилися та знову сходилися) й виростила. Моня закінчив семирічку в селі, провчився в сільськогосподарському технікумі півтора року, не сподобалося, кинув, до армії працював у колгоспі, відслужив у армії, здобув там спеціальність шофера й тепер працював у радгоспі шофером. Моня був білявий, вилицюватий, очі глибокі, маленькі. Велика нижня щелепа його сильно випиналася вперед, від чого й на вигляд Моня був аж надто зарозумілий і впертий. От що правда, то правда: якщо вже вскочить йому в голову якась ідея,— чи то навчитися грати на акордеоні, чи то, як у минулому році, відстояти в своєму городі сімнадцять соток, не п'ятнадцять, як належить за законом, а сімнадцять, саме стільки, скільки є в них з бабусею, через що їм і запропонували перенести тин ближче до хати,— то ідея та, що ним заволоділа, підкоряла собі всього Моню: він уже ні про що не міг думати, тільки про те, щоб навчитися на акордеоні або не віддати сільрадівським оті нещасні дві сотки землі. І свого домагався. Так і зараз, із оцим двигуном: Моня перестав бачити й розуміти все навколо, весь поринув у велику винахідницьку справу. І хоч що він робив — їхав на машині, вечеряв, дивився телевізор — усі думки про двигун. Він накидав уже біля десятка варіантів двигуна, але сам же й бракував їх один за одним. Думка працювала судорожно, Моня підхоплювався ночами, креслив яке-небудь чергове колесо... В своїх здогадах він увесь час тицявся навколо колеса, одразу з колеса почав і продовжував шукати нові й нові засоби — як примусити колесо безупинно крутитися.

І нарешті спосіб було знайдено. Ось він: береться колесо, наприклад, велосипедне, закріплюється на вертикальній осі. До обода колеса прилаштовується похило (під кутом у 45 градусів до площини колеса) жолоб — так, щоб по ньому вільно могло ковзати що-небудь важке, припустимо, кілограмова гирка. Тепер, якщо до осі, на якій закріплено колесо, так само жорстко прикріпити (приварити) залізний стерженець, щоб вільний кінчик цього стерженця був над жолобом, де ковзається гирка... Тобто, якщо гирка, прямуючи вниз по жолобу, упреться в цей стерженець, то вона ж і штовхатиме його, ну, не штовхатиме — тиснутиме на нього, на цей стерженець! А стерженець з'єднаний з віссю, вісь — закрутиться, закрутиться й колесо. Таким чином, колесо само себе крутитиме.

Моня придумав це вночі... Підхопився, накреслив колесо, жолоб, стерженець, гирку... І навіть не відчув, що дуже зрадів, лише здивувався: ну й чого ото вони стільки часу голови ламали! Він пройшовся по світлиці в трусах, безмежно гордий і спокійний, сів на підвіконня, закурив. У вікно дув з вулиці гарячий вітер, хиталися й шуміли молоді берізки біля штахетів; пахло пилюкою. Моня раптом уявив собі величезний простір своєї Батьківщини, Росії,— як нескінченну рівнину, й побачив себе на цій рівнині — крокує спокійно по дорозі, руки в кишенях, позирає навколо... І в цій ходьбі — нічого більше, йде, та й годі — відчув Моня якусь власну велич. Отак ось пройде людина по землі — тихо, без галасу,— подивиться на все тут — та й піде собі. А потім спохватиться: адже хто був! Хто був!.. Хто був!.. Моня ще походив по світлиці... Якби на ньому були не труси, а штани, то вже зараз засунув би руки в кишені й так походив би — хотілося. Але ліньки було надягати штани, не ліньки, а совісно метушитися. Спокій, могутній спокій огорнув Монину душу. Він вклався на ліжко, проте до ранку не заснув. Двигун свій він уже не зачіпав — там усе ясно, а лежав поверх ковдри, дивився крізь вікно на зірки. Гарячий вітер над ранок послабшав, було тепло, але не душно. Густе небо почало бліднути, стало, як ситчик, голубенький, запраний... І та особлива тиша, світанкова, ляклива, не вічна, прилягла під вікном. І невдовзі її сполохали, цю тишу,— рипнули неподалік ворітця, потім брязнув ланцюг біля криниці, потім, вискнувши, розкрутився криничний пал... Люди почали прокидатися. А Моня лежав на ліжку й дивився у вікно. Нічого нібито не змінилося, але яким бажаним, яким дорогим зробилося життя. Ох, чорт забирай, як, виявляється, не помічаєш, що все довкола — прекрасне, просте, безмежно дороге. Ще полежав Моня з півгодини і теж підвівся: хоч і рано, та однаково уже тепер не заснути.

