Читати книгу - "Ворони і сови, Франко Іван"

І

В однім великім лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цілім лісі не було іншого птаха ані звіра: весь ліс був одно вороняче царство. Тільки насеред лісу стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скалах, чули себе вповні свобідними. Але коли прийшла ніч і ворони позасипляли в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до Воронячих гнізд, забивали кожда по одній вороні і їли їх.

Довгий час терпіли ворони се лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них:

— Слухайте, дітоньки! Нещастя наше з тими совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо і не можемо боронитися. Лягаючи спати, ніхто з нас не є певний, чи встане завтра живий. Ні! Так не можна жити! Що нам з того, що ми весь день мучимося, шукаємо поживи, годуємо дітей? А ті дармоїди весь день вилежуються в своїх норах, а вночі хапають нас, як своїх. І адіть, ми працюємо — і нас раз у раз менше, а вони дармують — і плодяться та множаться на нашу загибель. Адже ж як так піде далі, то швидко нас зовсім не стане. Радьте, дітоньки, що нам робити?

У того царя було п'ять міністрів, що ще радили його батькові і сиділи на своїх урядах уже довгі літа. Почувши цареву бесіду, вони згідно потакнули головами і сказали:

— Спасибі тобі, царю, що ти скликав сю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі боже всього добра і многі літа прожити.

— Добре, добре, — промовив стурбований цар. — Тілько ж ви, мої мудрі міністри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в тій тяжкій пригоді.

Тоді перший міністер, подумавши глибоко, промовив:

— Моя рада така, найясніший царю: сови сильні, ми слабші; сови воюють уночі, ми вночі спимо і не бачимо нічого. Що ж ми можемо їм зробити? Найліпше пішлімо до них свойого післанця і просімо, щоби зробили з нами мир, щоби дали нам спокій, хоч би нам прийшлося дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:

З сильнішим не борися,

А радше покорися.

— Гм, — промовив цар, почувши таку раду. — Не перечу, що се дуже розумно, але... Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

— Найясніший пане, — промовив другий міністер, — мені се зовсім не подобається, що радив мій поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так багато наших, то маємо ще йому кланятися, давати йому окуп? Ні! Чей же вороняче серце ще не спідліло до решти! Радше помремо всі в чеснім бою, ніж так вижебрувати життя. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають ні честі, ні сумління! Адже вони нападають на нас поночі, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують післанців? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такім разі ліпше нам обернути всі сили на війну з ними, ніж думати про гнилу згоду.

— Дуже гарно говориш, мій друже, — мовив на се цар,— але... Ну, та послухаємо, що скаже третій міністер.

Сей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:

— Гай, гай! Певна то річ, що не ялося нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими совами? Всі знаємо, що вони міцніші від нас тим, що вони воюють поночі і нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємо й до першої ночі: вони нападуть на нас і вимордуюь усіх до остатка. А моя рада одна: покиньмо сей нещасний ліс і те погане сусідство, тікаймо відси, поки живі та здорові, шукаймо собі іншого, безпечнішого осідку.

— Гм, гм, — муркотів цар, хитаючи головою. — Се також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий міністер.

— Я би радив, найясніший царю, не квапитися ані з війною, ані з заключенням спокою, ані з утекою, а підождати, що буде далі. Ще, богу дякувати, всі не гинемо. Ану ж сови спам'ятаються і самі дадуть нам спокій, — адже і у них може прокинутися сумління. Або ану ж вони перенесуться десь у інше місце? Все може бути, то найліпше підождімо, що час покаже.

Самий остатній поміж міністрами був старенький, згорблений Каркайло. До нього обернувся цар нарешті і мовив:

— Ну, а ти, Каркайло, що скажеш?

— А що ж я можу сказати? Всі панове, мої попередники, радили дуже мудро. Добрий супокій, але тілько в свій час. Добра і війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема й іншої ради; не зле й підождати. Тілько то недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у сов прокинеться сумління і вони самі з доброї волі дадуть нам спокій. Гай, гай, дітоньки! Ви, мабуть, думаєте, що ті сови так собі, з доброго дива, розпочали з нами війну? Ой ні, се у них здавна, від дідів-прадідів такий звичай і така установа. А знаєте чому?

