Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Смерч, Ткач Михась 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерч, Ткач Михась"

83
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смерч" автора Ткач Михась. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Смерч, Ткач Михась» була написана автором - Ткач Михась, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Смерч, Ткач Михась" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Три рази силоміць виселяли Федора Дуная з власної хати, три рази опинявся він з дружиною Євдохою та дітьми на вулиці, а все-таки на диво собі і людям дожив у рідних стінах до старості.

Тоді витурлила нова влада з рідних домівок не тільки Федора Дуная, а й інших більш заможніших селян — всіх, хто хоч якийсь мав достаток, хто вмів господарювати на землі, працював, а не бив байдики, як кажуть, пустили по світу. І за які провини — один Бог знає. Може, за те, що краще ін­ших любили землю, що часом самі не наїдалися хлібом вдосталь, аби придбати сотку чорнозему — хтозна? І землю в них було відібрано, і хліви та клуні розібрано, зве­зено до купи — там воно все й ляпнуло, бо ніхто не дав ладу. Одібрані обійстя, що стали колективним надбанням, осунулися, похилилися та почорніли без догляду. Деякі і досі стоять обшарпані, мов пам'ятники... І господарів змордував той час, розвіяв по несхо­димих просторах Сибіру. Ніхто з них так і не вернувся в рідне село.

Тільки Федір Дунай, бачте, зачепився за ріг своєї хати. Як це йому вдалося — сам не годен збагнути. Хоч доля не милувала. Було, до білих ведмедів втрапив. У рідному краї не мав де, дітися, то ночував з дітьми просто неба, щоночі блукав, мов примара, біля свого двору — згодитися з тим, що він більше не господар своєї оселі, було несила. А тоді таки вдалося під час німецької окупації притулитися на зад­вірках своєї хати, в якій по війні знову почала господарювати місцева влада. Спершу на обійсті розміщалася сільська рада, потім контора, а пізніше — бригадний двір та конюшня. Його витісняли, однак тримався. Виганяли, однак повертався. В кухні, де він тулився з дружиною Явдохою, зранку до вечора стояв чоловічий ґвалт, панувала лайка — щодня було накурено так, що дим виїдав очі: Євдоха кашляла та кляла Федора, що той сидить на ножах. "Краще вже під тином вмерти, ніж отут мучити­ся" — казала чоловікові. Умовляла його покинути рідні стіни,бо нічого ж не зміниш, а він тримався.

Не пішов з своєї хати Дунай навіть тоді, як після війни на його подвір'я — зумисне, щоб його доконати — за­везли кілька тисяч курчат. Чекали, що Федір нарешті покине помешкання — і помилилися. Не пішов і цього разу з двору.

Жив останні роки, як поховав дружину, в комірчині, де не було жодного вікон­ця, спав прямо на підлозі, вкриваючись старим недоношеним кожухом. За цей час геть посивів, висох на тріску, а залишати своє обійстя не хотів. Все нахвалявся:

— Заждіть, чортова когутня, прийде і на мою вулицю празник...

І ось прийшла зневіра: згодився на диво односельцям (всі думали, що Федір умиратиме у своїй хаті) їхати до сина, котрий мешкав десь аж на Уралі...

В останню ніч не спалося. "Розтоптали, занапастили. Ніхто мені не поверне ні землі, ні життя страченого. І сад не вос­кресить. Все кінчено..." — нуртувала болюча думка. І від того ставало не по собі. Він крутився з боку на бік, підво­дився, обмацував у темряві якісь речі, тулився обличчям до лутки і завмирав. По хвилі падав у ліжко, потім знову вставав.

Дивіться такожМихась Ткач — Сині очі МанькиМихась Ткач — Марево ночіМихась Ткач — Чорні гуси над білою хатоюЩе 11 творів →Біографія Михася Ткача

I так до ранку.

