Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Генуезька вежа, Ткач Дмитро 📚 - Українською

Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

84
0
18.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Генуезька вежа" автора Ткач Дмитро. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:

Скоро доведеться краплинами вимірювати.

— Я принесу вам води. Скільки треба буде.

— Як же це ти зробиш?

— Отак, як зараз, темною ніччю. Ми удвох з Костасом прийдемо... Ех, шкода! Коли б знаття, то й сьогодні не прийшов би з порожніми руками.

— А як піймаєшся?

— Про це хай у мене голова болить. Будемо так робити, щоб не піймавсь. Німці поставили свої пости під самою вашою горою, але ж і я не сьогоднішній, знайшов, як до вас дістатися. І ще знайду.

— Спасибі, Мікосе... Велике діло зробиш.

Фасулаті відчув, як щоки його спалахнули від тої похвали. В серце хлюпнуло теплом. Здалося, ще ніколи досі не був він такий близький з учителем, як зараз. А ще йому здалося, що він справді виконає свою обіцянку легко й просто.

— І харчів підкину. Сухариків, бичків можна, ще чогось.

— Не відмовимось, нам усе згодиться... Що робиться в селищі? Нам звідси всього не видно, хоч і високо живемо.

— У вашій хаті комендант живе, Гюнтер Бахман. Справжня звірюка. Багато людей вивіз до Німеччини, грабує населення, і в кожному його наказі тільки й читаєш: "розстріл", "розстріл", "розстріл"... А в школі — комендатура.

— Це я знаю, звідси добре видно їхнього прапора,— Левко Пилипович помовчав трохи, зібравши зморшки на лобі в якійсь зосередженій думці. Несподівано запитав: — Тебе не чіпають?

— Досі ні... Тримаюся тихо, на очі не попадаюсь. А коли що, то в мене є чим від брикатись...— Мікос Фасулаті хитрим, по-змовницьки скошеним поглядом глянув на вчителя.— Я ж колись виступав проти колгоспу. Пригадуєте?

Левко Пилипович усміхнувся:

— Було таке, не забув.

— Ото, може, й згодиться про всяк випадок.

— А люди як?

— Дехто в гори втік. Чутно, ніби там партизанський загін діє. А всі сподіваються на поразку німця під Севастополем. Ой як сподіваються!..

Ще через кілька хвилин Левко Пилипович звелів синам:

— Добре обдивіться довкола. Мікосу повертатися час.

І, дотискаючи Фасулаті руку, ще раз глянув у його великі чорні виразні очі.

— Гляди ж, не попадись їм до рук, бо вони в тебе спитають, де був і з ким бачився... А за хліб та за воду, якщо зможеш принести, будемо дуже вдячні.

Коротконогий, кремезний і швидкий Фасулаті тінню вислизнув з вежі.


4

За твердим розкладом, який ще жодного разу не був порушений, на вахту мав заступати Андрійко. Але батько сказав:

— Поспи, синку, а я початую.

Хлопець здивовано глянув на батька:

— Чого це, тату? Мені належить вахту стояти...

Та Левко Пилипович перебив його:

— Подія така... подумати треба.

Андрійко сів на низеньке дерев'яне ліжко, зняв з плеча гвинтівку, витяг із-за пояса гранати, розстебнув комір і поклав свою давно не стрижену голову на подушку — мішечок, набитий травою. Він швидко, по-дитячому міцно заснув.

Вклалися й Василь та Грицько.

А Левко Пилипович пішов з вежі. Не одразу ступив у чорноту ночі. Якийсь час ще стояв біля стіни, злившись з нею. Дослухався... Спала земля під зоряним небом, і в її сонне дихання іноді вплітався легкий шелест висушеної сонцем трави та монотонно-ритмічний плюскіт води біля підніжжя скелі. Левко Пилипович добре знав ці нічні звуки, зжився з ними, і будь-який інший сторонній звук неодмінно привернув би його увагу.

