Читати книгу - "Доля людини, Шолохов Михайло"

Стою і хитаюсь з боку на бік, як тополя в бурю.

Коли опритомнів, отямився і роздивився як слід, — серце ніби хтось плоскогубцями стиснув: навколо снаряди валяються, які я віз, недалечко моя машина вся дощенту розтрощена, лежить догори колісьми, а бій, бій уже позаду мене йде… Як же це?

Ніде правди діти, ось тут-то в мене ноги самі підломились, і я впав, як скошений, бо ж зрозумів, що я — вже в оточенні, так би мовити, — в полоні в фашистів. От як воно на війні буває…

Ех, братухо, нелегка це справа зрозуміти, що ти не з своєї волі в полоні. Хто цього на власній шкурі не зазнав, тому не одразу в душу влізеш, щоб до нього полюдськи дійшло, що значить ця штука.

Ну, отож, лежу я й чую: танки гуркочуть. Чотири німецькі середні танки на повнім газу пройшли повз мене туди, звідки я з снарядами виїхав… Як це тяжко було пережити?! Потім тягачі з гарматами потягнулись, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так не більше однієї битої роти. Подивлюсь, подивлюсь на них краєчком ока і знову притиснусь щокою до землі, очі заплющу: гидко мені на них дивитися, і на серці нудно…

Думав, усі пройшли, трохи підвів голову, а їх шестеро автоматників — ось вони, крокують метрів сто від мене. Дивлюсь, звертають з дороги і прямо до мене, йдуть мовчки. "От, — думаю, — і смерть моя на підході". Сів я, неохота лежачи помирати, потім підвівся. Один з них, не доходячи кілька кроків, плечем смикнув, автомат скинув. І от як кумедно людина створена: ніякої тобі паніки, ні сердечної полохливості в цю хвилину в мене не було. Тільки дивлюсь на нього і думаю: "Зараз він випустить по мені коротку чергу, а куди буде стріляти? В голову чи поперек грудей?" Ніби мені не один біс, яке місце в моєму тілі він прострочить.

Молодий хлопець, собою ладний такий, чорнявий, а губи тоненькі, в нитку, і очі з прижмуром. "Цей уб'є і не замислиться", міркую собі. Так воно і є: швидко підніс він автомат— я йому прямо в очі дивлюся, мовчу, — а інший, єфрейтор, чи що, трохи старший від нього роками, можна сказати, літній, щось гримнув, відсторонив його, підійшов до мене, лопоче по-своєму і праву руку мою влікті згинає, мускули, значить, мацає. Попробував і каже: "О-о-о!" — й показує на дорогу, на захід сонця. Тупай, мовляв, робоча худобино, працювати на наш райх. Хазяїном виявився, сучий син!

Та чорнявий набачив мої чоботи, а вони в мене на вигляд добрячі були, показує рукою: "Роззувай". Сів я, скинув чоботи, подаю йому. Він їх з моїх рук просто-таки вирвав. Розмотав я онучі, простягаю йому, а сам дивлюсь на нього знизу вгору. Але він закричав, вилаявся по-своєму і знову за автомат хапається. Інші регочуть. З тим по-мирному і відійшли. Тільки оцей чорнявий, поки дійшов до шляху, тричі озирнувся на мене, очима блискає, як вовченя, лютує, а чого? Ніби я з нього чоботи зняв, а не він з мене.

Що ж, братухо, діватися мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшною воронезькою лайкою і попрямував на захід, у полон!.. А ходак тоді з мене був нікчемний, за годину по кілометру, не більше. Ти хочеш уперед ступнути, а тебе з боку на бік хитає, водить по дорозі, як п'яного. Пройшов трохи, аж тут доганяє мене колона наших полонених, з тієї ж дивізії, в якій був я. Женуть їх чоловік десять німецьких автоматників. Той, що попереду колони йшов, порівнявся зі мною і, не кажучи лихого слова, з розмаху вдарив мене ручкою автомата по голові. Упав би я — і пришив би він мене до землі чергою, але наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели попід руки. А коли я прочумався, один з них шепоче: "Боронь тебе боже падати! Іди з останніх сил, а ні, то вб'ють". І я з останніх сил, але пішов.

Як тільки сонце сіло, німці посилили конвой, на вантажній підкинули ще чоловік двадцять автоматників, погнали нас прискореним маршем. Важкопоранені наші не могли поспіти за іншими, і їх пристрілювали просто на дорозі. Двоє спробували втікати, а того не подумали, що в місячну ніч тебе в чистому полі чортзна-наскільки видно, ну, звичайно, і цих постріляли. Опівночі прийшли ми в якесь напівспалене село. Ночувати загнали нас до церкви з розбитим куполом. На кам'яній підлозі — ні віхтя соломи, а всі ми без шинелей, в самих гімнастьорках і штанах, так що постелити і раз нічого. На декому навіть і гімнастьорок не було, самі бязьові спідні сорочки. Здебільшого це були молодші командири. Гімнастьоркивони поскидали, щоб їх од рядових не можна було відрізнити. Та ще артилерійська обслуга була без гімнастьорок. Як працювали біля гармат роздягнуті, так і в полон потрапили.

Вночі пішов такий великий дощ, що всі ми до нитки промокли. Тут купол знесло важким снарядом чи бомбою з літака, а тут дах увесь геть-чисто побито осколками, сухого місця навіть у вівтарі не знайдеш. Так усю ніч і протинялися ми в оцій церкві, як вівці в темній кошарі. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: "Товаришу, ти не поранений?" Відповідаю йому: "А тобі що треба, братухо?" Він і каже: "Я — військлікар, може, тобі чимсь допомогти?" Я поскаржився йому, що в мене ліве плече скрипить і пухне й страшенно болить. Він рішуче так каже: "Скинь гімнастьорку і спідню сорочку". Я зняв усе це з себе, він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями та так, що аж світ мені потьмарився. Скрегочу зубами і кажу йому: "Ти, мабуть, ветеринар, а не людський лікар. Що ж ти по болючому місцю тиснеш так, безсердечна ти людина?" А він все мацає і гнівно так відповідає: "Твоє діло помовчати! Теж мені розмову затіяв. Тримайся, зараз ще болячіше буде". Та, кажучи це, як смикне мою руку, аж червоні іскри в мене з очей посипались.

