Читати книгу - "Хрестики-нулики"

Хрестики-нулики

Те, що Імас належить до планет із розвиненою машинною цивілізацією, було відомо здавна. Але жодному міжзоряному розвідникові не доводилося зустрічатися з її мешканцями. Ніхто навіть гадки не має про їх зовнішній вигляд. Тут щось незрозуміле виходило. Підлітає розвідник до планети. Прилади фіксують інтенсивний радіозв’язок на дотелевізійному рівні. Не бог зна що, а все ж чимало, коли порівняти Імас з деякими малорозвиненими планетами, де іншої звуковідтворюючої техніки, крім фонографів та грамофонів, не знають.

Видно, що імаська цивілізація у правильному напрямі розвивається — війнами планета не понівечена, ліси, поля, гори й моря не забруднені, покидьками й сміттям не захаращені. От тільки чомусь міста свої імасці під непрозорими велетенськими куполами ховають. Та це вже справа смаку.

Розвідники, передбачаючи радісну зустріч, сідають біля якого-небудь імаського купола і намагаються знайти вхід. Дарма. Ні входу, ні перелазу, ні найменшої шпаринки в гладенькій, лискучій стіні не виявляють. Не йдуть, значить, імасці на встановлення контактів, не прагнуть до спілкування з братами по розуму. Зрештою, всегалактична рада координації міжзоряних зв’язків вирішила дати спокій відлюдькуватим самітникам з планети Імас.

Їм добре було приймати такі ухвали, у них під контролем тисячі інших планет. А от ми, себто екіпаж трансгалактичного зорельота-рефрижератора, такої розкоші дозволити собі не могли. З вантажем свіжих-свіжесеньких центаврійських помідорів-сливок ми пролітали неподалік від Імасу, коли з’ясувалося, що на борту зорельота відсутній запасний блок гіперпросторового перемикача.

Власне, весь блок нам був непотрібний. Вийшов з ладу, спрацювався графітовий стрижень. Копійчана деталька. Та без неї ми зі своїми помідорами були приречені на багаторічні мандрування в пошуках найближчої ремонтної бази. Уявляєте, кому після тих мандрувань будуть потрібні помідори-сливки і що від них залишиться, навіть у нашому надійному суперрефрижераторі?

Ми лаяли на всі заставки механіків, начальника служби експлуатації Галактплодотрансу, дурні інструкції, за якими, бачте, виключалася можливість виходу з ладу того графітового стрижня. Та хіба лайка могла зарадити лихові?

Наш капітан Савелій Ма’драгоренко похмуро розглядав на карті відтинок Галактики, де нас застукала біда. На відстані сорока світлових років не було видно жодного червоного кружка з зображенням схрещених молота й зубила — емблеми ремонтної служби Космофлоту.

— Чи є поблизу планети з достатньо розвинутою цивілізацією? — запитав Савелій штурмана Бена Н’огами.

Бен скрушно похитав головою: мовляв, ще чого захотіли в такій глушині…

І тут я, молодий, недосвідчений технік-практикант, дозволив собі з огляду на критичні обставини втрутитися в розмову моїх старших колег та вчителів, звернувши їх увагу на позначену зеленим кольором (кольором розуму) планету Імас.

Савелій з Беном недовго сміялися над моєю недолугою пропозицією — не до сміху було. А потім спокійно, мов на уроці з космонавігації, розповіли мені все, що на той час було відомо про Імас.

За науку я подякував, але від пропозиції не відступився, ще раз звернувши увагу старших товаришів на те, що іншого виходу в нас нема. Або Імас, або доведеться переробляти наші помідори на томатний сік. Як не дивно, а саме згадка про переробку помідорів їх переконала. Чи й справді іншого виходу не було.

Отак через мою настирливість ми опинилися на загадковій планеті, біля одного з її міст-куполів, під яким ховалися нікому не відомі імасці.

У першу розвідку капітан відрядив мене з Беном, а сам залишився пильнувати зореліт. На аварійному планетоході доїхали до найближчого таємничого купола. Об’їхали його довкола, пересвідчившись, що розвідники не брехали, — ні тобі входу, ні перелазу, ні шпаринки не знайшли.

Їїздимо потихеньку довкола, штурман уже й сердитися почав. «За дурною головою — нема ногам спокою», — каже і на мене суворо поглядає, натякаючи на те, чию конкретно голову він має на увазі.

Я в суперечку з ним не встряю, пильненько стіну ту непроникну розглядаю, на щось сподіваючись. Отак розглядав-розглядав, аж раптом бачу в одному місці, невисоко над землею, щось намальовано.

— Півгодини тому ми проїздили тут і ніякого малюнка не було, — кажу я Бенові. — Звідки він міг тут з’явитися? Хто його намалював, коли поблизу живих істот не видно?

Бен Н’огами й слухати не хоче — пропонує до зорельота повернутися. А я затявся (сам не знаю, звідки в мене оте нахабство з’явилося в розмові зі старшим).

— Точно, — кажу, — пам’ятаю, чистою була стіна в цьому місці. Я ще увагу звернув на той химерного вигляду кущик, що так нагадує земну чорну смородину. А чорна смородина — моя улюблена ягода, в ній, як відомо, вітамінів різних чимало.

Моя впертість усе-таки змусила замислитися штурмана. Планетохід ми зупинили, підійшли ближче і почали розглядати те, що на стіні намальовано. Нічого особливого, на перший погляд. Дві паралельні лінії перетинались під прямим кутом з двома іншими, теж паралельними, лініями.

Приблизно так:

Довго ми з Беном мізкували над тим, що б цей символ міг означати й звідки він тут узявся, але нічого вірогідного не надумали. З тим і повернулися на рефрижератор, розповіли про наші пошуки Ма’драгоренку, про дивний символ теж поінформували. Позітхали над власного нещасливою долею й уклалися відпочивати.

Сплю я й думаю про загадковий малюнок. Щось вій мені знайоме нагадує. От тільки що?

Наступного дня в розвідку зі мною пішов сам Савелій Ма’драгоренко. Під’їхали до того ж чорносмородинового куща — малюнок на місці.

Довго ми перед ним із капітаном стояли. І так, і сяк прикидали — нічого не виходить. Ма’драгоренко його навіть до записника перемалював, сподіваючись проаналізувати незрозумілий символ з допомогою кібернетичного мозку, якщо, звичайно, у нашого корабельного кібера вистачить потужності для аналізу загадки цивілізації невідомого типу.

Уже йти збиралися, коли впала мені в око невеличка грудочка крейди, яку хтось, немов зумисне, поклав неподалік малюнка. Беру я ту крейду й майже автоматично малюю хрестик в одній з клітинок, утворених прямими, що невідомо для чого перетинаються.

Ось так:

Намалював, обернувся, щоб іти, коли Ма’драгоренко хапає мене за рукав, тягне назад до малюнка, і я бачу, що в іншій клітинці невідомо звідки з’явився нулик. Ця дивовижа виглядала тепер так:

Роззявивши роти (капітан теж роззявив — це я не вигадую), стоїмо, дивимося на малюнок і… нічого второпати не можемо. Тобто це Ма’драгоренко нічого второпати не може, а мені той нулик наче очі відкрив, змусив згадати безхмарні шкільні роки, коли на задній парті я з приятелем… Окрилений згадкою про щасливе дитинство, я беру крейду й впевнено малюю