Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Власниця ведмедя, Френк Баум 📚 - Українською

Читати книгу - "Власниця ведмедя, Френк Баум"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Власниця ведмедя" автора Френк Баум. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Власниця ведмедя, Френк Баум» була написана автором - Френк Баум, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Дитячі книги".
Поділитися книгою "Власниця ведмедя, Френк Баум" в соціальних мережах: 

📚🐻✨ Шановні читачі, Френк Баум запрошує вас у світ казки "Власниця ведмедя"! Підкоріться магії та відправляйтесь у захоплюючу пригоду разом з незвичайними героями цієї історії. 📚🐻⚡️

У цій казці я розповідаю про молоду дівчину, яка стає власницею ведмедя. Разом вони проживуть неймовірні пригоди, де випробують свою відвагу, дружбу та магічну силу любові. 🌟😍🌈

"Власниця ведмедя" — це казка, що занурює нас у світ фантастичних істот, чарівних місць та непередбачуваних ситуацій. Вона навчає нас цінувати незвичайне, шукати скарби внутрішньої сили та пізнавати себе через пригоди. 🏰🔍💪

У цій казці ви зустрінете магічних істот, розкриєте таємниці затишних лісів та дізнаєтесь про справжню силу дружби. Ви переживете незабутні емоції, розширите свій світогляд і зрозумієте, що справжня сила криється у нашому серці. ❤️🌳✨

Відправляйтесь у чарівну подорож разом з "Власницею ведмедя" та дізнайтеся, як любов, віра та сміливість можуть змінити світ. Завітайте до країни фантазій та підкоріться чарівному піднесенню цієї чудової казки. 🎉📚🌟

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

Мама поїхала в центр ходити по крамницях. Вона попросила Нору глядіти Джейн-Ґледіс, і Нора пообіцяла, що глядітиме. Але була її черга натирати срібні столові прибори, тому вона сиділа в буфетній і лишила Джейн-Ґледіс бавитися саму у великій кімнаті нагорі.

Дівчинка була не проти побути наодинці, бо якраз трудилася над своєю першою вишивкою – диванною подушкою татові на день народження. Вона вилізла на широке підвіконня й там усілася клубочком, схиливши каштанову голову над роботою.

Невдовзі двері тихенько відчинилися й знову зачинилися. Джейн-Ґледіс подумала, що то Нора і не відвела погляду від канви, поки не зробила ще два стібки до незабудки. Потім вона таки підняла очі й вражено побачила незнайомого чоловіка, що стояв посеред кімнати й пильно на неї дивився.

Був він низенький, гладкий і важко дихав, бо ж піднімався по сходах. В одній руці держав поношений циліндр, а з-під пахви другої стирчала велика книга. Убраний був у чорний костюм, на вигляд старий і доволі потертий, а голова на маківці блищала лисиною.

– Даруйте, – сказав він, поки дитина дивилась на нього з серйозним подивом. – Ви

– Джейн-Ґледіс Браун?

– Так, пане, – відповіла вона.

– Дуже добре. Дуже добре, їй-бо! – зазначив він з дивною усмішкою. – Я неабияк поблукав, поки вас знайшов, але нарешті пошук увінчався успіхом.

– Як ви сюди зайшли? – запитала Джейн-Ґледіс, відчуваючи, як росте її недовіра до гостя.

– Це секрет, – сказав він таємничо.

Цього вистачило, щоб дівчинка насторожилась. Вона глянула на чоловіка, а чоловік глянув на неї, і обидва погляди були серйозні й навіть дещо тривожні.

– Що ви хочете? – спитала вона, з гідністю випрямляючись.

– А! Зараз перейдемо до діла, – сказав чоловік, пожвавішавши. – Буду з вами цілком щирий. Почну з того, що ваш батько мене скривдив вельми не по-джентльменськи.

Джейн-Ґледіс злізла з підвіконня і вказала пальчиком на двері.

– Вийдіть з кімнати негайно! – вигукнула вона, і голос її тремтів з обурення. – Мій тато

– найкращий на світі. Він ніколи нікого не кривдив!

– Будьте ласкаві, дозвольте пояснити, – сказав гість, не звертаючи ані найменшої уваги на її вимогу вийти. – Ваш батько, можливо, добрий і ласкавий з вами, бо ви його маленька донечка. Та коли він у центрі міста сидить у своєму кабінеті, то найчастіше буває дуже суворий, особливо до продавців книжок. Якось я зайшов був до нього й запропонував купити повне зібрання творів Пітера Сміта, і що, ви гадаєте, він зробив?

Вона нічого не сказала.

– А те, – продовжував чоловік дедалі схвильованіше, – що наказав швейцарові виставити мене з будинку! Що ви думаєте про таку поведінку “найкращого тата на світі”, га?

– Думаю, що він зробив правильно, – сказала Джейн-Ґледіс.

– Он як? Ну то, – сказав чоловік, – я рішуче прагну помститися за образу. Оскільки ваш батько великий, дужий і небезпечний, то я вирішив помститися його маленькій дочці.

Джейн-Ґледіс здригнулася.

– Що ви збираєтеся робити? – спитала вона.

– Збираюся подарувати вам оцю книжку, – і він вийняв книжку з-під пахви. Потім сів на край стільця, поклав циліндр на килим і вийняв з кишені жилета авторучку.

– Напишу на ній ваше ім’я, – сказав. – Як пишеться “Ґледіс”?

– Ґ-л-е-д-і-с, – відповіла дівчинка.

– Дякую. Тепер це, – продовжив чоловік, устаючи і з поклоном вручаючи їй книгу, – моя помста вашому батькові за його ставлення до мене. Либонь, він пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта. Прощавайте, шановна.

