Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Допоможіть…- хриплий шепіт пробирав до кісток, а за ним накочувало відчуття тягучого безпросвітного відчаю. Й цей відсвіжний присмак безнадії доповнювався грайливим пригніченням до якого додавалися нотки нудотно-солодкуватої самотності. Той дивовижний дует м’яко відтінявся свіжістю безвихідності й звучав новим акордом чуттєвого горя та витонченого жаху.

  Ці почуття наждаком шурували по нервах, відбиваючи будь-яку надію на світле майбутнє. Видертися з цієї пелени злобного торжества жаху ніяк не вдавалося. І я знову й знову захлиналася у власному крикові, відчутті абсолютно нестерпної туги та безсилій ненависті. А туман довкола набував виразності й витіюватості, як мереживо Кале, наповнюючись шикарним ахроматичним чорним й накривав немов шовковою вуаллю. Приголомшлива пітьма гасила просвіток й вправно занурювала у безодню страху з перекатами паніки та соромливою приреченістю.

- Будь ласка…- переливався страхом шепіт й зірвався у сльози…

Я смикнулася від того нестерпного болю. Поступово крізь марево пряних нот страждань, свідомість полоснув яскравий, як квітка, фізичний біль. І я перелякано відкрила очі. Серце билося так швидко, що в грудях було тісно, поривчасте гаряче дихання причиняло муку. Підірвалася й не зумівши втримати тіло полетіла на підлогу. Жадібно хапаючи повітря я щосили намагалася усвідомити де я. Ліжко…тумбочка…м’який килим…Дім. Я вдома. Я вдома…а це лише сон. Знову той клятий сон. Мене теліпало, як в пропасниці. Я навіть не змогла взяти пляшку з водою. І я скрутилася в жалюгідний клубочок на підлозі, стиха підвиваючи від жаху й своєї фізичної неспроможності.

   Й поступово поверхневе дихання стало глибоким, а серце вспокоїлося тільки тіло залишилося дерев’яним та неслухняним. Але змусила себе спочатку сісти притулившись до ліжка, а потім незграбно потягнулася й дістала пляшку з водою. Пляшку в руках я вже могла втримати й поборовшись з корком я змогла зробити такий жаданий ковток води. Я пила й розливала воду на себе, але про акуратність ще не могло й мови бути. Потягнулася до тумбочки, дістала пігулки й відразу кілька закинула до рота й запила водою. Й продовжила сидіти біля ліжка. Тільки коли мокра футболка розпочала дошкуляти я наважилася так-сяк піднятися на свої тремтячі ноги. Й притримуючись за стіну пішла до ванної кімнати. 

   Вода все сполоще…змиє усі жахи й все погане. Й підставивши свою дурну голову я грілася в тих тугих струменях. І поступово мною переставало трусити й трохи попустили усі ті пережиті відчуття заклятого жаху та самотності, що встигла просочитися до кожної клітинки мого тіла. Ті відчуття були занадто гучні, щоб можна було їх проігнорувати й вони ще надовго залишалися зі мною придушуючи своєю важкою, нестерпною темнотою. Проте я вперто машинально робила такі звичні речі, як нанести крем на обличчя, загорнутися в теплий, зручний халат, поповзти в кухню, увімкнути навкруги світло й зробити собі чай. Зробила великий ковток гарячої рідини й тут же обпектися. Й той фізичний біль все ж якось привів мене до пам’яті.

  А ці сни стають все яскравіші, гостріші й більш реальніші чи що? Ще декілька таких снів і я сама піду кудись здаватися. Й тут же булькотючий сміх заглушив цю думку. І я поспішила обійнявши чашку двома руками зробити обережний ковток чаю. Отак добре. Тепло. Після цих снів мене сковував холод який з трудом вдавалося розігнати. Але поки вдавалося. З цим треба було розібратися. Треба було. Й жаліючи себе на кухні за третьою чашкою чаю я й зустріла світанок. Коли на вулиці достатньо розсвіло, тільки тоді я наважилася вимкнути світло й повернутися в спальню. На ліжко з прекрасним ортопедичним матрацом та зазивно розкинутою пуховою ковдрою я дивлюсь як на западню. Про нормальний сон на кілька днів можна забути. Той сон просякнутий жахом, мені ще довго не дасть спокою. Вітаю тебе, моя нова реальність. Ще б знати, як з тобою можна вжитися…

  Від телефонного дзвінка я здригаюсь, але поспішаю відповісти, аби хоч якось розвіяти ту тягучу атмосферу, яка гуляє по квартирі. Не встигаю здивуватися ранньому дзвінку моєї, певно, єдиної подружки й швиденько погоджуюсь з нею зустрітися. До її приїзду займаю себе прибиранням і коли вона заходить я вже являю собою цілком звичну людину, яка вже не думаю до кого її б ще звернутися, щоб її полікували. Прогрес.

  Іринка притягнула з собою цілий пакунок їжі. Мазнула по мені поглядом й потоптала на кухню. Пошкрябала слідом за нею, спробувала проявити чудеса гостинності, та була вмить припечатана поглядом й порадою не заважати.

- Ти мене зараз трохи тривожиш, - поділилася я, спостерігаючи, як вона ретельно сервірує стіл. О, такі напади хазяйновитості в ній бувають коли вона чимось стурбована й не знає, як це розв’язати.

- Дідько! – спинилася вона. Кілька хвилин постояла, обгризаючи губи й сіла до столу.

- І що це означає? – поцікавилася я.

- Що мені незручно і що я тебе буду просити про допомогу, - тяжко зітхнула вона.

- Гм?! Скидай вже що маєш.

- Може пам’ятаєш я розповідала про сім’ю Комарницьких? – з надією поглянула вона на мене.

- Це в якій твоя тітка хатньою працівницею працює? – напружила я мозок.

- Ага! – радісно підтакнула вона.

-  Ну?

- У них над їхньою сім’єю якийсь рок висить. Ой, не роби такий вигляд. Сама знаю як це звучить. Але правда. З чотирьох членів сім’ї залишився тільки один. Й той невідомо, як довго протягне. У них спочатку мати померла. Рік тому батько помер. Пів року тому його брат спочатку зник, а потім знайшли його тіло. І Еміль, тітка каже, що він тане на очах. Він не їсть і не спить.