Читати книгу - "Філософ Паркер Еддерсон, Амброз Бірс"

Емброуз БІРС

ФІЛОСОФ ПАРКЕР ЕДДЕРСОН1

Полонений, ім’я?

Ну, зважаючи на те, що завтра вдосвіта мені його вже не зносити, то сенсу таїтися немає. Пáркер Éддерсон.

Звання?

Вельми скромне. Коли мова заходе про небезпечну роботу шпигуна, то офіцерами не розкидаються. Я сержант.

Полк?

Ви вже пробачте мені. Яку б дещицю я не знав, та моя відповідь може підказати, щó за сили зосереджені на вашому фронті. Я сам прийшов по таку інформацію, тому ділитися нею не збираюся.

А в тебе язик добре підвішений.

Потерпіть ще трохи, і завтра я вже не здаватимусь таким базікою.

Звідки ти знаєш, що помреш завтра на світанку?

Так повелося зі шпигунами, впольованими вночі. Гарна заведенція, якої притримуються в нашому ремеслі.

Генерал аж забувся про гідність високопоставленого та уславленого офіцера Конфедерації й усміхнувся. Проте жодному з його підлеглих чи опальних солдатів навіть на думку не спало би прирівнювати цей нібито природний усміх до щасливого знамення. Він не був ані щирим, ані заразним - він не передавався людям навколо: впімайному шпигуну, котрий його викликав, та озброєному вартовому, що привів неприятеля до намету, а тепер стояв трохи осторонь, спостерігаючи за бранцем, залитим жовтим світлом свічки. Усміхатися не входило в його військовий обов’язок, адже йому доручили зовсім інше завдання. Бесіда поновилася і носила характер судового засідання у справі злочину, за який належить карати на горло.

Отже, ти визнаєш, що шпигував: прийшов до мого табору, перевдягнений в однострій рядового сил Конфедерації, щоб таємно роздобути інформацію про кількість та характер моїх військ.

В основному, про кількість. Характер мені вже відомий - похмурий.

Генерал знову просіяв. Вартовий, котрого відрізняло гостріше почуття відповідальності, зробив обличчя строгішим і якомога краще виструнчився. Крутячи форменим капелюхом на пальці, шпигун спроквола озирав своє оточення. Все по-простому. Він сидів у звичайнісінькому наметі типу шатро, завбільшки вісім футів на десять, освітленому самотньою лойовою свічкою, посадженою у втулку багнета, що в свою чергу був устромлений у соснові дошки стола, за яким засідав генерал. Офіцер щось заклопотано писав, очевидно, забувши про свого слизького гостя. Долівку вкривав старенький килимок, крім нього в наметі можна було побачити іще давніший шкіряний саквояж, інший стілець та скатку із ковдр. Під командуванням генерала Клéверінґа простота й убогість “славних січ”2 досягли свого найвищого розвитку. А на великому цвяху, вбитому в опору намету біля входу, висіла портупея з довгою шаблею, пістолем у кобурі та геть недоречним мисливським ножем. Стосовно цієї останньої, найменш військової зброї генерал полюбляв пояснювати, що це сувенір на спогад про мирні дні, коли він лишався простим цивільним.

Тієї ночі штормило. Дощ тарабанив по парусині з глухим, схожим на барабанний бій відзвуком, знайомим усім, кому доводилося мешкати в наметах. Із кожним дужим поривом вітру вутла конструкція двигтіла та розгойдувалася, напинаючись на ребрах опор та мотузяних розтяжках.

Генерал покинув писати, склав аркуш паперу вдвічі і звернувся до солдата, що вартував Еддерсона:

Тéссмене, віднеси це генерал-ад’ютантові і вертай назад.

А як же полонений, пане генерал? - віддав честь рядовий, питально зиркаючи на нещасливця.

Виконуй наказ, - відрізав офіцер.

Солдат забрав записку і пірнув під вхідний полог. Тимчасом генерал Клеверінґ звернув своє вродливе обличчя до шпигуна федералів, зазирнув йому в очі і не без доброти в погляді зауважив:

Кепська видалася ніч, хлопче.

Кому як.

Ти, певно, здогадався, про що йдеться в записці?

Мабуть, не помилюся, коли скажу: щось, варте прочитання. Можливо, я лещу собі, однак припустімо, йдеться в ній про мене.

Так. Це розпорядження щодо наказу про твою страту, який після побудки зачитають солдатам. А також деякі вказівки начальнику польової жандармерії щодо організації даного заходу.

Генерале, сподіваюся, спектакль буде влаштовано належним чином. Адже очікується моя присутність.

Які-небудь особисті побажання? Там, зустріч із капеланом абощо?

Потурбувавши його спокій, мені навряд чи вдасться забезпечити спокійне життя собі.

Господи, хлопче, ти здатний хоч перед лицем смерті покинути своє глузування? Ти розумієш, що серйозно вляпався?

Звідки ж? Я ще ніколи раніше не помирав. Мені доводилося чути, що смерть - це серйозна штука, от тільки не від тих, хто її пережив.

Якусь хвильку генерал сидів мовчки. Цей чолов’яга його зацікавив, можливо, трохи розважив. Такі йому ще не траплялися.

Смерть, - проказав він, - щонайменше означає втрату радощів життя і нагоду пережити ще більші.

Втрату, якої ми ніколи не усвідомимо, можна холоднокровно стерпіти, а тому чекати її варт, не забиваючи голову дурним. Ви, певно, помітили, генерале, що з-поміж трупів, якими ви з властивим вам солдафонським задоволенням устилаєте собі шлях, ще ніхто не скаржився.

Може, після смерті ще ніхто і не скаржився, зате путь до неї - та й власне сам акт умертвіння - не може бути приємним тому, хто ще не втратив сили відчуттів.

Біль - це, безсумнівно, неприємно. В таких ситуаціях я завжди відчував більший чи менший дискомфорт. Однак чим довше життя, тим більше шансів наразитися на нього. Те, що ви називаєте умертвінням - всього лишень останній біль. Та й умертвіння як такого не існує. Припустимо, наприклад, що я зараз спробую втекти. Тоді ви піднімаєте револьвер, який чемно ховаєте під столом, і…

Генерал зашарівся, немов дівчина, тихо засміявся, вишкіривши бездоганні зуби, похилив набік свою прекрасну голівоньку і змовчав. А шпигун правив далі:

…і стріляєте. У результаті в моєму шлунку опиняється те, чого я не ковтав. Я падаю, але я ще не мертвий. Півгодинна агонія і - смерть. Проте в кожну окрему миттєвість того півгодинного інтервалу я або живий, або мертвий. Ніякого перехідного стану не існує.

Коли мене завтра вдосвіта повісять, усе відбуватиметься точнісінько так само. При тямі я лишатимусь живим, а безтямним я буду мертвим. Складається таке враження, немов природа спланувала все якомога краще для