Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Марево ночі, Ткач Михась 📚 - Українською

Читати книгу - "Марево ночі, Ткач Михась"

100
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Марево ночі" автора Ткач Михась. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Марево ночі, Ткач Михась» була написана автором - Ткач Михась, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Марево ночі, Ткач Михась" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Мати розповідали: свистів вітрами березень, пуп'янилися верби, а голодний сорок сьомий рік, як злодій, нишпорив по хатах вдів та вимітав останні запаси. У Оксани, засмаглої мов циганка, що мала чорні буйні коси, та не мала щастя і жила з дітьми у старенькій хатині, дах якої вже світив ребрами, не було чого вимітати — одні голісінькі полиці та порожні горнятка.

Була неділя, відбувалися вибори. Підхопилася вона ледь почало сіріти, одягла чистішу спідницю і вискочила на вулицю. А люди вже їй назустріч:

— Ось йдіть, Оксано, швидше! Там ситець дешевий дають...

— А кільки нема?

— Кажуть, була — розібрали.

— І коли вже вони встигли? — зітхнула жінка.

Поки бігла до школи, то тільки й думала про ту кільку. Мала карбованця, — відколи його береже! — думалося, що візьме трохи солонини, і буде дітям засмачина. І ось тобі – розібрали! "Проспала",— дорікнула сама собі. І така досада підступилася, що аж в грудях заболіло. 3нала ж бо – нема вдома за що руки зачепити. Хоч пробі кричи. Зосталося ще трохи висівок та крохмалю з гнилої картоплі, але ж наскільки того вистачить? Та й ті оладки, що пече вона з тих висівок, самій в горло не лізуть. Меншенький жує-жує їх, а тоді покладе та: "Я, мамо, хліба хочу..." Стоїть і плаче. "Їж, дитино, бо заслабнеш, то що я тоді з тобою робитиму?" — благає його Оксана, а серце наче ножем хто ріже.

"І минулого року було скрутненько, але ж не так. А це дожилася — ні хліба, ні молока. Хоч би корова швидше отелилася",— подумала. Розуміла — трапиться щось з корівкою, то не дотягне вона до нового врожаю. Діти вже від недоїдання так схуднули, що страшно на них дивиться. І сама вона висохла, знесилилася — світ божий немилий. А ще душа болить і за корову, бо нема і їй чого дати. Сінце яке мала, то згодувала ще до нового року. А тепер що — рубає кукурудзиння, яким хату обставляла на зиму, та стріху скубе.

Всю дорогу горіло в думках: де його що взяти? Куди податися, щоб вижити? Бо чекати їй допомоги нізвідки. Сама, як палець. "Якби не той мінімум, то подалася б на чужі села, найнялася — не пропали б з голоду. Що я вже така ледащо? А так — йди і йди в поле день у день. Демид той ладен на тебе ярмо надіти", — згадала бригадира. Підвела голову. Біля школи гучномовець аж захлинається піснями, на парканах червоні транспаранти. Прочитала по складах: "Вся влада Радам!" "Чого це їм уся влада? А нам що? Робити тільки?.." — подумала. Навіть не відчула звідки воно взялося. І тут в голові промайнуло таке, від чого аж страшно стало самій... "Голосую — значить підтримую"...

Зайшла до приміщення, спинилася біля дверей.

— Підходьте, Оксано, сюди до нас, — покликав її хтось з тих, що сиділи за столами.

Підійшла, будучи все ще в полоні своїх думок. А коли в руках опинилися бюлетені, то не подалася до урни, де салютували школярі, а наблизилася до свого сусіда Максима, що задумливо стояв біля вікна. На рукаві у нього була червона пов'язка.

— Максиме, — обізвалася, — порадь мені кого тут дописати, щоб жити нам стало трохи легше? Ти людина грамотна, то краще мене знаєш.

Дивіться такожМихась Ткач — XокаМихась Ткач — Сині очі МанькиМихась Ткач — Вечірній світЩе 11 творів →Біографія Михася Ткача

Той спохмурнів, помовчав, а потім:

— Я б тобі не радив, Оксано, це робити. Хіба тим що зміниш? А коли вже хочеш, зайди онде за ширму — кого викреслити, а кого дописати сама вирішуй. Тільки не хвалися про це, — застеріг.

