Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Могильник 📚 - Українською

Читати книгу - "Могильник"

346
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Могильник" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Могильник» була написана автором - Володимир Худенко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика / 💛 Фентезі".
Поділитися книгою "Могильник" в соціальних мережах: 

Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопія молодого українського автора. Людство занадто довго перебувало в полоні власного самообману про своє безумовне лідерство і панування на Землі. А що, коли люди, з усіма своїми науковими і технологічними досягненнями, з усіма своїми ідеями про прогрес і підкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутніх прийдешніх Патріархів? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось більшим? І чого будуть коштувати всі досягнення людства, коли прийдуть справжні господарі? Чи зможе людина довести всім, і перш за все – самому собі, що він щось інше, щось більш значне? Щось значне чи навіть хтось значний?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

Бо коли ти відмовишся відпустити народ Мій, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твій край.

І покриє вона поверхню землі, і не можна буде бачити землі. І поїсть вона решту вцілілого, позосталого вам від граду, і поїсть вона кожне дерево, що росте вам з землі.

І переповняться нею доми ваші, і доми всіх рабів ваших, і доми всього Єгипту, чого не бачили батьки ваші та батьки батьків твоїх від дня існування їх на землі аж до сьогодні!

(Вихід 10:4–6)

1  

Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?

Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами

І дороги в полях крізь світанки її імлисті?

 

 

Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

Світ далекого міста глухими ночами серпня

І всю решту того, що вернути немає змоги?

 

 

Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,

Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,

Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

 

 

Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,

Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,

Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,

Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

 

 

Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

 

 

Ну а я вже давно списався, усе збулося,

Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

 

 

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

На котрій я тобі говорив про своє кохання.

Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

 

 

Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

 

 

Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять німі роки по холодних нивах,

Холоди застилають простір мого дитинства.

 

 

Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,

Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,

Панотець править службу, йому там цілують руки.

 

 

Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

 

 

І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

І холодні машини асфальт предковічний крають

І стирають з історії руки твої безсмертні.

 

2  

Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно

Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,

Ти була Персефона, могутня і жаліслива.

 

 

Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась

Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.

 

 

Не була би ніколи, бо мертві міста порожні

І не мають правителів, ними гуляє вітер,

Їх немає потреби любити, хіба лиш божий

Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.

 

 

Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,

Будував постаменти і марно вкладав в них душу.

Ти була Персефона, в своїх молодих руках

Ти приносила весни, а весни завжди минущі.

 

 

Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.

Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.

Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,

Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.

 

 

В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,

І статуру твою, і усе, що було між нами,

Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,

А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь

 

 

І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,

Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.

Я хотів не прожити, а просто про них повісти.

Я хотів не любити, а лиш будувати храми.

 

 

А тому й опадають гербами мої жита

І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,

Багряняться ці стіни скривавленою зорею,

І проходять колони повз мертві мої міста.

 

Йому часто сниться кінець жовтня 1992-го року, сірий передсвітанковий час і місто, вкрите тягучими осінніми туманами. Тумани стеляться проїжджими частинами та безлюдними дворами, обступають підніжжя дев’ятиповерхівок в заспаних житлових масивах, а хворобливі протяги носяться алейками, залітають в розчинені двері під’їздів та вікна балконів на верхніх поверхах, колихають забуту там одіж.

Зоря наче ще й не дума підійматись десь там, над лебединською трасою і передмістями, а як і надумається, то чи й помітна буде за тими суцільними хмарами аж до обрію.

Вже більше десяти років йому сниться і сниться ця рання і похмура, якась така передчасна осінь. Йому сниться заспаний досвітній Комсомольськ у покривалі туманів і очікуванні близького ранку. Темні житлові масиви з рідкими вогниками в вікнах, залізничні колії в росі та забиті бронетехнікою автомобільні дороги. І перекриті мости над Бистрицею, ледь видимі через приціл його снайперської гвинтівки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць і шкіл, дитячих садків.

Перед світанням солдати починають метушитись, механіки прогрівають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську і неспішно за тим рухаються притихлими околицями міста. А тоді, звертаючи на розбиті осінні дороги, сунуть крізь невибрані поля і мертві занедбані села кудись в бік хворобливої зорі. В цей час над містом чутно гул турбін – то ударні авіагрупи злітають в Овручі і йдуть на бомбардування бунтівного регіону.

Йому те сниться, і сниться, і сниться…

Але того дня йому не вдалось додивитись свій набридливий сон – за старою бойовою звичкою він прокинувся від самого лишень тривожного передчуття. Він визирнув у віконце вагончика охорони – по подвір’ю плівся осінній туман, а чергові коло воріт якось дивно метушились, хоча до світання ще було далеко, ще тільки починало сіріти і в красивому трьохповерховому будинку господарів не світилось ні в одній кімнаті. Що б це значило?

Він накинув штурмовку і, взявши зі столу пістолет з гравіруванням «За відмінну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвір’я, то порив вітру жбурнув йому в лице дрібною мрякою.

Коло воріт метушня вже притихла, але він натомість побачив, як від парадного входу будинка господарів до зброярні заклопотано чимчикує один з особистих тілоохоронців Ольги Дмитрівни. І хлопчина той зовсім не був ні наляканий, ні стривожений, а просто якийсь надміру заклопотаний – колишній спецпризначенець одразу це зауважив і трохи заспокоївся. Але що ж тут за метушня? Господар приїхав

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Могильник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Могильник"