Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Разрушен замок величавий,

В себе он мрачное таил...

Он смерть, и ненависть, и славу

Под серым камнем схоронил.

Напис на стіні вежі

1

Риба не ловилася.

Коли ранок висинив безхмарне небо і велике рожеве сонце загойдалось на далеких мінливих хвилях, рибалки один за одним потяглися до причалу.

Вони кликали й Мікоса Фасулаті:

— Гей, правуй до берега! Даремно море скородимо!

Але Мікос ніби й не чув їх. Він знову пустив свого баркаса вздовж стрімкого, скелястого берега і закинув старенькі в'ятери.

За стерном сидів його син Костас, такий же, як і батько, кру-тогрудий, широкоплечий та коротконогий. Йому теж хотілося вже до берега, але він не насмілювався сказати про це батькові, бо знав його гостру, запальну вдачу.

Нічого путнього не витягли й цього разу. У в'ятерах бився та виблискував під сонцем якийсь дріб'язок, що його соромно було й людям показати. Але це, як видно, не бентежило Мікоса Фасулаті.

Костас помітив, що батько сьогодні взагалі байдужий до лову. Він більше поглядав на крутий берег, власне, на верхівку скелі, що тримала на своїх бурих, порепаних і оголених плечах стародавню вежу, збудовану генуезцями ще у тринадцятому столітті.

Раніше ця вежа ніколи й нічим не привертала уваги місцевих жителів. Хіба що хлопчаки часом діставалися до неї, щоб там влаштовувати свої грища, та й то — рідко. Але відтоді, як прийшли німецькі фашисти, тільки й розмов було, що про вежу.

В ній засіли невідомі сміливці і обстрілювали бухту та причал, завдаючи окупантам чималої шкоди.

Якось сталося так, що вежа замовкла і довго не озивалась. Комендант селища Гюнтер Бахман вирішив, що під прикриттям темної кримської ночі гарнізон її втік. Він спорядив ватагу своїх молодчиків, наказав їм добутися до фортеці, оглянути її ретельно й доповісти йому про все побачене.

Ватага вирушила дружно і навіть весело.

Але коли до вежі лишалося ще якихось тридцять-п'ятдесят метрів, вона враз ожила, зустріла ворогів густою зливою куль, перебила майже всіх і знову замовкла.

Тоді стало ясно, що гарнізон і не думає нікуди тікати, і між ним та окупантами зав'язалася жорстока боротьба.

Гюнтер Бахман посилав до вежі досвідчених розвідників, але їх наче земля поглинала — вони не поверталися.

За вежею невідривно стежили найкращі Бахманові снайпери, але ніякісінького руху там їм виявити не пощастило.

Комендант звертався до населення, обіцяв велику винагороду тому, хто допоможе проникнути у вежу, але бажаючих не знайшлося.

Уже й самим жителям селища кортіло дізнатися, хто ж там сидить. Хто ті сміливці, що не побоялися залишитись у глибокому тилу, у ворожому оточенні, та ще й ведуть активну війну проти окупантів?..

Отож Мікос Фасулаті й вирішив ще трохи порибалити і простежити за вежею з моря. Може, хоч якась постать промайне. Може, якийсь знак буде подано...

Ні, ніякого руху. Нічого такого, що свідчило б про існування людей на скелі...

Нарешті Мікос не втримався, озвавсь до сина:

— А мабуть, там справді нікого немає... Ось уже два тижні, як нічого не чути.

Костас не чекав, що батько заговорить з ним саме про це. Радо підхопив розмову:

— Побувати б там...

Але Мікос Фасулаті раптом розсердився:

— Дурне патякаєш!.. Поткнись тільки, так і проковтнеш кулю... Правуй до берега!

Човен круто розвернувся, сковзнув чорним насмоленим бортом по зеленкуватій хвилі.

