Читати книгу - "Ворони і сови, Франко Іван"

Треба хитрості.

Всі ворони сиділи, пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.

— Мудро ти радиш, дядечку, — мовив воронячий цар, — але нехай мене суха ялиця поб'є, коли я розумію, до чого ти гнеш.

— До того гну, що треба нам узятися на хитрощі в війні з совами, ось що! — мовив Каркайло.— Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як три круки зробили з Яструбом.

— А як же вони зробили з ним? — запитав воронячий цар.

— Е, то цікава історія, — мовив Каркайло. — Слухайте ж, дітоньки, як то колись було.

V

Летіли раз три круки, та й голодні ж. Дивляться, а Яструб згори вдарив на хату, зловив Голуба і несе його в пазурах до лісу, щоб поснідати.

— От би нам хоч отакого Голуба дістати! — зітхнув один Крук, сидячи на смереці.

— Всі три ми не були б ситі, але хоч троха б занеслися, — додав другий.

— Ану, відберімо від Яструба його добичу! — мовив третій.

— Відберімо, але як? Сильний, драбуга, а добровільно не дасть.

— А може, й дасть. Слухайте, що я придумав, — мовить третій Крук.

Усі три стулилися головами докупи, пошепталися собі щось по-свойому, а потім живенько розлетілися, так що Яструб і зовсім їх не бачив, і посідали собі кождий на окремій деревині, та так, щоб Яструб, летячи до лісу, мусив летіти попри них. Коли Яструб наблизився до першого Крука, сей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:

— Добрий день вам, нанашку!

— Доброго здоров'я! — буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?

— Ов, видно, що тісно коло вас, нанашку, — мовить Крук, — коли ви вже пустилися вудвудів ловити.

— Яких вудвудів? — крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб радше згине, ніж би мав Вудвуда з'їсти: страх не любить його запаху.

— А отже Вудвуда несете, нівроку вам, — кепкує Крук.

— Що ти осліп, чи що? Не бачиш, що се Голуб? — лютиться Яструб.

— Голуб! — дивується Крук. — Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що се Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.

І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж назустріч йому другий Крук.

— Здорові були, дядьку!

— Щезай зі своїм родом поганим! — крикнув на нього Яструб.

— Ов, а ви чого такі недобрі? Та я тому не винен, що пострічався з вами. Чи, може, стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Вудвудовим м'ясом нагодувати.

— Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що се Голуб, а не Вудвуд?

— Я, дядечку, добре бачу, але вам з великого голоду троха баки забило. Ну, та ви не бійтеся. Я ж вам вашого Вудвуда не відбираю. Смакуйте його на здоров'я. Я би й так не взяв його до рота, аби ви мені не знати що давали... Тьфу!

І полетів геть.

"Що за помана! — думає собі Яструб. — Чи я дурний, чи вони? А може, й справді я в поспіху замість Голуба та анахтемського Вудвуда зловив? Тьфу!"

Нюхає — справді пахне щось не теє, не Голубом. Але подоба Голуб'яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.

— Може, й справді у мене яка куряча сліпота, або що? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?

І справді супроти нього надлетів третій Крук.

— Здорові були, дядечку! — закричав він. — А куди ви сього Вудвуда несете? Чи, може, Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лікарства?

— Сказися ти із своїм Медведем і з вудвудятиною! — скрикнув застиданий Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п'яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!

І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з'їли його.

— От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, — закінчив свою промову Каркайло.

— Дуже добре, — згодився цар, — але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.

— Один способець я знаю, — мовив Каркайло, — але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очі.

— Га, коли не можна інакше, то нехай буде й так! — мовив цар і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:

— Ну, тепер говори!

VI

Слухай, царю, — мовив Каркайло. — Мій спосіб такий. Вчинися ніби гнівний на мене, викинь мене за двері, перед усім народом кричи, що я хотів тебе зрадити, дав тобі злу раду, побий і покровав мене порядно, але то порядно, не жаліючи, а покинувши мене в лісі, зберися з усім народом і лети геть із сього лісу. Лети далеко, аж на Чорногору, і там чекай на мене. Я тим часом постараюся дістатися до сов'ячого замчища і вигледіти, як би можна їх найлегше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тоді прилечу до вас і дам вам знати. Не бійся за мене! Я певний, що все мені удасться як слід.