Оксана, хвилюючись, ніби злодій, зайшла за червоне полотнище ширми, взяла олівець, що лежав на тумбочці і, не читаючи прізвищ, затерла всі підряд. Хотіла, було, йти далі, — спам'яталася. І на всіх трьох папірцях, які тримала в руці, написала: "Терещенко Максим". Потім швиденько кинула їх в урну і подалася до виходу. Члени виборчої комісії порпалися заклопотано в паперах — яке їм діло до неї. "Хай! Потім побачать, то щось зміниться..." — подумала уже надворі.

Йдучи додому одне тримала в голові: чи задоволений буде Максим, що вона його дописала? Знову згадала оте гасло, що бачила біля школи: "Вся влада Радам!" "І чого вони так пишуть? Сміються з нас? Та як сміються! — про себе відмітила. І тут пораділа: — Викреслила найголовнішого — буде по іншому. А може й Максима поставлять?" Вона не уявляла, як це має відбутися, хто і коли призначатиме її сусіда, однак вірила в те, що не хтось інший, а він керуватиме. І не стільки вірила, як хотілося, аби так було. "Тоді легше жити стане. Авжеж! Більше даватимуть на трудодень — доки ж його даром робити?! І дітей не гонитимуть з поля, не судитимуть за оті колосочки".

Доки бігла до хати, доти й тішилася солодкими думками, як дитина фантазувала — наївності не було меж. Вже й вдома не виходив з голови її вчинок. Груди розпинало почуття тривоги і надії. Їй так хотілося, щоб злостива доля відступила, щоб кращим стало життя, щоб діти не голодували. "Хоч би трохи легше, хоч би трохи легше!" — стугоніло в грудях зболене серце.

До вечора топталася у дворі — неділя та й вибори ж, то бригадир не витурив у поле — все заглядала до хліва: чи не отелилася корова? Боялася прозівати. Бо хоч і не дуже було холодно, а все-таки розуміла, що телятко треба занести в хату та зігріти. Вже й стемніло, діти повкладалися спати, а вона не лягала. Ото посидить-посидить — і до корови. А надворі така ніч: зорі, мов проліски, квітують над селом, місяць у вербах заплутався і горить. А жаби ніби змовилися — так лунко перегукуються на рудці їх голоси! Стояла жінка та дослухалася. "Тепло буде! Як це його город доведеться порати? Ні картоплини, ні зернини..." — думалося.

Вже опівночі, як знайшлося телятко, то занесла його в хату, попоралася біля корови, зачинила хлів і, тамуючи в грудях втіху (слава Богові, що все гаразд), спинилася біля порогу. І тільки тепер відчула страшенну втому: ледь на ногах стояла. "Як це його пережити весну?" — засіло боляче в грудях. Згадала про вибори. "Якщо Максима призначать, то піду до нього і скажу: допоможи! Дай сиротам хоч який пуд хліба. Він не відмовить". Підвеселила себе думками, хотіла йти в хату, вже й за клямку взялася — зупинилася. На вулиці враз загуркотіло, так ніби машина під'їхала до Максимового двору. Спинилася. Хряпнула хвіртка, хтось застукотів у його вікно. "Чого це так пізно — дня не буде чи що? — здивувалася Оксана. Зайшла до хати, запалила каганця — діти спали.

На долівці, закинувши голівку, дрімало телятко. "І чого вони до нього серед ночі?" — знову подумала. І тут хтось загрюкав у її двері. І з такою силою, що в жінки похолоділо в грудях.

— Хто там? — обізвалася Оксана.

Вийшла тихесенько в сіни і завмерла. Стук повторився.

— Відчиняй! Своя власть...— почулося.

Жінка вагалася. Стояла серед сінець, а зрушити з місця була не здатна — наче закам'яніла.