— Ні, не знаємо! — закричали ворони.

— Ну, то слухайте ж, я вам розповім, — мовив Каркайло.

II

Було колись так, що всі птахи зібралися докупи і почали міркувати, що як же се так, що вони не мають царя? Десь люди мають стілько своїх царів, звірі мають Льва, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещасті і робив між нами порядок. Нібито Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться по найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тілько погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?

Було там багато такого нарікання. Кождий говорив, що знав: кури кудкудакали, гуси гегали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, —одним словом, гомін такий був, що не суди господи. Тільки одна Сова, надувшися, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили се й кажуть проміж себе:

— Гей, слухайте! Отся Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!

— Певнісінько, — мовили інші, — адіть, яка у неї голова величезна.

— Ще й окуляри на носі! Та вона, певно, весь день у книгах та письмах читає.

— Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

— Добре, добре!

Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:

— Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті. Почалися співи, бузьки дзьобами викресали огню і розложили ватру, накидали в огонь пахучого кадила, — одним словом, парада, як належиться. Аж тут десь-відкись надлітає Ворона. Вона не була на нараді, а тепер, летячи понад те місце, побачила пташину нараду і думає собі:

"Ов, а се що таке? Треба подивитися ближче!"

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомоніти:

— Ось летить Ворона! Варто би послухати, що вона скаже. Адже ж се також розумна птиця, з вершки рибу виймає, — ану, може, вона скаже нам щось мудрого.

Наблизилася Ворона, привіталася з гуртом та й питає:

— А що се у вас, панове, за зборище таке? Який празник справляєте? Чи Синицю замуж віддаєте, чи, може, Чижиковим дітям іменини справляєте?

— Не вгадала! Не вгадала! — загули птахи. — Царя вибираємо.

— Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нівроку! А на кого ж голосуєте?

— Та бачиш, на Сову. Думаємо, що вона наймудріша з нас усіх, то нехай би царювала.

— Сова? Наймудріша? Сова має нам царювати? Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, — вона навіть азбуки не знає! Ні, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пір'я і запишуся до повхів або до щурів і не хочу признаватися до того, що з яйця виклювалася! І не могли ви вибрать хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія — то бодай би видно, що є чим похвалитися. А зрештою пощо вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас. Та певно, він не буде розшиватися, щоб кождому до дзьоба ввіткнути все те, чого кому треба. Се не царське діло. Кождий дбай сам про себе. А для слабих уже се багато значить, коли в тяжкій годині можуть покликатися на поміч міцнішого. Не раз саме ім'я міцного заступника може відвернути від нас лихо так, як від зайців, що покликалися на місяць

— О, о, о! — закричали птахи. — А се що за чудасія? Як то так зайці покликалися на місяць. Ану, говори!

— Слухайте, — мовила Ворона, — я вам розповім.

III

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в гарячих сторонах. У однім величезнім лісі жило стадо слонів і мало собі свойого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лісі віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: слони не мали де не тільки купатися, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопоті зібралася вся громада довкола свойого війта і говорить до нього:

— Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притисла нас? Води нема ніде, хоч гинь. Ми всі ходимо вже по тижневі немиті, а наші діти в'януть та гинуть зо спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

— Я й дбаю, дітоньки, — промовив Чотирозуб. — Я вже перед тижнем вислав на всі боки післанців, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли післанці і говорять:

— Маємо воду! Маємо воду! Ходіть!

Недовго думаючи, зібралися слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а п'ять днів і п'ять ночей, поки не дійшли до великого а неглибокого озера, що лежало серед лісів на широкій рівнині, порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобалася нова домівка. В озері могли купатися і плюскотатися цілісінький день, а вечором знаходили собі багату пашу на рівнині і в околишніх лісах.

Але трафилося так, що на тій самій рівнині здавен-давна жила незліченна сила зайців і кріликів. Під кождим корчем були їх ямки, випорпані в м'якій, пухкій землі. Легко зрозуміти, що як слони закватирувалися сюди, то зайцям прийшлося круто. Зараз у перших днях слони своїми ножищами порозтолочували багато заячих гнізд, подушили багато молодих зайченят, а й старим зайцям не одному допалося: сьому відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у бога.

Бачачи таке своє нещастя, збіглися всі зайці на раду.