Читати книгу - "Там, у темній річці"

Діана Сеттерфілд

Там, у темній річці

Моїм сестрам, Менді та Паулі.

Без вас я не стала б такою, як є.

Уздовж кордонів цього світу є й інші світи. Існують місця, де можна перетнути межу. Це одне з таких місць.

Частина 1

Історія починається…

Колись давно був собі шинок, що мирно стояв на березі Темзи у Редкоті, далеченько від річища. У ті часи, коли відбувалася ця історія, у верхів'ї Темзи було багатенько таких закладів, і в кожному можна було добряче напитися. Та, окрім звичного сидру або елю, кожен із них мав свою особливу принаду. «Червоний Лев» у Келмскоті частував гостей музикою: ввечері баржовики терликали на скрипочках, а сировари співали жалісних пісень про втрачене кохання. В Інгелшемі був «Зелений Дракон» — прокурений притулок для любителів поміркувати. Якщо вже ти азартна людина, тобі треба в «Олень» в Ітон Гастінгсі; а якщо до вподоби гарна буча, то кращого місця, ніж «Плуг» на околиці Баскота, годі й шукати. У «Лебедя» в Редкоті теж була своя родзинка. Туди ходили розповідати історії.

«Лебідь» був дуже старим шинком, можливо, найдавнішим з усіх. Він був побудований з трьох частин: одна стара, друга — дуже стара, а третя — ще старіша. Ці три різні споруди об'єднані соломою, що їх покриває, лишайником, яким поросло давнє каміння, та плющем, що розповзся по стінах. Улітку новою залізницею з міста приїжджали відпочивальники, винаймали в «Лебеді» баркас чи плоскодонку й улаштовували річковий пікнік із пляшкою елю. Та взимку відвідувачі були суто місцеві, й купчилися вони у зимовій кімнаті. То було приміщення без витребеньок, розташоване У найстарішій частині, з одним-єдиним віконцем у товстій кам'яній стіні. При денному освітленні крізь нього можна було побачити редкотський міст і річку, що тече крізь три його зграбні арки. Вночі ж (а ця історія починається саме вночі) міст занурювався в темряву, і тільки тоді вухо вловлювало безмежний звук руху великої води, і можна було роздивитися видовжену рідку чорноту, що нерівномірно й хвилясто текла за вікном і тьмяно світилася.

Ніхто не знає, з чого почалася традиція розповідати історії в «Лебеді», але вона якось пов'язана з Битвою на Редкотському мосту. У 1387 році, за п'ятсот літ до початку нашої історії, там зустрілися дві великі армії. Надто довго розповідати, що і як було, але в результаті троє загинули в битві — лицар, зброєносець і хлопчик, а вісімсот душ загубилися: потонули в болотах, коли намагались утекти. Так, це правда. Вісімсот душ. Тут багато про що можна розповісти. Їхні кістки лежать там, де тепер поля водяного хріну. Навколо Редкоту вирощують водяний хрін, збирають, пакують і відправляють на баржах до міста, але самі не їдять. Скаржаться, що він гіркий; такий ядучий, що відкусиш — а він ніби кусне тебе у відповідь. До того ж, хто захоче їсти листя, що виросло серед привидів? Коли така битва відбувається просто в тебе на порозі, а мертві отруюють річку, то цілком природно, що будеш знову й знову про це розповідати. Сила повторення перетворить тебе на прихильника оповідань. А потім, коли страшні події минуть, що ще робити, як не використовувати цей досвід щодо інших історій?

Власницею «Лебедя» була Марго Оквел. Оквели володіли шинком із давніх-давен, можливо, навіть, із самого початку. За законом вона прозивалася Марго Блісс, бо була заміжня, але закон — то примха для містян; а в «Лебеді» вона Оквел. Марго була гарною жінкою близько шістдесяти років. Вона сама піднімала діжки й мала такі міцні ноги, що ніколи не відчувала потреби присісти для відпочинку. Подейкували, що Марго навіть спить навстоячки, та Оквел народила тринадцятьох дітей, тож, вочевидь, інколи їй усе ж доводилося прилягти. Вона була дочкою попередньої власниці, а до того у шинку заправляли її бабуся та прабабуся, і нікого не бентежило, що редкотським «Лебедем» керує жінка. Так уже тут повелося.

Чоловіком Марго був Джо Блісс. Він народився в Кемблі, за двадцять п'ять миль угору за течією, шапкою докинути до того місця, де Темза виникає з-під землі таким тоненьким струмочком, на вигляд — ніби клаптик вогкої землі. Блісси такі собі здохляки. Вони народжуються маленькими та кволими, і більшість помирає в дитинстві. Діти Бліссів ростуть худими та блідими, поки не сходять нанівець ще до того, як їм виповниться десять, зазвичай десь у два роки. Ті ж, хто виживає, як-от Джо, у дорослому віці на вигляд тонші та нижчі, ніж загал. Узимку вони кахикають, чхають і сльозлять. Мають добру вдачу, м'які очі та грайливо усміхаються.

У вісімнадцять років, будучи сиротою, не спроможним тяжко працювати, Джо покинув Кембл і попрямував шукати долі, не знаючи, чим заробляти на життя. З Кембла шляхів у будь-якому напрямку не менше, ніж будь-де у світі, та річка все одно притягує; треба бути вже повним збоченцем, щоб не йти за нею. Він прибув у Редкот і зупинився перекинути склянку. Тендітний молодик, чиє чорне розпатлане волосся різко контрастувало зі смертельно блідим обличчям, непомітно всівся, потроху сьорбав ель зі склянки, задивлявся на хазяйську дочку і прислухався до оповідань. Його приваблювала можливість бути серед людей, які вголос розповідали ті історії, що з дитинства жили у нього в голові. У якусь мить, коли всі замовкли, він відкрив рота й промовив: «Одного разу…»

Того дня Джо Блісс знайшов свою долю. Темза привела його в Редкот, там він і зостався. Трохи попрактикувавшись, Джо зрозумів, що може підлаштувати свій язик під будь-яку оповідку — чи то плітка, чи якийсь історичний факт, а чи традиційна, народна або казкова історія. Його жваве обличчя відтворювало подив, занепокоєння, полегшення, сумнів і будь-яку іншу емоцію, як у справжнього актора. А ще ж його брови. Вони були розкішного чорного кольору і брали в оповіданні не менш важливу участь, ніж слова. У кульмінаційні моменти брови зсувалися; коли якась деталь вимагала особливої уваги — смикалися; а коли персонаж був не таким, яким здавався, вони вигиналися дугою. Спостерігаючи за його бровами, за їхніми примхливими вихилясами, помічаєш усе те, що міг би й проґавити. За декілька тижнів після того, як