— Це з сільради, Оксано, відчиняй. — На цей раз голос ніби здався знайомий. "Наче Сергієнко, голова сільради?" — подумала. Згадала, що на виборах у школі він сидів за окремим столиком і щось писав. Трохи оговтавшись, відтягла засув. Двері розчахнулися, дихнуло нічним мороком, і три постаті враз оточили її в сінях. Блимнув ліхтарик: Оксана з розпущеним волоссям (збиралася спати), в самій сорочці і босоніж, стояла спантеличена і зовсім розгублена. В очах застиг страх. Один з них спинився у дверях, наче загородив вихід — то Сергієнко. А ті двоє, що підступилися до Оксани, були чужі. Обоє високі, у чорних плащах, а на обличчях — в темряві жінка помітила — хижа гримаса.

— Хай Бог милує! Я аж злякалася...— мовила Оксана, ще не розуміючи нічого.

І тут почула грізне:

— Збирайся!

Щось шпигонуло в саме серце Оксані: "Куди збиратися — ніч глупа?" Відступилася, хотіла йти до хати, але один з тих, що стояв поруч, затримав її, узяв міцно за лікоть.

— Поїдемо до сільради — розібратися треба...

— Що там розбиратися? І чого зараз, а не вранці? — не погоджувалася Оксана. Вона відчувала, що її підозрюють, але в чому — не могла збагнути. — Іване Петровичу, — глянула тривожними очима на голову сільради, — у мене ж діти, телятко тільки знайшлося. Я ще не лягала — ледь на ногах стою. Нікуди я не поїду!

— Треба їхати, Оксано, — обізвався нарешті Сергієнко.

Один з них прочинив хатні двері, світло від ліхтарика вихопило з темряви закопчену піч, порожні чавунці на долівці. Заскрипіли на полу дошки, де спали діти. "Прокинулось котресь, — подумала Оксана. — Треба йому світити? Совість така..."

Хриплуватий голос домагався:

— Поїхали...

— Я вам сказала, що нікуди не поїду. Хоч ви тут мені на голові ставайте. Що я таке зробила? — обурювалась жінка.

Ті двоє, що стояли поруч, взяли Оксану під руки і силоміць вивели з сінець.

— Що ви робите? Я буду кричати! — зарепетувала вона. Сіпнулася, щоб звільнитися. — Пустіть! Люди-и! — гукнула. Її зойк, як дзвін, сколихнув нічну тишу — і стих. Один з тих, що тримав Оксану під руку, вдарив враз її якимось твердим предметом в бік так сильно, що від болю вона заніміла, зігнулась якось незвично і, тамуючи сльози, покірно попленталася з ними до хвіртки.

На вулиці, мов примара якась, стояла машина. Жінці звеліли сідати.

Вона просунулася всередину — і від подиву здерев'яніла. На задньому сидінні побачила ...Максима. Він зігнувся, опустив очі. Поруч нього сидів незнайомець у чорних окулярах.

— І ви тут, дядьку? — обізвалася Оксана. І більше ні слова. Максим мовчав, дивлячись на жінку розгубленими очима.

Машина рушила — і дворище Оксанине немов хто одрізав перед очима. В грудях запекло, наче душу хто розкроїв навпіл. "Хата ж незамкнена, діти, худоба — все напризволяще. А коли я повернусь? Що буде далі?" — мучилася жінка в здогадках, шукала якогось виходу, і страх, як протяг, закрадався в душу. "А що як дядька Максима звинувачують у чомусь? А я ж сусідка! То і мене разом з ним?..." Ці думки її жахали, завдавали болю. В голові шуміло, паморочилося. Вона навіть не могла уявити, що ж буде з дітьми та господарством, коли її не відпустять?

Машина мчала сільською вулицею до центру. Обабіч дороги дерева стояли в темряві, як в траурі. І місяць блідий, наче мрець, ледь проглядався між хмар. Всі мовчали. Оксана у відчаї завмирала. І все ж часом якось намагалася себе заспокоїти — не хотілося їй вірити, що насувається найгірше. Та коли машина не зупинилася біля сільради (голова вийшов раніше), в жінки зойкнуло в грудях — заголосило шинами коліс по битому шляху жалібно-жалібно.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марево ночі, Ткач Михась», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марево ночі, Ткач Михась"