Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 297
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко» була написана автором - Дмитро Олексійович Міщенко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко" в соціальних мережах: 

"Розплата" - це захоплюючий трилер від українського письменника Дмитра Олексійовича Міщенка, який розповідає історію смерті молодої жінки, яка була вбита у квартирі. Головний герой - поліцейський Сергій, який намагається знайти вбивцю та врятувати від нього наступну потенційну жертву - свою колишню дружину. У центрі історії є складна та заплутана сітка злочину, яка розгортається перед читачами, поки вони дізнаються правду про загадкову злочинну діяльність. Це історія про ризик та небезпеку, яка залишить читачів на межі своїх міцностей, допомагаючи їм краще зрозуміти складність правосуддя та важливість забезпечення безпеки.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 123
Перейти на сторінку:

Дмитро Міщенко

Розплата

ЧАСТИНА ПЕРША

ОБРИ ЙДУТЬ

Каган «послав Апсиха з військом і повелів йому цілковито винищити народ антів».

Феофілакт Сімокатта. «Історія»

Всякий, нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом, і всякий безневинно скривджений — ворог.

Із звичаїв стародавніх слов’ян

«Не збирайте собі скарбів на землі, де їх міль їсть і злодії підкопуються, а збирайте собі скарби в душі своїй».

«Повість временних літ»

I

Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».

З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:

— А що сталося?

— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.

— Чому ж не вижами[3] оповіщаєте?

— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.

Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».

Нікому не хотілося вірити, що таке станеться і що може статися. Гори Карпати не так просто перейти, та ще й з кіньми і такою лавою, як у обрів. Там, де є якісь проходи, є й сторожові вежі[5], а на тих вежах знають, що робити, коли є загроза вторгнення. І все ж грозяться обри, до безуму люті й завзяті асійці. Від них всього можна сподіватися. А коли так, де вже тут до певності і супокою. Безліття ж насувається з гір, воно впаде передусім на люд, що сидить при Карпатах. Тож треба думати і дбати, аби розминутися якось із тою бідою. Ано, коли не відвернути, то бодай розминутися.

Одні сідали на коней і гнали їх на околії, звідомляли тих, хто не відав ще про аварське вторгнення, інші впрягали коней у повози, клали на них ті пожитки, які можна було взяти з собою, і поспішали зникнути в лісових пущах та ущелинах, ще інші сідлали випестуваних на дозвіллі Вороньків та Ласок, приторочували до сідел щити, тули[6] із стрілами; уперізували на собі мечі й гуртувалися в общинні сотні, а сотні — в тисячі.

— Нам велено відходити, — вдавалися до старших, як завжди, більше обізнаних. — А як же стариня, жони, діти? Так і полишимо їх напризволяще?

— А майно, товар? — вигулькував-хтось збоку.

Розмови ті лиш злили старших.

— Запитайте ви мене, а я вас: як? Ніби це так просто — визначитись і знати. Обрів, сказали гінці, суне тьма. Чи ми обстоїмо роди свої власною силою, без князя і його дружини, без ополчення всіх племен? Все каже за те, що маємо відходити, поки не зберемося в рать.

— То відходьмо всіма родами, купно з старинею, майном і товаром.

— І далеко зайдемо, коли так підемо?

— Ано, про що змагаєтесь і чого домагаєтеся, люди? Справді, чи далеко втечемо, коли підемо купно з кревними та товаром? Може ж, не про втечу слід дбати? Може, наша сила, як ніколи, потрібна зараз на перевалах?

Хтось тільки замислився, почувши ту слушну думку, а хтось і підтримав уже її: а й справді, чому мають оступатися? Всякому більш-менш тямущому має бути ясно: треба йти назустріч тим, що вторгаються. Адже там, на перевалах, потрібна у сто крат менша сила, щоб упоратися з обрами, аніж на долах. Чули? У сто крат менша! Гляди, сторожовим на вежах саме й не вистачає цієї сили, щоб зупинити обрів, не пустити їх через гори.

— На перевали! — дружно відгукнулися на цю раду в сотнях. — Коли не всім, то якійсь частині ополчення треба йти на перевали! Ото й буде суттєва поміч усім: землі, людові, князю.

На тому стали, так і вчинили: послали надійні в ратнім ділі сотні на перевали, решті ополчення веліли бути поки що у підніжжі гір, — прийдуть, коли покличуть. А гінці з гірських веж знай своє робили: гнали та й гнали коней у глибинні верві[7] землі, і що далі віддалялися від Карпат, то надійніше виколисували в собі певність: не тривогу повинні сіяти між люду, мають будити його до січі і єдності. Чи те, що знають про обрів, не повеліває: дійте так і тільки так? Воєвода не казав: «Скачіть і оповістіть князів». Сказав: «Скачіть і підійміть люд на січу з супостатом». А коли так, чому б зараз уже не робити те, що робитимуть завтра чи післязавтра княжі гінці?

Кому не вихолодять серце такі вісті? Мов зле повітріє, ширилися вони землею й тривожили всіх, від малого до великого, від спроможного стати на ратний подвиг до неспроможного, геть ветхого в численні літа свої. Живуть-бо, підперті з полудня горами, з полуночі, заходу і сходу — своїм, слов’янським, людом, не літо і не десять — віки. Тож і не зазнавали вторгнень, лише чули від інших, що зазнають його там десь, що ті вторгнення супроводжуються ґвалтом, повальними грабунками та пожежами, а відтак і смертю. Тепер і їм погрожують цим. А за віщо?

1 2 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"