Читати книгу - "Генуезька вежа, Ткач Дмитро"

Давайте їх тут переймемо. Мотори запустили.

— А може, просто прогрівають? — поміркував Грицько.

— Не зима, навіщо ж їх прогрівати?.. Ні, щось вони мають собі на меті. Приготуйте, хлопці, зв'язки гранат. По три штуки зв'язуйте.

Всі четверо подалися на скелю, що козирком нависла над горловиною бухти. Залягли на ній. Звідси добре чути, як далеко внизу сонно треться об скелю море сірою спиною хвиль і дихає нерівно й важко, ніби йому сняться тривожні сни. Німує протилежний берег, теж високий і стрімкий, але значно нижчий за той, на якому стоїть вежа, тому вдень його так само добре видно, як і бухту. Ліворуч у безкраїй і неосяжній темряві глухо й невиразно гомонить море, а праворуч, не стихаючи, рокочуть мотори.

— Значить, так, хлопці,— повчає Левко Пилипович,— як тільки передній катер опиниться під нами, так і бий... Та — прицільніше. Марно гранат не шпурляти.

— Зараз ми їм влаштуємо ілюмінацію,— нахваляється Андрійко, кивнувши головою в бік бухти.

— Отут, у вузькому проході, вони неодмінно збавлять хід,— міркує вголос Грицько.— Не промахнемось.

— Якби нижче трохи,— з жалем додає Василь,— а то все-таки височенько.

— Коли б ми були нижче, то нас би вже давно звідсіля викурили. В тому наша й перевага, що до нас не дістати,— зауважує Левко Пилипович.

Мотори заревли дужче, потужніше — наче грім прокотився чорною бухтою, і раптом усі майже одночасно замовкли.

— От тобі й на! — розчаровано промовив Грицько.— Я ж казав — прогрівають.

— Ще почекаємо...— в голосі Левка Пилиповича теж чулося розчарування, а ще нібито якась вина перед синами: наробив, мовляв, шелесту даремно.

— Звісно, треба почекати,— приєднався Василь.

— Хоч до ранку,— додав і свого голосу Андрійко.— Я вже зовсім виспався.

Однак чекати довго не довелося. Загадкову тишу знову розітнуло дружне ревіння моторів, і за якусь хвилину в темряві можна було вгадати силует торпедного катера, що відірвався од берега. Посеред бухти він зупинивсь і загойдався на дрібних хвилях. Довго не затримуючись, до нього підійшов ще один, за ним — другий, третій... Катери шикувалися в кільватерну колону, наближаючись до виходу з бухти. За ними, ніби хвости комет, тяглися довгі фосфоруючі буруни, і це давало змогу Левкові Пилиповичу та його синам чіткіше, виразніше бачити кожен катер зокрема.

— Не кваптеся, не гарячкуйте,— напучував батько синів,— бийте по передньому, по флагманові!

Він чув, як напружено й рвучко дихав Василь, бачив, як ближче до краю скелі підсунувся Грицько і майже звісився з неї, а Андрійко нетерпляче переклав зв'язку гранат з правої руки в ліву, потім — з лівої в праву.

— Спокійніше, спокійніше...— попередив ще раз.

Катери наближалися. Флагманський ішов чомусь не прямо, а рискав туди й сюди, ніби до чогось приглядався, принюхувався, як собака-шукач. Але перед самим виходом з бухти, перед горловиною-лабіринтом вирівняв хід і повільно увійшов у тінь двох скелястих берегів. Тут, у густішій темряві, вода під гвинтами фосфорувала ще дужче, і в її світінні стало навіть видно постаті командира катера, гармаша біля гармати та двох матросів — на носі й на кормі.

Не відриваючи очей від переднього катера, Левко Пилипович повторював чи то до синів, чи до себе:

— Ще рано... рано... рано...