Обговорили справу докладно, і цар згодився на Каркайлову раду. З лускотом він відчинив двері, б'ючи Каркайла крильми і дзьобом і дряпаючи його кігтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цілим народом кричати:

— Ах ти, зраднику! Ах ти, запроданче! То такий ти мені вірний! Ні, я розірву тебе на шматочки!

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки сей, знівечений і закровавлений, не впав на землю.

— Там і гинь! — крикнув цар. — А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком, як гадюка, клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання!

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковіцьких гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищі чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд — пусто, як вимів. Не то ворони жадної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, шпають по лісі, аж чують, під одним дубом щось стогне і треплеться. Прилетіли ближче, а то Крук.

— А, ось тут ти нам! — закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

— Стійте, панове, — слабим голосом промовив Каркайло. — Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свойого царя! Я хотів би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

Послухали сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

— Що ти за один і що маєш мені сказати? — грізно запитав цар.

— Могучий і славутний царю, — мовив Каркайло, ледве держачися на ногах. — Я зовуся Каркайло і ще сьогодні був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів ганьбу і побої, з котрих, мабуть, уже й не видужаю.

— Що ж се за історія була у вас, і де подівся ваш цар з цілим своїм народом?

— Полетіли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареві не задиратися з вами, післати до вас післанців з дарунками і жити з вами в злагоді. Ой лишенько моє! Цар не тілько не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.

— Куди ж він подався?

Каркайло прикинувся, що зовсім умирає, і простогнав:

— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати мені троха води і дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і плани мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали вони напротив вас, і хотів би перед смертю остерегти тебе.

Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути й позавивати його рани, велів слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почувся ліпше на силах, велів привести його перед себе і мовив:

— Ну, говори!

VII

Злі дорадники — то для царя найбільше лихо,— промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно забажалося йому воювати з вами, а хто противиться тій безумній війні, той у нього зрадник. І як вони там на раді ламали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас яструбів, другі хотіли входити в союз з мишами і щурами, інші наставали на те, щоб ворони перемогли себе і не спали вночі та боролися з вами око в око. Ну, я з усього того сміявся, бо знав, що з того не може бути нічого путнього. Аж коли один міністер почав радити, щоб вислідити ваше замчище і всі ваші сховки і напасти на вас за дня, поки ви спите, та повбивати вас усіх загалом, отоді моє серце стислося страхом за вашу долю. Бо я знав, що вдень ви безоружні так само, як ми вночі.

— Чи бач, які мудрі, — скрикнув цар Пулоокий. — Вдень на нас напасти лагодяться! Ну, се справді не добром пахне.

— Я се знав, вельможний царю, — мовив Каркайло, — і для того щосили підняв голос против такої ради. "Як то, — говорю, — ми мали би хапатися такого нечесного способу і нападати на сонних? Адже се була би вічна ганьба для воронячого роду!"

— Так, так! — заверещали всі сови. — Вічна ганьба для вас! Се нечесно, се зовсім погано! Фе, фе, фе!

— А по-друге, — говорив Каркайло, — нібито так легко вислідити сов'ячі криївки. Адже в їх замку панує вічна пітьма, і ви хоч влетите там, то таки не побачите нічого.

— Адже правда! — скрикнули сови, і всім відразу легше стало на душі.

— Але даремні були мої слова, — говорив Каркайло. — Раз напосілися наші на війну, то хоч що говори їм, усе мов горох на стіну. Тоді я встав і кажу: "Га, коли так, то я не бачу іншого способу, як піти і донести про все совам. І поки ще ви зберетеся на сю безглузду війну, вони зараз сеї ночі вискочать із свойого замчища і повбивають вас усіх". Ті слова зробили величезний переполох між воронами. Але цар, здурілий від воєнного запалу, кинувся на мене зі своїми міністрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати і калічити. Там би я, певно, був пожив смерті, якби не був запхався під коріння старого дуба, звідки вже не могли мене витягнути. Тоді цар крикнув:

— Ну, досить йому. Маю надію, що сей зрадник тут і сконає, в тій ямі. А ми всі летімо в чужий край, за дев'ять гір. Там будемо безпечні, поки наші шпіони не оглянуть добре сов'ячого замчища. А тоді ми прилетимо, ввірвемося в їх криївку і повбиваємо їх усіх до нащадка.

Всі мовчали, почувши таку мову.