Читати книгу - "Доля людини, Шолохов Михайло"

Михайло Шолохов

ДОЛЯ ЛЮДИНИ

Оповідання

Переклав І. П. Майстренко

Євгенії Григорівні Левицькій,

члену КПРС з 1903 року.

Перша післявоєнна весна була на Верхнім Дону на рідкість дружна й напориста. В кінці березня з Приазов'я подули теплі вітри, і вже через дві доби геть-чисто оголились піски лівобережжя Дону, в степу спухли набиті снігом улоговини і балки, зламавши кригу, шалено розбурхались степові річки, і шляхи стали майже зовсім непроїжджими.

В оцю лиху пору бездоріжжя мені довелося їхати з станицю Букановську. І віддаль невелика — всього лише якихось шістдесят кілометрів, — а подолати їх було не так легко. Ми з товаришем виїхали на світанку. Пара ситих коней, натягуючи в струну посторонки, ледве тягли важку бричку. Колеса до самої ступки провалювались у мокрий, перемішаний з снігом і кригою пісок, і через годину на кінських боках та стегнах під тонкими ремінцями шлейок уже виступало біле пишне мило, а в ранковому свіжому повітрі гостро й п'янко запахло кінським потом та розігрітим дьогтиком щедро змащеної кінської збруї.

Там, де було дуже важко коням, ми злазили з брички, йшли пішки. Під чобітьми хлюпав розмоклий сніг, іти було важко, але по обочинах дороги, де все ще тримався льодок, кришталем поблискуючи на сонці, пробиратися було ще важче. Лише годин через шість покрили тридцятикілометрову відстань, під'їхали до переправи через річку Єланку.

Невелика річка, що місцями пересихала влітку, проти хутора Мохівського в заболоченій, зарослій вільшиною заплаві розлилась на цілий кілометр. Переправлятися треба було на вутлій плоскодонці, яка могла взяти не більше трьох чоловік. Ми відпустили коней. На протилежному березі в колгоспному сараї нас чекав старенький, що бував у бувальцях, вілліс, залишений там ще взимку. Удвох із шофером ми не без побоювань сіли в старезний човник. Товариш з речами залишився на березі. Тільки відчалили, як з прогнилого днища в різних місцях цівками забила вода. Підручними засобами конопатили ненадійну посудину й черпали з неї воду, поки не доїхали. Через годину ми були по той бік Єланки. Шофер пригнав з хутора машину, підійшов до човна і сказав, узявши весло:

— Якщо це прокляте корито не розпадеться на воді, годин через дві приїдемо, раніше не ждіть.

Хутір розкинувся далеко осторонь, і біля причалу стояла така тиша, яка буває в безлюдних місцях тільки в глуху осінь чи напочатку весни. Від води тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою гнилої вільхи, а з далеких прихоперських степів, які губляться в бузковому серпанку туману, легенький вітерець ніс одвічно юний, ледь відчутний аромат землі, що недавно звільнилась з-під снігів.

Недалеко, на прибережному піску, лежав повалений тин. Я присів на нього, хотів закурити, але, сунувши руку в праву кишеню ватної стьобанки, на превеликий жаль, виявив, що пачка "Беломора" зовсім розмокла. Під час переправи хвиля плеснула через борт човна, що глибоко сидів у воді, по пояс облила мене каламутною водою. Тоді мені було не до цигарок, треба було, кинувши весло, якнайшвидше вичерпувати воду, щоб не потонув човен, а тепер, гірко досадуючи на свій недогляд, я обережно витяг із кишені розмоклу пачку, присів навпочіпки і почав по одній розкладати на тину вологі, побурілі цигарки.

Був уже полудень. Сонце пригрівало, як у травні. Я сподівався, що цигарки швидко висохнуть. Сонце так припікало, що я вже пожалкував, що одягнув у дорогу солдатські ватні штани і стьобанку. Це був перший після зими по-справжньому теплий день. Приємно було сидіти на тину ось так, одному, цілком підкорившись тиші й самотності, і, знявши з голови стару солдатську вушанку, сушити на вітерці мокру після важкого веслування чуприну, бездумно стежити за білими грудастими хмарами, що пропливали в бляклій синяві.

Незабаром я побачив, як з-за крайніх дворів хутора вийшов на шлях чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, судячи по зросту — років п'яти — шести, не більше. Вони стомлено чвалали до переправи, але, порівнявшись з машиною, звернули до мене. Високий, сутулуватий чоловік, підійшовши досить близько, сказав приглушеним баском:

— Здоров, братухо!

— Здрастуй. — Я потис простягнуту мені велику тверду руку.

Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:

— Привітайся з дядею, синку. Він, мабуть, теж шофер, як а твій татусь. Тільки ми з тобою на вантажній їздили, а він ось цю маленьку машину ганяє.

Дивлячись мені прямо у вічі ясними, як небо, очима, ледь-ледь посміхаючись, хлопчик сміливо простягнув мені рожеве холодне рученя. Я легенько потряс його ручку і запитав:

— Що ж це в тебе, старий, рука така холодна? Надворі теплінь, а ти мерзнеш?

Із зворушливою дитячою довірливістю хлоп'я притулилось до моїх колін, здивовано підвело біляві брівки.

— Який же я старий, дядю? Я зовсім хлопчик, і я зовсім не мерзну, а руки холодні тому, що сніжки робив.