І його живий голос у ці хвилини напруженого чекання ніби з'єднував їх чотирьох в один організм, зливав в одне почуття ненависті до того ворожого катера, який, ведучи за собою інших, повільно наближався, не знаючи, що над ним нависла небезпека.

— Приготуйтесь,— звелів Левко Пилипович, несподівано відзначивши про себе, що в роті в нього пересохло, а долоня, яка затиснула зв'язку гранат, стала вологою й гарячою. Він знову кинув швидкий погляд на синів — як вони?

Але про це вже ніколи було думати. Ось та мить, яку не можна проґавити. І Левко Пилипович скомандував:

— Давай!

Одночасний ривок уперед чотирьох тіл...

Одночасний змах чотирьох рук...

Жоден ще не встиг подумати, вдало чи невдало кинуто гранати, як стрімкі стіни скель сяйнули сліпучо-яскравим спалахом і прокотився грім, відлунюючись далеко в горах праворуч і далеко в морі ліворуч.

У першу мить всі четверо відсахнулися, але одразу ж знову кинулися до краю скелі. На катері вже не було ні командира, ні інших членів команди,— їх змело вибухами." А саме судно, нахилившись набік, швидко зробило на воді півколо й з розгону врізалося носом у великий гострий камінь, що чорним зубом стримів за кілька метрів від берега по той бік бухти. Мабуть, гострим краєм каменя катеру розпороло підводну частину, бо він на очах став осідати, наповнюючись водою.

Інші катери кинулися-до нього, щоб рятувати, але виявилось, що їхня допомога була вже не потрібна. Палуба флагманського катера, командирський місток, а потім і невисока щогла швидко зникли під водою.

Решта ворожих катерів трохи покружляла навколо того місця, де тільки що загинув флагман, і повернула до причалу.

— Ось так, сини,— промовив Левко Пилипович, підсумовуючи зроблене.

— Фашисти подумають, що катер наскочив на міну,— висловив припущення Андрійко.

— Не такі вони дурні,— посміхнувся батько.— Хіба не видно було, як вибухали гранати?.. Та міна ж і діє інакше. Завтра по видному підіймуть катер, і їм усе стане ясно, якщо сьогодні ще не зрозуміли. Подивимося, що вони робитимуть. А поки що не забувайте, ми не в обороні, а в наступі.

5

Мікос Фасулаті тремтячим пальцем тихо постукав у вузеньке віконце, приглушено погукав:

— Маріє, це я!.. Відчини швиденько.
У чорному вікні майнула біла тінь.

— Слава богу,— сказала дружина,  пропускаючи  Мікоса,— я вже що тільки не передумала. Узяв і зник, нічого не сказавши.

— Не богу молись, а їм...— Фасулаті підняв пальця, показуючи на верхівку гори.

— Кому "їм"? Про кого це ти?

— Їм,— ще раз ткнув пальцем на гору Мікос.— Дай мені склянку вина.

Марія мовчазно сходила в другу кімнату, поставила перед чоловіком обплетену лозою пляшку.

— Випий. Чому ти такий стривожений? Що з тобою?..
Але навіть випивши, Мікос не розбалакався, тільки звелів:

— Наготуй сухарів чим більше, сушених бичків і великий анкерок на воду.

Потім ліг і заснув.

Чи спав він, чи не спав, так і не міг збагнути. Щось верзлось таке, що й купи не трималося. Ніби ота вежа, котра височить на скелі під самим небом, потрапила в неймовірної сили шторм і її хитає, розгойдує, як величезний корабель, нахиляє набік, б'є важкими, чорними, запіненими хвилями. А на вежі, на самій її верхівці, широко розставивши ноги, стоїть Левко Пилипович і сміється так голосно, що навіть штормове ревище не може заглушити того сміху. А він, Мікос, начебто витає десь осторонь, як птах, і все це бачить, і не знає, чи йому радіти, чи боятись того несамовитого шторму і того розкотистого сміху... Зненацька гримнув тріскучий грім і над вежею, і над розбурханим, розлюченим, розгойданим морем. Грім ударив у вежу і Мікосові в груди. І Мікос застогнав протяжно, заметався на ліжку, безладно відмахуючись руками од того шаленого гуркоту...

