Читати книгу - "Марево ночі, Ткач Михась"

"Чи не сон це? — подумалося.— Чого ж мовчить Максим?" Глянула на нього, — а на руках металеві пута. І тут все зрозуміла... Спочатку плакала, ледь коси на собі не рвала від розпуки, тоді умовляла:

— Куди ви мене везете? Серце у вас в грудях чи камінь? Відпустіть, благаю Богом! Діти в мене голодні. Що з ними буде?

— Відпустіть жінку. Вона ні в чому не винна...— обізвався Максим. Обличчя у нього було спокійне і зосереджене.

Той, що сидів поруч водія, повернув голову і надто холодно:

— Помовчи. Там дамо тобі слово...

— Чого це "помовчи?". І як мовчати, коли таке робите? — підхопилася Оксана. Тіло на ній все тремтіло.

— Ти бачиш! Затули їй рота.

Оксана ніби проковтнула щось — заніміла. І чи то від образи, чи від безсилля свого, ковтаючи гарячі сльози, знову тихо заплакала. "Які звірі, які звірі!" Далі схилила голову, наче скисла, задумалася глибоко-глибоко. Зболена душа, мов пташка, літала довкола свого обійстя. "Що ж буде? Хто дітям принесе шматок хліба?" Серце зболіло — терпцю немає. І ні порятунку, ні розваги — на весь світ би кричала: "Що це за люди? Що це за влада така, коли роблять з тобою що хочуть?" Притулилася до дверцят — надворі ніч, як пастка, темна і підступна. Машина мчить наче в прірву. "Що робити? Що? Що?..." Намацала ручку, натиснула — свіжий вітер вдарив у обличчя.

— Люди!..— вирвалося з грудей.

Хтось поклав їй долоню на рота — голос вкляк. Ще поминуло кілька хвилин, і село зникло, мов проковтнула його темна ніч...

Через кілька годин почало сіріти. Ранок пробуджувався поволі, з болем і тривогою. Сонце облило червоним світлом убогі хатки, стоптані дороги. Йшла череда, у дворах, як завжди, метушилися люди, а на Оксаниному подвір'ї було самотньо. У хліві ремиґала корова, стогнав пугач на димарі, і плакали безпорадні діти на печі. Ніхто не йшов до її двору — стримувалися. Тільки боязко поглядали на вутленький паркан, на якому вночі хтось встиг написати крейдою: "Вороги народу".