Читати книгу - "Іван-побиван, українські народні"

Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

– Ну,– каже змій,– завтра тобою поснідаю.

А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.

– А хіба тобі жити надокучило? – питає його дід.

– Як? – каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.

– Е,– каже хлопець,– подавиться!

От уранці прилітає змій, побачив хлопця.

– О, це добре,– каже,– був один, а тепер двоє.

А хлопець:

– Гляди, не подавись!

Змій і дивується.

– Як,– каже,– хіба ти сильніший за мене?

– Авжеж.

– Який же ти сильний? Я он, бач...– Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась.

– Е, це дурниця,– каже хлопець,– здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

– Отак,– каже,– дави.

– Ну, ходім,– каже змій,– за товариша будеш.

А хлопець йому:

– Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій:

– А як звуть тебе?

– Іван-Побиван,– каже хлопець.

Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,– думає,– не вбив». Стало на обід, змій і каже:

– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.

Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв'язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам.

– Що ти, хлопче, робиш?

– Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.

– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.

Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.

– Іди,– каже,– води повну шкуру принеси.

Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її.

Прибігає змій.

– Що ти робиш?

– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

– А щоб тебе,– каже змій, а сам злякався хлопцевої сили.

Поніс сам шкуру.

– Піди ж,– каже,– хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.

– Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.

От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:

– Мало.

– Ну,– каже змій,– коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

– А як іти, то йти,– каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».

От як почали їсти,– а вареників стоїть бочок двадцять,– то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:

– Ходім на камінь крутитись.

– А як іти, то йти,– каже хлопець.

Змій як крутнувсь – аж вогонь пішов.

– Дурниця,– каже хлопець,– ти так крутнись, щоб юшка потекла.– Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.

– От так,– каже,– крутись! Та ще, та ще! От як дави!

Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:

– Ану, давай хто сильніше засвище.

– Давай.

Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.

«Ну,– думає Іван-Побиван,– що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:

– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.

Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.

– Правду кажеш,– каже змій,– ледве очі не повискакували.

Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір'ю радитись, як би їм його звести зі світу.

– Давай,– кажуть,– його спалимо.

А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.

Приходить змій.

– Що ти, хлопче, хіба ще живий?

– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.

«Ну,– думає змій,– од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.