Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мойсеєнко дивився на мене спокійно і відверто. Запах від нього линув негарний. За кілька днів п’яного перегару.
Він сказав:
— А що тут казати. Я вбив Лільку.
Таке швидке визнання мене не втішило. Тим паче враховуючи особу Мойсеєнка.
Я з усією строгістю сказав:
— Ви обманюєте слідство.
Він опустив погляд і ще раз наполіг на своєму.
Проти факту добровільного визнання не попреш. Тут треба починати протокол і так далі.
Головне, знаряддя злочину виявлено не було. У помешканні потерпілої знайшлося два ножі годящих розмірів. Причому однакові, точені, майже нові. Ножі інших фасонів теж були: але дуже маленькі і з помітною тупістю. Усі ножі чисті, наскільки можуть бути чисті ножі, якими користуються щодня.
Найближча сусідка вказала, що був ще й третій ніж. На вигляд начебто такий самий, але лезо, як стверджувала покійна Лілія за життя, виготовлене з особливої сталі. Чим вона і хвалилася, коли демонструвала його гостроту на власному нігті. Це дозволяло припустити, що знаряддям убивства послужив саме той ніж, що зник у невідомому напрямку.
Шукали добре. Але без належного результату. Між іншим, приховування знаряддя вбивства свідчило про тверезу думку злочинця. У стані сильного душевного хвилювання зловмисник найчастіше в паніці кидає зброю на місці свого злочину, не завжди через розкаяння, а начебто тому що дивується з учиненого власними руками.
Проти Мойсеєнка промовляло те, що сусіди бачили його на подвір’ї незадовго до виявлення мертвої Горобчик.
На словах Мойсеєнко добре описав, куди саме вдарив ножем. Але це нічого не означало, оскільки чутки про вбивство поширилися швидко. До приїзду співробітників органів на подвір’я на крик сусідки, яка заскочила до Горобчик за чимось, збіглися місцеві баби і миттєво рознесли далі опис трупа і тому подібне.
У морзі Мойсеєнко поводився гідно і дивився на Горобчик чесно розплющеними очима.
Начальство мене сильно похвалило за швидкі дії. Але за день до судового розгляду Мойсеєнко Роман Миколайович покінчив із собою шляхом самоповішання. Записки не залишив, тому що ручки або олівця в нього при собі не було, а оскільки він від початку не письменник і не революціонер у царських тюрмах, нічого пишучого він заздалегідь не попросив.
Факт його особистого визнання переважував усі доводи для продовження слідства. Іншої роботи вистачало. Часи були гарячі.
Справи відтіснили подію на задній план.
Одного липневого вечора я проходив у сутінках вулицею Клари Цеткін. Гуляв перед сном. Чомусь вибрав новий маршрут — від свого помешкання до річки — Стрижня. Можливо, потягло глянути на військовий шпиталь, в якому довгий час лежав, заліковуючи поранення фронту після перемоги і де доля щасливо звела мене з моєю дружиною Любочкою. Вона працювала там санітаркою в хірургічному відділенні.
І раптом біля хвіртки будинку 23 промайнула якась тінь. Тінь нагадала мені громадянку Горобчик. Я ані на хвилину не засумнівався, що це саме вона зачинила хвіртку, саме вона озирнулася і глипнула на мене.
Хвіртка зачинилася, зсередини грюкнула клямка.
Я рушив далі своєю дорогою. І, звичайно, зрозумів, коли оговтався з несподіванки, що переді мною з’явилася якась родичка, яка приїхала на місце по спадок. Подія, як-то кажуть, не варта дірки з бублика.
Але схожість так мене вразила, що інтерес у мене з’явився неабиякий.
Наступного ранку я прийшов до будинку на вулиці Клари Цеткін. Хвіртка була прочинена, тож на подвір’я я проник законно.
Постукав у двері. Відчинила стара баба єврейського вигляду. Настільки єврейського, що навіть хустка була у неї заправлена по-єврейськи за вуха і вже потім зав’язана, як у людей, під підборіддям.
У хаті гарно пахло — чимось на зразок хліба або печива. Оскільки кухня містилася просто біля входу, на столі я відразу помітив великі круглі тоненькі коржі, начебто прошиті наскрізь дірочками. Коліщатко на дерев’яній ручці для такого рівномірного проколювання лежало там же. Бабин фартух був увесь у борошні, борошно було також на підлозі.
Я не маленький, і добре знав, що це називається «маца». Спеціальна їжа для їхнього Великодня. З життєвого досвіду, а також за родом своєї діяльності, я знав, що Пасха у них минула. До того ж виготовлення маци не те що не віталося радянськими органами правопорядку, а засуджувалося на показових прикладах, які дорого коштували порушникам. Аж до тюремного ув’язнення на тривалі терміни.
Єврейський націоналізм є єврейський націоналізм. Нічого не поробиш.
Показав посвідчення, назвався.
Стара щось буркнула і гукнула в глиб хати:
— Євко, йди! До тебе прийшли!
Із-за фіранки-рішельє на мене стала насуватися начебто мертва громадянка Горобчик Лілія. Але ж ясно, що та сама жінка, яку я вчора вгледів у темряві, між іншим, жива. Вона була в комбінації, я таких багато надивився у Німеччині в сорок п’ятому році.
Вона підійшла до мене без сорому, хоч була зовсім нечесана і боса.
Запитала:
— Що треба?
Я повторив своє ім’я та посаду, пред’явив посвідчення.
Вона уважно прочитала, тоді ще дозволялося давати документ у чужі руки:
— Цупкий Михайло Іванович. Капітан міліції.— Читала вголос, навмисне кожну літеру окремо.
Жінка зміряла мене поглядом з голови до ніг і щось хотіла додати від себе до того, що побачила в документі.
Але я не дозволив. Попросив її паспорт.
Вона принесла. І знову не одяглася і не пригладила руде волосся.
Коли вона простягала паспорт, я зазначив, що й під пахвами у неї волосся теж русяве. Так. Густе й русяве. Мені стало за неї соромно. Що вона отак.
Установчі дані: Горобчик Єва Соломонівна. Прописана в місті Острі, Козелецького району Чернігівської області.
Я запитав, що вона робить у домі покійної Горобчик Лілії і ким їй доводиться за ступенем споріднення.
Вона відповіла:
— Ми сестри. Близнючки. Я тут буду чекати терміну отримання спадщини. Коли вступлю в законні права, маю намір тут і залишитися. А може, продам будинок. Поки не вирішила.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.