Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук» була написана автором - Валерій Олександрович Шевчук, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук" в соціальних мережах: 

«Тіні зникомі» – незвичайний тип історичного роману в українській літературі. Це сімейна хроніка одного з українських родів. Її головний герой – молодий офіцер російської армії, що несподіванно залишає військову службу і повертається в родинний маєток, де намагається віднайти зв’язок між поколіннями свого роду та осягнути його місце в долі Батьківщини.
Твір дає широку картину українського життя XVIII – поч. XIX ст. і разом з тим спонукає читача до роздумів над кардинальними проблемами людського буття.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 111
Перейти на сторінку:

Тіні зникомі. Сімейна хроніка: Роман

Глава 1

ДОЛИНА ВИДІННЯ

Не відаю, чи знаєш ти, люб’язний читальнику, що таке душевне сум’яття? Сказати поправді, я також довгий час не знав, що воно таке по-справжньому, хоча щось подібне в мені присутнє: якась своєрідна енергетична сила, котра вряди-годи виривалась із мене, як вода із розбурханої ріки, але досі ті прорви щасливо залагоджував, бо життя мені Господь дарував таке примхливо-непостійне, зіткане зі смуг неймовірних труднощів та невздогод, що не до настроєвих химер було – мусив тримати себе, як то кажуть, увесь час «у кулаці». Щоб тобі було зрозуміліше, скажу, що я – майор артилерії, тепер уже в абшиті, російської армії, Теодор Михайлович Темницький, отож довелося пройти за гарматою майже всю Європу, а також змагатись із турками; чинив те із належною самовіддачею, відповідно не завжди міг визначити, що головніше в цьому світі: я чи гармата, тобто чи гармата служить мені, чи служу їй я, чи ж ми разом служимо третій силі, кожен сказав би: Російській імперії або ж його імператорській величності. Але в глибині душі, признаюся, не раз виникала думка, що й та третя сила не першорушна, бо й держава, від імені якої чинили ми із гарматою свої дійства, добрі чи недобрі, хай розсудить Господь, залежна від світового порядку речей і закорінень у них самих, відтак, нехай вибачить мені Бог це кощунництво: і його імператорська величність є рабом стосовно своєї ж імперії, десь таким самим, яким був я стосовно гармат, увірених під моє командування: без гармат був би ніщо, так само як його імператорська величність без своїх підданих чи підлеглих також ніщо, як, зрештою, ніщо поміщик без селян чи керманич без корабля. Але тут є одна невеличка різниця: французька революція (а я побував і в Парижі, вступаючи туди 1814 року разом із російським військом) довела, що держава може існувати й без імператора чи короля, та й раніше такі випадки траплялися, тоді як король чи імператор без держави не проіснує; гадаю, що й селяни без поміщика проіснувати можуть, а от корабель без капітана й матросів, як і мої гармати без мене та моїх гармашів – купа брухту ні на що не придатна.

Отже першорушна сила, гадаю я (і можливо, саме такі думки поклали в моїй душі зачала отого душевного сум’яття, згадкою про яке й почав цю розповідь), не в державі чи володарі, яким прослужив немало, не в знарядді, яким користувався, а таки в людині, можна сказати, персональній, а ще в її закоріненні.

Але тут треба дещо пояснити. Мої предки старовинного шляхетського роду. Дід, Петро Григорович Темницький, був правнуком ротмістра коронного війська Річі Посполитої[1] Габріеля Темницького. В «Гербарі польському» наш рід значиться під літерою «Т», під гербом Ісіора, але знамениті польські історики Папроцький та Бєльський[2] згадують Темницьких під гербом «Труби», можливо, в XVI столітті рід мав уже два коліна, а сам походив (як свідчить той-таки «Гербар Польський»[3]) від Побога, удостоєного рицарської честі 1062 року від короля Болеслава Хороброго.

Цей Побог (як дослідив я, а цим почав займатися ще до того, як вийшов у абшит, бо, незважаючи на своє некнижне ремесло, маю непереборне прагнення до книжного читання чи, як колись казали, «книжного почитания») є спільним родоначальником численних родів у Польщі – згодом цей герб почав розділятися для розрізнення поколінь, здобуваючи для себе нові елементи та симболи, відтак постали герби Ісіора та Труби, основою яких зробилася стріла, але герб мого батька Михайла Петровича Темницького уже відзначений двоголовим орлом та девізом – це було йому надано в час царювання імператора Павла Петровича. З усього цього виходило б, що коріння мого роду польське, але Темницькі виринають у другій половині XVII століття як полковники Запорозького війська; більше того, Василю та Кирилу до стріли королем Яном Казимиром додано над щитом блискучого доспіха, увінчаного шляхетською короною. Отже й польська корона, й двоголовий орел визначали тимчасову службу тимчасовим державам, чи, як кажуть поляки, панствам, а основною незмінною залишається хіба стріла, вбита в землю, а може, та земля, в яку вона вбита, а та земля напевне не Польща й не Великоросія, а та, на якій побачив та пізнав світ і з якою зв’язана занурена в неї стріла – весь мій довготривалий рід мешкав на просторі, що звався по-різному: Русь, Малоросія, Україна. Мої предки були поріднені родинними зв’язками із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і мали немалі маєтності в Деміївському ключі чи й ще десь, але потім залишили Польщу і перейшли до Гетьманщини, в Чернігівський полк, де зв’язалися родинними зв’язками із полковником, а пізніше гетьманом, Данилом Апостолом, власне за його дружиною Юліаною. Відтак потрапили під російське берло, сіяли свої кістки на диких полях у війнах із татарами й турками, воювали в Інфлянтах, ходили в далекі походи, яких не перелічити, та я й не ставлю перед собою такого завдання, але поступово почали ставати росіянами, принаймні мій батько любив так пишно висловлюватися:

– Лінійка й циркуль, сину мій, багнет, мідне жерло, чавунне ядро, шабля з Тули і слово Золотоуста – все наше, все на погибель ворогів від Росії і для Росії та царів її!

Мій батько недаремно дістав у герба двоголового орла, той і справді залетів у його душу, саме з його волі я й став слугою мідного жерла, чавунного ядра та шаблі. І я також, аж доки не почав тліти в моїй душі вогонь згаданого сум’яття, щиро подавав місце для гніздов’я в своїй душі тому двоголовому орлові, вважаючи це навіть за справу для моєї честі. Більше того, любив повторювати давню мудрість: «Справді, розпалений у сум’ятті ніколи не мудрий», – можливо, в такий простий спосіб захищаючись од нього, а воно, треба признатися, не раз стукало в мою душу. Батько мій твердив, що дід, Петро Григорович Темницький, ще в часи гетьмана Кирила Розумовського збагнув і почав укладати в голові своїх дітей, що вони не малороси, а справжні росіяни, а російські царі – нащадки святого Володимира, нетлінні рештки якого лежать у Києві (думка, як на мене теперішнього, наївна і без знання, адже теперішні російські царі Романови, а не Рюриковичі, останні вигибли вже давно, а в Києві нетлінних решток святого Володимира не

1 2 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"