Море і бухту з'єднувала вузька покручена горловина. Коли проходиш нею, з обох боків нависають важкі зубцюваті скелі. Тут треба знати, де й коли повернути, якого боку триматися, бо отак з ходу і в каміння можна врізатись. Але як уже проминеш отой лабіринт, відкривається велика, кругла, як миска, бухта з багатьма причалами, оторочена крутими горами, на схилах яких серед віковічних дерев і чагарників розкинулося рибальське селище.

Юний Костас причалив так вправно, що Мікосові лишалося тільки вхопитися рукою за велике залізне кільце на пірсі та просунути в нього ланцюжок.

Вартовий німецький солдат одразу ж причепив до ланцюжка замок і заховав ключа до кишені. Човен можна було взяти тільки з дозволу окупантів.

2

Раніше, до окупації, все чоловіче населення цього глухого рибальського селища вечорами подовгу засиджувалось у чебуречній, що стояла над самою водою серед розвішаних для сушіння в'ятерів. Засиджувалися, бо тут усі .без винятку любили поласувати смачними, пухкими й пахучими чебуреками чи випити склянку саморобного вина, а то й просто хотілося потеревенити.

Говорилося тут про те, хто, коли й скільки вловив риби, що гітлерівські головорізи безкарно крокують по Європі, хто з ким одружився чи має одружитися; старіші згадували революцію і громадянську війну, а молоді затівали гарячі суперечки на свої теми та на столах мірялися силою.

Тепер же за наказом німецького коменданта після дев'ятої вечора ніхто не мав права і носа з хати виткнути. О дев'ятій усе навколо завмирало, тільки чулася лунка карбована хода фашистських патрулів. Часом десь несподівано зблисне промінець кишенькового ліхтарика — то патруль освітлює підозріле місце.

Мікос Фасулаті добре вивчив поведінку патрулів та їхні маршрути. Знав, що вони ходять головним чином по Набережній. Тому вибрав хвилинку, коли фашисти затрималися біля човнів, і прошмигнув між хатами до скелі.

Дертися йому було важко: все-таки п'ятдесят з гаком літ — це не двадцять. Та ще й страх давав про себе знати. А що, як уб'ють оті, що сидять у вежі?..

Це могло статися кожну мить. Подумають, що ворожий розвідник добирається, і — поминай, як звали.

Однак Мікос Фасулаті повз та видряпувався все вище й вище. Припадав до землі, затримувався біля кам'яних валунів, перепочивав і знову просувався вперед.

"А може, гукнути тихенько, щоб не стрельнули? — міркував він. Але одразу ж відкинув цю думку: — Ні, треба ближче підповзти до вежі, щоб ті, що внизу, не почули... Гукнути ще встигну..."

І обдирав до крові лікті та коліна об гострі камінці, важко дихав, час від часу витираючи рукавом з чола рясний піт.

Раптом йому здалося, ніби десь зашурхотіло. Серце в нього завмерло й захололо. Подих перехопило. Весь він вкляк у землю і навіть прикрив руками голову, намагаючись захистити її від удару.

Минула хвилина, дві, може, й п'ять, а ніде більше ніщо не шурхотіло. Може, то якась звіринка зачепила камінець?

Ніби й справді ніде нікого, але Мікос Фасулаті міг заприсягнути, що десь поблизу хтось таки є. Отой хтось бачить його, стежить за кожним його рухом.

І тоді він ледве видобув голос, хрипкий та благальний.

— Не стріляйте в мене... Я — Мікос...

— Впізнав я тебе, Мікосе,— зненацька почулося звідкись, ніби з нічного неба, що мерехтіло далекими дрібними зорями.— Чому ти опинився тут?

Мікос Фасулаті довго мовчав, ошелешений. Не йняв віри своїм вухам. Далі озвався:

— Я теж ніби упізнав вас, але не наважуюсь назвати... Не віриться ще... Справді, це ви чи не ви?..

— І не називай. Вставай і підходь ближче. Я вже давно бачу, що ти сам... Що ж тебе привело сюди, Мікосе?

