Читати книгу - "Зимова повість, Олесь Ульяненко"

Олесь Ульяненко

Зимова повість

1

Він завше прокидався, коли за стінами лив дощ; дощ падав спроквола, проціджувався, немов крізь решето, напочатку схожий на мжичку, потім крівлями в'язниці торохкотіли важкі, налиті зимовою вологою краплі; тоді він підіймався, підступав до заґратованого вікна й дивився, як вода стікає в калюжі, вітер ганяє оберемки води, а понизу мертво залягало. Цей дощ нудно повторювався цілий тиждень, не подібний на осінню приреченість — приносив спогади про кущі зеленого аґрусу, облиплі квітом соняшника засмаглі жіночі литки; а після зливи калюжі лежали тремтливими ртутними плямами, а він ще з добру годину, проводжаючи сонце, впирався поглядом у рожевий розруб між землею і небом, вертав на нари, витягувався у повен зріст; заплющував очі. Він лежав годинами, рахуючи краплі, уявляв аґрус — кошлаті, великі ягоди з росою на ворсі, де під кущами земля умащена перегноєм; далі спадало на думку, як колись, у такий час, він нудився від того, що не міг нікого полюбити: лежав у крихітній комірчині з низькою полавою, забитий прілими стінами — у темряві, де на подвір'ї росли розлогі з облущеною корою яблуні; яблука падали на землю, бризками соку лякали голубів, голуби клубками тепла билися об шибки; до нього приходила жінка, але за рік ув'язнення, слідства, суду — образ її стерся, і він, навіть у камері, згадував жінку тільки як той ланцюжок, що єднав той світ, за стінами, з голубами, яблунями, низьким небом і ще чимось. Це потім заворушилося, заворохобилося, задудніло, виперло з грудей, відтак наздогнало сірим коридором, — коли до камери ввійшов чоловік, одягнений по-військовому: запитав його ім'я, по-батькові, прізвище і виголосив про час виконання вироку; це тяглося довгим коридором з безліччю дверей — відчуття котилося рівно, гладко, але повз нього, набирало потужної хвилі, коли його вели на розстріл. І він очманів від того, як воно хутко зникло біля дверей, що їх відчинили тюремники, від котрих линув густий дух мила, солодкого жіночого поту, домашньої кухні. На східцях він тужив мізки, хотів утямити в останні хвилини життя, навернути пам'ять на породжене в камері, але ступивши на широке подвір'я, прослизаючи під склепіння арок, навислих погорі ґратів, пірнаючи знову у вузькі артерії коридорів, то вирішив: він ні до чого не хоче повертатися. Його лише дратували спини сторожі, запах мила і безкінечне бабахання ходи — цокотіння підбитих крицею чобіт. І чим довше йшли, то він глибше падав на дно свідомості, але — без подиву — нічого там не знаходив, окрім маленького вогника жалю, чогось невикористаного.

В кімнаті без вікон йому вичитали вирок, як вичитують школярам абетку, а він зиркав на тонкі губи чоловіка, котрий читав, на зелену муху, що гасала, билася об свіжо-вибілені стіни, стримував утому в ногах, і знову водив зіницями зелену муху. Йому дали підписати папір; він поставив хрестика, процідивши крізь зуби, що неписьменний. Коли запропонували шклянку горілки, то відмовився, закурив і з приємністю слухав, як потріскує цигарка в непробивній тиші. Вийшли на подвір'я, що лежало вологе від дощу, і він уперся поглядом у подовбану стіну. Солдати повагом, не поспішаючи принесли дерев'яного щита із засохлими плямами крові. Двоє, котрі стояли позаду, попрохали закласти руки за спину, щоб вони наділи наручники, але він сказав, що цього робити не варто; перевальцем подався до щита, повернувся обличчям до шестірки людей, які вже лаштували пістолети.

Він стояв, випнувши підборіддя, задерев'янілий, бачив, як згори засвітився ліхтар і засліпив очі; почув клацання запобіжників на пістолетах, а відтак голос, по якому він упізнав тонкогубого чоловіка. Ліхтар погас, і він довго не бачив, як чоловік читав гугнявим голосом наказ про амнестію.

— Ну, нічого, свинопаси, не хвилюйтеся, я до вас ще повернуся, — сказав накінець і відчув, як холодний піт стікає рівчаком спини.

2

В кав'ярні він випив шклянку червоного вина.

З вікна спостерігав, як виповзають трамваї з-за рогу, як сонячний промінь б'є навскіс у шибку, як ідуть люди, а під ногами людей шурхотить осіннє листя та листівки; він мляво прокручував думки, пережовував шкарубкий сир, запивав червоним вином і роздутими, як у жеребця, ніздрями втягував приторний запах кави. Він знав, що треба покинути це місто, але, попри здоровий глузд, не хотів цього робити.

Над містом проревли винищувачі. Винищувачі зробили коло й поверталися на базу. Шклянки на столах затремтіли.

— Коли все це закінчиться… — сказав бармен і глянув на нього. Він знизив плечима, проковзнув поглядом по шибці — у вікно падало високе і чисте небо. Допив вино, вийшов на вулицю, на виході сказав «дякую». Трамвай проповз червоною стіною. Він прочитав на боці трамвая уривки реклам, повторив про себе, що це швидше схоже на катафалк, і, засунувши руки в кишені, побрів до першої телефонної будки. Дорогу перебігла кішка. Він спостерігав за кішкою, доки та не зникла у дворах.

Телефон не працював, і він несподівано для себе розсердився.

На майдані він купив на останні гроші у вантажника пляшку горілки. Небом пливли переливи дзвонів. Усівшись на лавці, він годував крихтами голубів. Навпроти сидів чоловік. Чоловік уважно читав листівку, а краєм ока поглядав за тим, як він годує голубів.

— Це неподобство, — нарешті промовив чоловік.

— Що саме?

— Амнестія.

Від цього слова йому скрутило м'язи, і десятки колючих голок шпигонули в пах.

— На носі вибори, — продовжував чоловік.

— Так. Знову виберуть Генерала. Чи не занадто дешева ціна за незалежність.

— Не думаю.

— Навіть читаючи списки розстрілів?

Чоловік глянув на нього переляканим, розчарованим кислим поглядом.

— Я тільки з лікарні, — спокійно кинув чоловікові.

— Холодно, — чоловік склав учетверо аркуш, попрощався і пішов геть.

Він довго й обридливо шукав майстерню, плутаючи вулиці, назви; пам'ять важкими ціпами вибивала з голови нові імена, нові прізвища, а він ховався у вирі людей, що сомнамбулами пхалися попід будинками, лихоманково висвітлюючи очима один на одного. Під вечір зашамотів дощ. Перше і єдине, що він згадав чітко за сьогоднішній день, як дощ будив його під вечір і на світанку в камері.

Він сидів, пив горілку з безпритульним, вже сутеніло, за годину прийшла похоронна процесія, й у вухах лунали протяжні звуки духової оркестри, а дощ обмивав пудру з посинілого обличчя покійника.

Він п'янів: перед зором пропливали теплі прохідні двори, з неба трусила мряка, шлунок пекло від голоду й горілки, крутило потилицю, а груди давила ядуха. Потім він зрозумів: груди давило там, де повинна влучити куля.

Дивлячись