Знявши зі спини порожній речовий мішок, втомлено сідаючи поруч зі мною, батько сказав:

— Біда мені з оцим пасажиром! Через нього і я підбився. Широко ступнеш — він уже на рись переходить, от і доводиться по такому піхотинцеві рівнятися. Там, де мені треба раз ступити, — я тричі ступаю, отак і йдемо з ним невлад, як кінь з черепахою. Та ще ж за ним пильнувати треба. Тільки одвернешся, а він уже калюжею бреде або льодинку відломить і смокче замість цукерки.

— Ні, не чоловіче це діло з такими пасажирами мандрувати, та ще й пішки. — Він помовчав трохи, потім запитав — А ти що ж, братухо, свого начальства ждеш?

Мені було незручно розчарувати його в тому, що я не шофер, і я відповів:

— Доводиться ждати.

— З того боку під'їдуть?

— Так.

— Не знаєш, чи скоро підійде човен?

— Годин за дві.

— Довгенько. Ну що ж, тимчасом відпочинемо, поспішати мені нікуди. А я йду мимо, дивлюся: свій брат — шофер загорає. Дай, думаю, зайду, перекуримо разом. Одному ж і курити і помирати нудно. А ти багато живеш, цигарки куриш. Підмочив їх, виходить? Ну, брат, тютюн вологий, як кінь безногий, нікуди не годиться. Давай-но краще мого міцнячку закуримо.

Він дістав з кишені літніх штанів захисного кольору скручений у трубку малиновий шовковий потертий кисет, розгорнув його, і я встиг прочитати вигаптуваний на ріжку напис: "Дорогому бійцю від учениці 6-го класу Лебедянської середньої школи".

Ми закурили дуже міцного самосаду і довго мовчали. Я хотів було запитати, куди він іде з дитиною, яке лихо жене його в таке бездоріжжя, але він випередив мене запитанням:

— Ти що ж, усю війну за баранкою?

— Майже всю.

— На фронті?

— Так.

— Ну, й мені там довелося, братухо, зазнати горенька по саме горло йвище…

Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився. Я збоку глянув на нього, і мені так стало важко… Чи бачили ви коли-небудь очі, ніби присипані попелом, наповнені такою непозбутною смертельною тугою, що в них важко глянути? Ось такі очі були в мого співрозмовника.

Виламавши з тину суху скривлену хворостинку, він з хвилину водив нею по піску, викреслюючи якісь химерні фігури, а потім заговорив:

— Іноді не спиться вночі, дивишся в темряву порожніми очима і думаєш: "За що ж ти, життя, мене так покалічило? За що ж так покарало?" Нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку… Нема і не дочекаюсь! — І раптом спохватився: ласкаво підштовхуючи синочка, сказав:

— Піди, любенький, пограйся біля води, коло великої води для діток завжди якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ноги не промочи!

Ще коли ми мовчки курили, я, крадькома розглядаючи батька й синка, з подивом відзначив собі одну, дивну на мій погляд, річ. Хлопчик був одягнений просто, але добротно; і в тому, як сидів на ньому підбитий легкою виношеною цигейкою довгополий піджачок, і в тому, що малюсінькі чобітки були пошиті з розрахунком, щоб взувати їх на вовняний носок, і дуже вправний шов на порваному колись рукаві піджачка — все говорило про жіночу турботу, вмілі материнські руки. А батько мав інший вигляд: пропалений у кількох місцях ватник був недбало і грубо заштопаний, латка на виношених захисного кольору штанах не пришита як слід, а, скоріше, наметана широкими чоловічими стьобками; на ньому були майже нош солдатські черевики, але з'їдені міллю цупкі вовняні шкарпетки, до яких не торкалась жіноча рука… Ще тоді я подумав: "Або вдівець, або живе не в злагоді з жінкою".

Та ось він, простеживши очима за синком, глухо покашляв, знову заговорив, і я почав зосереджено слухати.

— Спочатку життя моє було звичайним. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев'ятсотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. В голодний двадцять другий рік подався на Кубань ішачити на куркулів, тому й вижив. А батько з матір'ю і сестричкою дома від голоду вмерли. Залишився сам. Рідні — як мітлою виметено, — ніде, нікого ні душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав до Воронежа. Спочатку працював у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Незабаром оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Добра трапилась мені дівка! Лагідна, весела, догідлива і розумниця, не мені пара. Вона з дитячих літ зазнала горя, можливо, це і позначилось на її вдачі. Збоку дивитись — не така вже вона була з себе й показна, та я ж не збоку на неї дивився, а у вічі. І не було для мене вродливішої і милішої від неї, не було на світі й не буде!

Прийдеш бувало з роботи стомлений, а інколи й злий, як чорт. Ні, на грубість вона тобі не відповість грубощами. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б'ється, щоб і при малім достатку краще тобі догодити. Дивишся на неї і відходиш серцем, а трохи згодом обіймеш її, скажеш: "Пробач, люба Іринко, розумієш, з роботою в мене нині не ладилось". І знову в нас мир, і в мене спокій на душі. А ти знаєш, братухо, що це значить для праці? Ранком я встаю, немов помолоділий, іду на завод, і всяка робота в моїх руках просто горить, йде гаразд! Ось що це значить — мати розумну жінку-подругу.

Доводилось коли-не-коли після получки й випивати з товаришами. Інколи бувало й так, що йдеш додому і такі кренделі ногами виписуєш, що збоку, мабуть, дивитися страшно. Тісна тобі вулиця та й край, не кажучи вже про заулки. Хлопець я був тоді здоровий і дужий, як диявол, випити міг багато, а до хати завжди добирався на своїх ногах.