Підсів до столу, знову глянув на свій креслюнок... Дивно, що він не хвилювався й не радів. Спокій, як і досі, огортав душу. Моня закурив, відкинувся на спинку стільця й заходився колупати сірником у зубах — просто так, нарочито, щоб нікчемною цією дією підкреслити надзвичайність того, що сталося вночі й тепер лежало на столі у вигляді невеличких креслюнків. І Моня відчув задоволення: на столі лежить креслення вічного двигуна, а він длубається в зубах. Отак-то, любі товариші!.. До вподоби вам у жарких перинах вилежуватися на світанку з дружинами, до вподоби сопти й блаженствувати — дрібнота. А потім ходитимуть задоволені цілий день, робитимуть які-небудь дрібненькі справи, й при цьому морщитимуть лоба — нібито й вони думають. Ой-ля-ля! Навіть думати вмієте?! Ти глянь. А втім, чому б і ні: видумали ж, скажімо, рукомийник. Адже ж це яку голову треба мати, щоб... Ех, люди, люди! Моня усміхнувся й пішов до винаходу людства — до рукомийника, вмиватися.

І цілісінький ранок Моня був у цьому насмішкуватому настрої. Бабуся помітила, що він якийсь блаженний зрання... Вона була весела міцна жінка, Мотьку свого любила, але ніяк цієї любові не показувала. Вона й сама думала про людей просто: живуть, здобувають шматок хліба, приходить час — вмирають. Головне не сплохувати в тяжку годину, як-небудь викрутитись. Під час війни, наприклад, вона пристосувалася так: помітила, що в одній з колгоспних комор щілина в підлозі, а крізь ту щілину помаленьку сиплеться зерно. А комора задньою стінкою виходила до дороги, проте від дороги її заслоняли зарості кропиви й бур'яну. Вночі Квасиха пробралася з мішечком через оті зарості, пожалилася геть уся, але до зерна дісталася. Комора була висока, підлога від землі далеко — якраз людині пролізти. Квасиха зібрала розсипане зерно, продовбала ножем ширшу щілину... З тиждень ходила ночами під ту комору з мішечком. І чималенько наносила зерна. І під час голоду великого товкла ночами це зерно в ступі, підмішувала в борошно соснової кори й пекла хлібець. Так обминула свою загибель. Мотька був їй як син, навіть, напевно, дорожчий, бо тепер нікого більше вона не мала. Була дочка (синів двох убило на війні), Мотьчина мати, але вона зовсім заплуталася зі своїм чоловічком, закружляла в місті, взагалі якось не вийшло пуття з жінки, вона сюди й носа не показувала, отож — є вона й нібито немає.

— Чого це ти сьогодні такий? — запитала бабуся, коли сіли снідати.

— Який? — спокійно й поблажливо поцікавився Моня.

— Задоволений чимось. Мружишся, мов кіт на сонечку... Чи не приснилося часом чого?

Моня трохи подумав... І відказав хитромудро:

— Приснилося, що я знайшов десять тисяч карбованців у портфелі.

— А хай тобі грець! — Стара всміхнулася, помовчала й запитала: — Ну, то й що б ти з ними зробив?

— Що?.. А ти що?

— Я тебе запитую.

— Хм... Ні, а от що б ти зробила? Чого тобі, наприклад, треба?

— Мені нічого не треба. Хіба що хату пересипати...

— Краще вже нову поставити. Навіщо її пересипати — гниллям трусити.

Бабуся зітхнула. Довго мовчала.

— Гнилля-то воно гнилля... Та я вже тут віку доживу. Небагато залишилося. Я вже й обміркувала, як мене звідси виноситимуть.

— Знову завела своєї! — незадоволено сказав Моня. Він теж любив бабусю, хоча, може, не дуже це усвідомлював, але одно дратувало в ній Моню: розмови про прийдешню смерть. Та хай би ще через хвороби, немічність, приреченість — так ні ж, баба дуже хотіла жити, смерть ненавиділа, та удавала перед нею, перед смертю, покірну смиренницю.— Чого ти знову?

Розумна стара лукаво-скорботно всміхнулася.

— А чого ж? Хіба я два віки житиму? Прийде матінка...

— Ну... прийде — то й прийде: навіщо говорити про це завчасно?

Але говорити про це старій хотілося, от шкода тільки, Мотька терпіти не може таких балачок. Вона любила з ним розмовляти. Вона мала його за розумного хлопця й дивувалася, що в селі про це іншої думки.

— Так що ж воно тобі приснилося?

— Та нічого... байдуже: ранок гарний, от я і... радий.

— Ну, ну... І радій, поки молодий. Старість прийде — не радітимеш.

— Дарма! — безжурно й голосно сказав Моня, закінчивши снідати.— Ми ще... зміркуємо тут! Висловимо ще своє "фе"!

І Моня пішов у гараж. Але дорогою вирішив зайти до інженера РТС Андрія Миколайовича Голубєва, молодого спеціаліста. Він був чоловік приїжджий, тямущий, щоправда, трохи похмурий, зате не базікало. Разів зо два Моня з ним зустрічався, інженер був йому до вподоби.

Інженера він побачив у дворі,— порався біля мотоцикла.

— Здрастуй! — сказав Моня.

— День добрий! — не одразу озвався інженер і глянув на Моню несхвально: мабуть, не сподобалось, що з ним на "ти".

"Переживеш,— подумав Моня,— молодий іще".

— Прийшов сказати своє "фе",— вів далі Моня, заходили у двір.

Інженер знову подивився на нього.

— Яке там іще "фе"?

— Що думають учені про вічний двигун? — одразу почав Моня.

1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Затятий, Шукшин Василь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Затятий, Шукшин Василь"