Надворі вирувала пізня осінь сімдесят другого: об причі­лок бив дужими крилами вітер, аж стогнало на горищі. Лист бляхи, що давно одірвався і всю ніч лопотів на даху, упав десь за хатою,— заторохкотіло від того, мов хто поко­тив порожню бочку. "Це як мені їхати — отаке сходилося! Справжнісінький ураган!" Став прислухатися, і тут згадав, що снився йому колись, як тільки вони з Євдохою побралися, сон, який і досі не стерся в його пам'яті. Хотів відразу розказати дружині, але та, відчувши якусь тривогу, затулила йому долонями вуста: "Мовчи,— застерегла,— а то збудеться..." Так і не хвалився про нього нікому. А це прийшло в голову: приснилося, наче смерч пронісся над селом, і від їхнього обійстя нічого не зосталося — одна руїна... "Того ж ранку прийшли мене розкуркулювати. Все забрали — піч гола світилася".

Коли те було, а серце від згадки зайшлося в грудях.

— Бандити! — сплюнув і підхопився, як в юності, з ліж­ка.

За стіною торохтіли вози, стугоніла суха земля та пир­хали знічев'я коні. Хтось шкрябав у кухні хомутами — наче колупав дідове серце.

— Мордували, поки Євдоха склала руки. А тепер ось і я залишаю рідні стіни. Діждалися! А до чого довели?! Руїна якась, — притулився до лутки — затис від розпуки куцу борідку в кулаку. "Євдоха благала: "Кинь все — поїдемо до сина." Уперся, ще б жила..." — пожалкував.

Ходив у підштаниках коло ліжка, хитав головою та все постукував ковінькою об підлогу.

— Хати розбудували! На чиїх мозолях? — зірвалося з вуст. Спохмурнів, темні очі заграли зіницями. Ступив ще один крок і завмер. Від уяви аж затремтів: з його хліва Павло Гоцька, босий, в латаній батьковій свитці, виводив годовану худобу. "Грабуй куркулів!" — наче ножем під серце.

— Голодранець! — скипів від згадки Дунай. Оглянувся, хоч двері в комірчині були зачинені на засув, важко дихав. Далі гомонів з досади невідомо до кого: — Сам ти до чого дожився? Черевики на ногах розлізлися. Голота бісова!

Хтось застугонів на задвірках, гукнув:

— Діду! Замкніть збруйник!

— Ідіть достобіса. Зуміли одчинити, то й зачиняйте, — відповів Дунай. Накинув на плечі стару кирею, якою вкривався, і вийшов поволі на ґанок. В бригадному дворі нікого вже не було.

— Роз'їхались! Чортового батька діти!..

Ішов спроквола — в груди в'їдалася дика злість. "Моє воно? Ні, вже не моє!" — стискалося серце.

Пройшов стежечкою аж до низу, оглянувся — хата присіла, ніби впала навколінці: стіни обід­рані, чорні, як після пожежі. Там, де були в Дуная хліви, — опустивши голову, стояли в кошарі коні. Трохи далі світила голими латами клуня: ворота впали, похилена соха ледь-ледь трималася.

Ту клуню ще з батьком будували. Самі ліс возили, самі і дах зводили, бо теслярів не мали за що найняти. "Радів, що хата у них гарна, і двір, і сад... Думалося, дітям залишиться. Пішло все за вітром. Розвіяли на очах моїх", — важко зітхнув. І вже вголос:

— У мене ж криваві мозолі на долонях місяцями не сходили. Босий ходив, а дах бляхою накрив. Дурень!!! — плюнув з досади. "Кожне деревце, мов ди­тину, доглядав. Вставав рано та все ходив у саду — ду­шу грів. А де тепер її зігріти?" — боліло. Перед ним було кілька напівсухих яблунь та груш, а від вишняку і ознаку не лишилося. Скрізь стояли недобиті вози та гарби. Не міг дивитися — опустив очі. "Сад який був!" — запеклося на вустах.. Зринуло, що дітвора спокою не давала. Було, зеленками з гіллям обіб'ють. Покійна Євдоха сердилася: "Нащо ти їх гониш? Чи твоє воно?" Від згадки про дітей затамував подих — побачив себе: вискочив розхриста­ний у сад, а тої малечі, біля сахарки тьма-тьмуща.

— О, нехрещені байстрята! — гукнув,— що ж ви шкоду робите. Ідіть собі геть!

А вони дражняться. Вхопив тоді глек, що стримів на кілку, і жбурнув на кагал дітвори.

— Глек, глек,— зірвалося у котрогось шибеника, і так голос­но, що й сусіди почули.

