Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Маргарита Хемлін

Дізнавач

Будьмо відверті. Життя людей, з якими я мав справу за своїм фахом, склалося таким чином, що воно не склалося.

Доля будується на ґрунті відсебеньок. А відсебеньки — важка річ. І не кожному під силу співвіднести.

Розповім про один випадок з широкої практики часу. Події відбувалися на початку п’ятдесятих років, як тепер прийнято висловлюватися, XX століття.

Мова про справу такої собі Горобчик Лілії.

Тоді я працював в органах міліції в місті Чернігові Української РСР. У чудовому краю, де кожна людина могла слухати солов’їв і шум тополь на старих вуличках. Милуватися календарем із квітів на центральній площі. Гуляти поряд із пам’ятками сивої давнини.

На такому тлі справа Горобчик видавалася незвичайною. Про що я й подумав, коли мені її доручили.

Треба зазначити, що після війни багато хто різко отримував нову спеціальність мирного життя.

У війську я служив у розвідці. Неодноразово ходив по «язиків» і приводив або притягав їх для подальшого використання. У мене є бойові нагороди, в тому числі Бойового Червоного Прапора і Червоної Зірки. Я своєю кров’ю ввібрав повагу до загальної справи.

Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію. Закінчив курси і як дізнавач працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше.

Мені наш начальник Свириденко Максим Прокопович зробив поступку і трохи порушив. Таким чином, саме мені, дізнавачеві, випало з’ясовувати, як саме вийшло із тим убивством.

Громадянку Горобчик убили ножем. Знизу, ударом у серце, під лопатку. Тому крові майже не було.

У силу того, що вік мій був незначний, я хотів підійти до справи із величезною ретельністю, щоб з усього стало видно: доручення буде виконано з честю.

Я не вів докладних записів і тому тепер мені спокійно. Не треба ритися в папірцях і звірятися. З досвіду життя я впевнений: звіряння матеріалів ні до чого доброго не призведе.

Горобчик лежала посеред свого двору на вулиці Клари Цеткін, будинок 23, де мешкала сама, 18 травня 1952 року. Тому лежала в легкій сукні в горошок, за модою. Жінка-медик визначила, що зшита сукня доброю кравчинею. Це навело мене на думку, що треба 6 дізнатися, хто її пошив.

Сусідка потерпілої вказала мені на якусь Лаєвську Поліну Львівну як на кравчиню і подругу. Середнього віку, неприємної зовнішності — очі витрішкуваті і губи намальовані гострим сердечком. Відому за своєю майстерністю. Крім майстерності, у неї була здатність до мислення.

Жінка непроста. Самотня після всього лиха, яке нікого не обминуло, але її, за її розрахунками, більше за всіх. І за це їй усі боргували увагу і повагу. Але це як зауваження.

Знаючи за Лаєвську, я вийшов на такого собі Мойсеєнка Романа Миколайовича, що був у любовних стосунках з убитою жертвою.

У зв’язку зі специфікою того року єврейське прізвище постраждалої відразу навіяло мені певні побоювання — чи не приплетена тут державна політика. Хоча все одно всі нації у нас рівні. Особливо в результаті Великої Вітчизняної війни.

Загалом євреїв у побуті вбивали рідко — нація тиха, здебільшого непитуща. Оскільки ж ніщо на грабіж не вказувало, то й справа обіцяла бути мирною. Тобто через кохання і ревнощі, приміром.

На Мойсеєнка припадала головна підозра. Це взагалі-то прийнято. Перший — зазвичай коханець. Якщо немає чоловіка, звісно. До того ж він працював у драмтеатрі артистом і, за відгуками, добряче вживав алкоголь. Але в той час уживали практично всі. Належало з’ясувати особисту характеристику підозрюваного під цим кутом.

У день першої зустрічі з Мойсеєнком Романом Миколайовичем стався мій трудовий успіх.

Я застав його в розгубленому вигляді під час репетиції народної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де Мойсеєнко не брав участь, але сидів у першому ряду і говорив за відсутню через хворобу артистку. Я визначив, що він сидить у залі, а не на сцені, оскільки сильно хитається всім тілом і може звалитися в чомусь відкритий технічний люк для робітників сцени або в оркестрову яму.

На моє ввічливе прохання Мойсеєнко пройшов за мною в одну з гримерних для бесіди. Причому мені довелося тримати його під руку, а він голосно вказував дорогу.

Я відверто запитав, чи знає він про вбивство Горобчик Лілії і що з цього приводу думає. Тим більше, що жінка ще не похована, і її труп чекає на відплату.

Я не прихильник протоколів, хоч це завжди залишається суворою необхідністю. Спочатку я віддаю перевагу зустрічі за місцем проживання або роботи людини, що мене цікавить. У міліції сама обстановка привертає, щоб мобілізуватися. Я вважав і вважаю, що мобілізація організму шкодить слідству. Потрібна свобода і враження, що ось цей дядько зараз піде, і все повернеться у свій круг. За кілька днів я викликаю громадянина повісткою і тоді ніяка мобілізація не діє. Мобілізація не терпить попереднього розслаблення. А я це розслаблення якраз і даю, дотримуючись своєї задньої думки.

Тоді я більше волів оперувати кмітливістю, ніж освітою. Прийшов до міліції після демобілізації з армії за партійним набором кадрів. І бачив у собі насамперед людину, а не дотримувача законів. Мені було на той момент тридцять два роки.

Мойсеєнко Роман був гарним чоловіком, значно молодшим за Горобчик Лілію. Їй на момент раптової загибелі виповнилося тридцять вісім, йому — двадцять сім років.

Здавалося, самою природою Мойсеєнко був призначений для роботи на сцені. Чорнобровий, кароокий, темне хвилясте волосся, фігура, зріст і таке інше. Щодо Горобчик він був повною протилежністю. Вона до своєї загибелі була руда, і очі мала блакитні. Що ж до зросту, то вона була висока, маючи трішки зайвої ваги.

Деякі люблять показувати світлини з місця події, тому що розраховують уразити підозрюваного. Я не розраховував. Після війни виглядом смерті нікого не приведеш до тями. До того ж людина в голові завжди уявить страшніше, ніж