Він одірвався від стіни і швидко опинився біля найближчого великого кам'яного валуна, причаївся в його тіні. Вдень звідси добре видно всю бухту з її причалами, суднами і суденцями, з химерними цегляними котеджами та низенькими халупами під плоскими глиняними дахами. А зараз усе те лише вгадувалось у непроглядній темряві чи, може, й просто уявлялося, як із заплющеними очима уявляється вся до дрібниць власна хата. Час від часу далеко внизу зблискували сині вогники і одразу ж гасли. То німо перемовлялися між собою фашистські торпедні катери та портові суденця.

"Чи щасливо дійшов додому Мікос Фасулаті? — тривожно думав Левко Пилипович.— Ні, все гаразд. Бо коли б він наткнувся на німецьку варту, коли б його схопили, то й сюди чути було б. Уночі далеко чути. А так все тихо. Мабуть, Мікос уже дома..."

А тим часом смуток усе відчутніше огортав його серце. Це був навіть не смуток, а печаль, що нила в грудях, як рана. Йому справді до фізичного болю захотілося хоч кілька хвилин побувати у власній хаті, де минуло майже все його життя і життя його синів. Забаглося походити по рідних вулицях, зустрітися з односельчанами і, як колись, повести з ними щиру розмову на найрізноманітніші житейські теми...

Всі ці бажання досі лежали в серці, придавлені подіями й турботами кожного дня. А тепер Мікос Фасулаті своєю появою розворушив їх.

І розворушив спогади.

...Отакої ж самої темної ночі врангелівці вели його на розстріл. Дружину і шестирічного Василька вони зв'язали і залишили в хаті, щоб не бігли слідом і не кричали. А його вели на розстріл.

Врангелівців троє, а він — один. Годі й думати, щоб якось втекти.

Та Левко Пилипович утік. Він несподівано для ворогів кинувся з пірса у чорну воду і зник у ній. Білогвардійці стріляли туди, де, як їм здавалося, мав бути втікач. Але він так більше й не показався з води. Вирішили — втонув.

А Левко Пилипович випірнув тільки недалеко від протилежного берега бухти. Потім, вибиваючись із останніх сил, виліз на берег і подався в обхід бухти чагарниками та перелісками в гори.

Довго в рибальському селищі про нього нічого не було чути. Аж тоді, коли скинули в море останніх білогвардійців і Крим став радянським, Левко Пилипович прийшов у будьонівці і в поношеній червоноармійській шинелі, зовсім сивий...

...З вежі хтось вийшов.

Наблизився найстарший, Василь.

— Тату, іди поспи вже... Що це ти за всіх нас?

— Не спиться, Василю. А коли не спиться, то й силувати себе не треба. Іди, я покличу.

Василь не одразу повернувся до вежі* Нечутно ступаючи, спустився ще нижче, пірнув у темряву, як у густу чорну хмару, і його довго не було. Потім несподівано з'явився поруч з батьком, тихо сказав:

— Мертво в селищі.

Батько промовчав. Тоді син озвався знову:

— Ну хоч убий, не бере сон. Качався, качався, та оце й вийшов.

— Іди ще покачайся, візьме,— з доброю усмішкою порадив Левко Пилипович.— І не хитруй. Ти мене звідси не виманиш, поки сам не піду.

Василь мовчки рушив до вежі.

А Левкові Пилиповичу знову пригадався Мікос Фасулаті...

...Еге ж, було з ним і таке. Стояв, як чорний корч, на коротких і кривих ногах, люто вимахував коричневими від сонця руками й знущально викрикував:

— Аякже! Риба тільки й мріє про те, як би їй за нашим колгоспним планом у в'ятери попасти! Чули, люди добрі? На рибу план! Такого ще зроду-віку не було!..

— А в колгосп навіщо записався? — запитав його тоді Левко Пилипович.— Ну й ловив би собі рибу одинаком. А колгосп — планове господарство.

— То випишіть мене з цього планового! Випишіть!..— сікався до Левка Пилиповича Мікос Фасулаті. Його горбоносе хиже обличчя пересмикувалося, тонкі губи були покусані, а чорні вогнисті очі ладні були вискочити з орбіт.