"Так і помреш "Глеком",— подумав. — Євдоха вміла біля них". — Уявив — назбирає у поділ спідниці тих груш, покличе дітей і роз­дає: — Приманювала. А хто нам радів?" — відзначив.

Підійшов до яблуні, помацав задубілими пальцями обчух­раний до живого стовбур — тільки стислися міцно вуста. Опустився донизу, аж до криниці, котра давно вже заму­лилася, заросла верболозом. Обійшов довкола, постояв з одного боку, потім з іншого, прислухався. В очереті, де блищала, мов сльоза, ще краплина води, кумкали жаби, а на сухій лозині озивалася самотня пташка. Стояв і стояв. Ноги налилися свинцем. Згадав, як покійний батько бід­кався:

— Бережи, сину, криницю. Запустиш — засохне наше коріння...

— Не зберіг... — зітхнув. Щось пе­ретнуло йому в горлі. То ж, було, притих біль в його гру­дях в останні роки, а це, коли зібрався кинути цей найдорожчий клаптик землі назавжди, під серцем повернувся ка­мінь... Стояв, як мертвий. І вже нічого не хотів у ці хвили­ни — тільки б бачити зелений квітучий сад і прозоре плесо криниці...

Назад повертався довго і важко.

Пополудні до двору під'їхав вантажівкою син, ступив на поріг і вражений спинився. Стіни в хаті були не білені, мов у кузні, вибиті шибки, пахло кінським потом і тютюновим димом. У кухні на почорнілій лавці лежав бригадний реманент, скрізь стриміли товсті гаки, висіли хомути та дуги. Заглянув до комірчини, де лежало батькове збіж­жя. Дунай мовчки зв'язував речі — руки тремтіли. "Ось він кінець...",— пульсувало в скронях. Підвів очі на сина — і ні слова. Вуста задерев"яніли.

Надворі збиралися люди: одні здалеку поглядали на ма­шину, інші, більш допитливі, підходили ближче. Дунай ви­йшов на поріг — нерви напружилися надто тремко. "Ра­діють? Авжеж". Відчував: ще мить, ще якась крапля напруги, і він жбурне у натовп брудну лайку. Провів очима — під вікнами діти, жартуючи, кидали одне на одного його стару шапку. "На кого ремствувати?",— важко зітхнув. Ступив крок до машини—і вкляк.

— Батьківщину залишає,— почулося серед людей.

Федір стис кулаки так, що на висохлих старечих руках напнулися сині жили. Він по голосу пізнав, хто ті слова вимовив. Відчував, як на нього дивляться з смішинкою сірі очі Павла Гоцьки. "Е-е, і кожух мій не допоміг. Стільки людей розорив, а на користь не пішло. Батько у пана за четвертий сніп робив, а за що ж твої діти роблять?" — кор­тіло спитати, але стерпів. Топтався біля хліва, вигрібав з мотлоху давно забуті речі, щоб трохи врівноважити зболе­не серце...

— Стільки на ножах сидів!—сокорила сусідка. І деякі співчутливо хитали головами.

Дунай сховався у хлівчик — не хотілося чути тої розмови. Глянув на горище і там уздрів санчата: ще в молодості колись зробив, а збереглися на диво до цього часу. Дістав їх, обдивився, обтер долонею полозки "Заберу!" — загорілося.

Оглянувся: дітвора нишпорила довкіл.

— Киш, бісова кугутня! — кинув тріску в дитячий кагал. Найстарший розпрямив груденята та:

— Глек, глек! Злякався лелек!

По тілу Федора заграли мурахи. Нерви напружилися: аж пекло пожовклі скроні. Ухопив грудку землі, але кинути не посмів. Стояв розгублений — в очах колисався гнів.

Якраз вийшов син з хати, підійшов ближче до батька.

— Нащо вам ті санчата, тату? — здивовано озвався. — Чого вони варті зараз, коли все пішло прахом. Облиште!

— Не хочу, щоб моїм ворогам дісталися,— мовив сердито Дунай.— Нічого їм не залишу на втіху, — протіг останні слова і вдарив санчатами об землю.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерч, Ткач Михась», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерч, Ткач Михась"