— Тепер уже хоч убийте, не повернусь донизу, поки не поговорю з вами... То це ви стріляєте з вежі?

І раптом він почув тихий сміх. Отой знайомий усьому рибальському селищу сміх, яким умів сміятися тільки Левко Пилипович — учитель з їхньої школи. І знову його голос:

— Та ти не бійся. Нічого тобі не буде заподіяно. Я певен, що ти прийшов сюди з добрими намірами. Я ж тебе добре знаю, Мікосе...

3

Давним-давно, ще хлопчаком, бував Мікос у цій вежі. Яка вона тоді була всередині, вже й не пригадує. Але те, що він побачив тепер, просто-таки приголомшило його.

В тисняві важких сірих стін стояв низенький круглий стіл. До стін притулилося чотири ліжка, застелені грубими солдатськими ковдрами. У нішах — бідони, дерев'яні та металеві скриньки, ще якесь начиння, одразу й збагнути важко, що до чого. Біля входу переносна похідна радіостанція.

Та найдужче вразили Мікоса Фасулаті мешканці вежі. їх було четверо: старий учитель Левко Пилипович і три його сини — Василь, Грицько та найменший, дванадцятирічний Андрійко.

Ліхтар "летюча миша", такий, як на човнах у рибалок, освітлював їх, і всі вони, озброєні гвинтівками, гранатами, підперезані патронташами, здавалися схожі й не схожі самі на себе і аж нібито якісь чужі. Але це таки були вони. Мікос їх добре знав.

Він недовірливо й запитливо оглянувся довкола, і в його погляді можна було прочитати: "Може, тут іще хтось є?.. Може, решта десь за потаємними дверима?.." Він навіть нашорошив вуха, щоб уловити звуки за стіною. Але марно. Тільки цих четверо, і більше нікого.

Тоді він здивовано стенув плечима і, переводячи великі чорні очі з одного на другого, запитав:

— І оце ви всі?..

Левко Пилипович знову тихо засміявся.

— А хіба нас мало?

— Та ні... якщо полічити, скільки ви вже убили фашистів, то — багато. Але ж чи надовго вас вистачить? Усе-таки лише четверо...

— А ти, Мікосе, краще придивися до кожного з нас, тоді й не будеш такого питати,— порадив Левко Пилипович.

Мікос Фасулаті сміливіше повів очима. Побачив те, що й ра-ніш: сірі стіни вежі, наспіх, грубо зроблені стіл, ліжка, ослінчики, різні скриньки, радіоапаратура і серед усього цього — вони вчотирьох. Троє дорослих. Андрійко — ще зовсім дитина. Про що ж каже вчитель? До чого йому треба придивлятися?.. Але не став перепитувати, не насмілився. Тільки зауважив:

— А там, унизу, думають, що вас багато.

— Ну й добре, що так думають,— вдоволено сказав Левко Пилипович.— Сідай та поговоримо. Я радий, що ти прийшов.

Мікос сів навпочіпки і притулився спиною до холодного каменя, а з амбразури на нього війнуло нічним вітерцем.

— Частуйте гостя,— звернувся   Левко Пилипович  до синів.

Тільки тепер Фасулаті звернув увагу, що на столі стоїть велика череп'яна миска з якоюсь стравою і лежать ложки — видно, поки батько чатував на схилі гори, сини вечеряли.

— Дякую, не треба,— відмовився Мікос, дивлячись на убогий стіл.— Я не голодний.

— Поїси, тоді дякуватимеш,— звично промовив Левко Пилипович.— Сідай до столу, та й поговоримо заодно.

Чорними, потрісканими від солоної води пальцями взяв Мікос Фасулаті дерев'яну ложку, дістав нею розмоченого й присоленого сухаря, пожував трохи й запитав:

— Як же ви влаштовуєтесь у цьому піднебессі з хлібом та водою?

— Критися не будемо — погано,— спохмурнів Левко Пилипович.— 3 хлібом ще сяк-так — сухарями запаслись, а ось з водою...