— На жаль, не маю права,— глухо, ледве стримуючи вибух гніву, сказав Левко Пилипович.— Я — тільки вчитель. А виключати з колгоспу можуть лише загальні збори.

І з докором та жалем докинув:

— Ех, Мікосе, Мікосе! Не думав, що ти такий!..

Очі Фасулаті на мить пригасли, але раптом знову люто блиснули почервонілими білками:

— Що ви мене сльозою проймаєте?.. Мене не проймеш, я весь пересолений і морськими черепашками обріс!..

Тоді він таки виписався з колгоспу. Сам по рибу ходив. Іноді брав з собою маленького Костаса — привчав до моря. Але довго не витримав. Попросився знову до гурту. Його прийняли. Чого ж не прийняти? Поколобродив чоловік та й розуму набрався. А рибалка він добрий!..

І став Мікос Фасулаті знову колгоспником. Тільки часом за кухлем "аліготе" рибалки з жартом та сміхом згадували ту давню історію.

...Зненацька гострий яскравий велетенський меч прожектора розітнув чорну темряву ночі, розтяв навпіл бухту, майнув угору й швидко сковзнув по велсі. Левко Пилипович мимоволі щільніше припав грудьми до сухої кам'янистої землі.

"Дати б по тобі чергу з кулемета!" — подумав він, але це бажання так і лишилося нездійсненим. Спали сини, і чи варто тривожити їхній сон? Та й прожектор уже погас. Ніч стала ще чорніша.

Сини... Дивно, як воно в житті буває. Наче навмисне звела їх усіх доля до рідної хати напередодні війни. Ну, Грицько — цей завжди при ньому. Відтоді, як під час шторму баркас кинуло на камінь і Грицькові поламало ногу, його назавжди знято з військового обліку, бо кульгає. Андрійко малий іще, школяр. А Василь приїхав у відпустку з Кривбасу та й застряв тут, відрізаний лінією фронту, яка швидко наближалася до Криму. Ось так і зібралися всі докупи в час лихоліття.

...Не одразу Левко Пилипович втямив, що десь запрацював мотор. Приглушене рокотання його оддалік схоже на гудіння джмеля над сухими травами в гарячий серпневий день. Невдовзі в це рокотання вплелося ще одне, потім — ще... Наче вірьовочка із звуків звивалася.

Левко Пилипович дослухався. Звідки це?.. Та звідки ж, як не з бухти, як не від стінки, біля якої стоять ворожі катери!

Вийшов із своєї схованки і спустився трохи нижче. Воно хоч і не видно нічого, але чутніше... О, ще один катер запрацював... Що ж вони затівають? Навіщо серед ночі запустили мотори? Невже лагодяться вийти в море?

Це неспроста. Може, наш корабель десь хочуть перехопити та пустити на дно. Мабуть, пронюхали, що якийсь наш транспорт іде на Севастополь, везе зброю, одяг, медикаменти, людей. А може, наліт на якусь нашу базу вирішили зробити? Всього сподівайся. Не на прогулянку ж вони налаштовуються глупої ночі!

І Левко Пилипович побіг нагору, у вежу.

На порозі захекано сказав:

— Вставайте, сини!.. Чуєте? Бойова тривога!

Враз заворушилося, зашамотіло, забрязкало зброєю в кутках древньої вежі. Василь, Грицько і Андрійко одразу ж схопилися на ноги, ніби тільки й чекали цього наказу.

Андрійко так швидко підбіг до батька, що з розгону ткнувся обличчям йому в груди. Левко Пилипович провів долонею по голівці, пальці відчули тепло м'якого ще, дитячого волосся. Щось на мить згадалося домашнє, затишне, обпекло вітерцем спогаду й не стало... І волоссячко вже прохололо після сну. Андрійко стояв і діловито поправляв на собі гранати за поясом, гвинтівку на плечі.

— Що сталося, тату?

— Думаю, що їхні катери хочуть вийти в море.

1 2 3 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Генуезька вежа, Ткач Дмитро», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"