Отямився я і питаю: "Ти що ж робиш, фашист нещасний? В мене рука вщент розтрощена, а ти її так смикнув". Чую, він засміявся тихенько й каже: "Думав, що ти мене вдариш з правої, але ти, як видно, спокійний хлопець. А рука твоя не розтрощена, а вивихнута була, от я її на місце й управив. Ну, як тепер, трохи легше тобі?" І справді, відчуваю по собі, що біль кудись зникає. Подякував я йому сердечно, а він далі пішов у темряві, потихеньку питає: "Поранені є?" От що значить справжній лікар! Він і в полоні, і в потемках свою велику справу робив.

Неспокійна була та ніч. До вітру не пускали, про це старший конвою попередив ще тоді, коли попарно заганяли нас до церкви. І, як на гріх, приспічило одному богомольному з наших вийти по нужді. Кріпився-кріпився він, а потім заплакав. "Не можу, — каже, — оскверняти святий храм! Я ж віруючий, я християнин! Що мені робити, братці?" А наші, знаєш, який народ? Одні сміються, інші лаються, треті всякі глузливі поради йому дають. Розвеселив він усіх нас, а закінчилась ця морока дуже погано: почав він стукати в двері і проситися, щоб його випустили. Ну, і допросився: дав фашист крізь двері, на всю їх ширину, довгу чергу, і богомольця цього вбив, та ще трьох чоловік, а одного тяжко поранив, на ранок він помер.

Убитих склали ми в одне місце, присіли всі, принишкли й замислились: початок не дуже веселий… А трохи згодом заговорили стиха, зашепотіли: хто звідки, з якої області, як у полон потрапив; у темноті товариші з одного взводу або знайомі з однієї роти погубилися, почали пошепки один одного гукати. Аж чую я поруч себе таку тиху розмову. Один каже: "Якщо завтра, перед тим як гнати нас далі, всіх вишикують і будуть викликати комісарів, комуністів і євреїв, то ти, взводний, не ховайся! З цього діла у тебе нічого не вийде. Ти думаєш, як гімнастьорку скинув, то за рядового зійдеш? Не вийде! За тебе відповідати я не маю наміру. Я перший викажу тебе! Я ж знаю, що ти — комуніст і мене агітував поступати в партію, ось і відповідай за свої діла". Це каже ближчий, той, що поруч мене сидить, ліворуч, а з іншого боку од нього чийсь молодий голос відповідає: "Я завжди підозрівав, що ти, Крижньов, недобра людина. Особливо, коли ти відмовився вступати до партії, звертаючи на свою неписьменність. Але я ніколи не думав, що ти зможеш стати зрадником. Адже ж ти закінчив семирічку?" Той ліниво так відповідає своєму взводному: "Ну, закінчив, і що з того?" Довго вони мовчали, потім, по голосу, взводний тихо так каже: "Не виказуй мене, товаришу Крижньов". А той засміявся тихенько. "Товариші, — каже, — залишилися за лінією фронту, а я тобі не товариш, і ти мене не проси, однаково викажу тебе. Своя сорочка ближче до тіла".

Замовкли вони, а мене дрож проймає від такої підлоти. "Ні, — думаю, — не дам я тобі, сучому синові, виказати свого командира! Ти в мене з цієї церкви не вийдеш, а витягнуть тебе, як падлюку, за ноги!" Ледь-ледь розвиднілось— бачу: поруч зі мною лежить горілиць пикатий парубчисько, руки за голову заклав, а коло нього сидить у самій спідній сорочці, коліна обняв, худенький такий, кирпатенький хлопчина, і дуже собою такий блідий. "Ну, — думаю, — не впорається цей хлопчина з таким гладким жеребцем. Доведеться мені його рішити".

Торкнув я його рукою, питаю пошепки: "Ти взводний?" Він нічого не відповів, тільки головою хитнув. "Цей хоче тебе виказати?" показую я на лежачого парубка. Він знову хитнув головою. "Ну, — кажу, — тримай йому ноги, щоб не брикався! Та швидше!" — а сам упав на цього парубка, і завмерли мої пальці в нього на горлі. Він і скрикнути не встиг. Потримав його під собою хвилин кілька, підвівся. Готовий зрадник, і язик збоку!

І так мені стало бридко після цього й страшенно захотілось руки помити, мовби я не людину, а якогось гада повзучого душив… Уперше в житті вбив, і то свого… Та який же він свій? Він же гірше чужого, зрадник. Підвівся й кажу взводному: "Підемо звідси, товаришу, церква велика".

Як і казав оцей Крижньов, ранком усіх нас вишикували біля церкви, оточили автоматниками і троє есесівських офіцерів почали відбирати шкідливих їм людей. Запитали, хто комуністи, командири, комісари, але таких не виявилось. Не було й сволоти, яка могла б виказати, тому що і комуністів серед нас було мало не половина, і командири були, і, звісно, комісари були. Тільки чотирьох і взяли з двохсот з лишнім чоловік. Одного єврея і трьох росіян рядових. Росіяни потрапили в біду тому, що всі троє були чорняві, з кучериками у волоссі. От підходять до такого, питають: "Юде?" Він каже, що росіянин, та його й слухати не хочуть.