Враз підхопився, сів, повів навколо себе безтямними очима й побачив поруч Марію. Обличчя її було біліше за полотно сорочки.

— Що це?.. Що це, Мікосе?..

— Це мені сон такий... жахний...

— Який сон? Що ти, бог з тобою!.. Вибухи!

— Вибухи? — перепитав Мікос, ще не вірячи.

— Авжеж. Здається, в бухті.

Обоє вони довго дивилися у вузеньке віконце, притулившись одне до одного, важко й нерівно дихаючи. Хряпнув дверима, прибіг з другої кімнати Костас, захриплим від сну голосом запитав :

— Що це воно?.. Де?..

— Хто його знає. Більше не чути...— Мікос відійшов од вікна, знову сів на ліжко.— Але якщо в бухті, то я здогадуюсь. Це Левко Пилипович щось утнув. Божевільний якийсь...

— Який це Левко Пилипович? — спитав син.

— Учитель твій колишній.

— Я щось нічого не второпаю,— сказав Костас, дивлячись на батька й не розуміючи.— При чому тут Левко Пилипович? Він же виїхав з усією родиною ще до того, як німці прийшли.

— Отож і виїхав... Не евакуювався він, а у вежі засів із своїми синами — з Василем, Грицьком та Андрійком. Ото вій і не дає ворогам спокою. Зрозумів тепер?

— Що ти вигадуєш, Мікосе? Звідки ти знаєш? — підступила до Фасулаті дружина.— Може, тобі в цім сні приверзлося?

— А ти гадаєш, де я ввечері був?.. Там, у них, у вежі. Через те й наказав тобі сухарів та анкерок на воду приготувати. Сутужно вони там живуть, сам Левко Пилипович розказував. Та й своїми очима бачив...

— Які ж вони, хоч скажи? — допитувався Костас.

— А які можуть бути! Худі, стомлені. Але настрій бойовий, здаватися не думають.

Марія все ще не вірила:

— Та невже ж таки отой самий Левко Пилипович? Тихий же чоловік був, здається, і мухи не вб'є...

— Та кажу ж тобі, що сам бачив усіх! — уже почав сердитися Мікос.— Але — щоб губи на замок. Нікому ні слова, ні півслова... А ми з тобою, Костасе, якось уночі підемо. Харчі та воду понести їм треба неодмінно. Так домовилися...

* * *

А вранці від хати до хати полетіла чутка:  "Оті, що сидять у вежі, потопили фашистського торпедного катера". Мікос Фасулаті аж руками об поли вдарив:

— Ну, не казав же я?.. Як же їм тепер допоможеш? Та гітлерівці після цього з них і очей не спустять!

6

Авіаційний наліт почався, коли сонце уже підбилося чоловіків у три. Літаки виринули з-за гори, із-за темного зубцюватого лісу, який на далекій відстані здавався кам'яним, змертвілим навіки.

їх було два — літаки. Спершу вони покружляли над селищем, над бухтою, наповнюючи її залізним гуркотом, потім зникли за горою, лишивши після себе металеве відлуння, і несподівано знов загуркотіли під синім небом, порушуючи його одвічну мовчазність.

— Тримайтеся, сини,— сказав Левко Пилипович.— Це вони до нас прицілюються.

Він не помилився. Перші дві бомби вибухнули на схилі гори, але у вежу не попали. Тільки гидко завили, засвистіли осколки та дрібне каміння і затріскотіли по товстих сірих стінах, вириваючи шматки каменю.

— Може, давай спробуємо, тату? — показав Василь на кулемета.— А що, як пощастить...

Та Левко Пилипович не дозволив:

— Зіб'єш чи не зіб'єш, а з патронами у нас і так сутужно.
Та й під бомби вилазити не слід.