Незнайомець підійшов до дверей, ще раз їй уклонився і вийшов з кімнати – і Джейн-Ґледіс бачила, як він задоволено сам до себе сміявся.

Коли двері за дивним чоловічком нарешті зачинилися, дитина знов сіла на підвіконні й глянула на книжку. Палітурка була червона й жовта, на ній упоперек великими буквами було надруковане слово “Якжежйоготамки”.

Вона з цікавістю розкрила палітурку й побачила своє ім’я, написане чорним чорнилом на першій же білій сторінці.

– Смішний він був чоловічок, – замислено сказала Джейн-Ґледіс сама собі.

Дівчинка перегорнула сторінку й побачила великий малюнок клоуна, вдягненого в щось зелено-червоно-жовте, з трикутними плямами на обох щоках білісінького лиця та над очима. Поки вона розглядала малюнок, книжка в її руках задрижала, аркуш скрипнув і тріснув, і раптом клоун з нього вистрибнув і опинився на підлозі поруч з нею, ставши таким завбільшки, як звичайний клоун.

Він потягся, випрямляючи руки й ноги, дуже нечемно позіхнув, дурнувато хихикнув і сказав:

– Отак краще! Ти й не знаєш, як терпне тіло, коли довго пробудеш на плоскій сторінці.

Ви, мабуть, уявляєте, як злякалася Джейн-Гледіс і якими очима дивилась вона на клоуна, що вистрибнув з книжки.

– Ти такого не сподівалась, правда? – поглянув він на неї скоса по-клоунськи. Потім обернувся, оглянув кімнату і Джейн-Ґледіс засміялася попри свій подив.

– Що тебе насмішило? – запитав клоун.

– У вас спина вся біла! – вигукнула дівчинка. – Ви клоун тільки спереду.

– Цілком можливо, – відповів він роздратовано. – Художник намалював мене спереду. Йому не замовляли малювати мою спину, бо вона була б з другого боку аркуша.

– Але ж ви через це такий смішний! – сказала Джейн-Ґледіс і сміялась, аж сльози на очі навернулися.

Клоун спохмурнів і сів на стілець так, щоб вона не бачила його спини.

– Я не єдиний у книжці, – зауважив він сердито.

Це нагадало дівчинці, що треба перегорнути сторінку. Вона ледь помітила, що на ній був малюнок мавпи, а тварина вже вистрибнула з книжки, добряче пом’явши папір, і приземлилась на широкому підвіконні поруч з нею.

– Ге-ге-ге-ге-ге! – зацокотіла тварина, стрибнула дівчинці на плече, а звідти – на стіл посеред кімнати. – Це так весело! Тепер я буду справжньою мавпою, а не її малюнком.

– Справжні мавпи не розмовляють, – сказала Джейн-Ґледіс докірливо.

– Як ти знаєш? Ти себе коли-небудь бачила? – запитала тварина і засміялась голосно, і клоун теж засміявся, ніби йому сподобався жарт.

Дівчинка була вже геть спантеличена. Вона бездумно перегорнула ще одну сторінку і не встигла кинути другий погляд, як з книжки вискочив сірий віслюк і беркицьнув з підвіконня додолу, сильно гепнувши.

– Ти такий незграбний, – сказала дитина обурено, бо вухатий її трохи не перекинув.

– Незграбний! А чом би й ні? – гиркнув віслюк злим голосом. – Якби дурний художник намалював тебе, не врахувавши перспективи – як оце мене, то ти, мабуть, теж би була незграбна.

– А що з тобою не так? – спитала Джейн-Ґледіс.

– У мене передні й задні ноги з лівого боку коротші майже на шість дюймів, от у чому річ! Якщо художник не вмів малювати, то чого він узагалі брався за віслюка?

– Не знаю, – відказала дівчинка, бачачи, що віслюк очікує відповіді.

– Я насилу стою, – пробурчав віслюк, – і навіть найменша поклажа мене перекине.

– Не звертай уваги, – сказала мавпа, стрибнула на люстру й звісилася з неї на хвості, аж Джейн-Ґледіс злякалася, що вона позбиває всі лампочки, – той самий художник намалював мені вуха великі, мов у клоуна, хоч усі знають – у мавп вуха такі малі, що не варто й говорити, не те що малювати.

– Треба подати на нього в суд, – похмуро докинув клоун. – У мене нема спини.

Джейн-Ґледіс подивилася на них усіх зі здивованим виразом на гарненькому личку й перегорнула наступну сторінку книжки.

Швидкий мов блискавка, звідти стрибнув через її плече плямистий жовто-коричневий леопард, приземлився на спинку великого шкіряного крісла й люто обернувся до всіх.

Мавпа видерлася на люстру ще вище й перелякано зацокотіла. Віслюк хотів утекти й одразу перекинувся на лівий бік. Клоун став ще біліший, ніж був, однак усидів незрушно на стільці, тільки свиснув з несподіванки.

Леопард присів на спинці крісла, шмагав хвостом з боку на бік і оглядав усіх по черзі – Джейн-Ґледіс також.

– На кого з нас першого ти нападеш? – спитав віслюк, з усієї сили намагаючись знову звестися на ноги.

– Я не можу напасти ні на кого з вас, – гарикнув леопард. – Художник намалював мені закритого рота, тож у мене й зубів нема. І забув намалювати пазурі. Та я все одно страхітливий звір. Чи ні?

– О, так, – байдуже погодився клоун. – Може, ти й страхітливий. Але в тебе нема ні зубів, ні пазурів, і нас твоя страхітливість не обходить.

Це так роздратувало леопарда, що він жахливо загарчав, і мавпа з нього засміялася.

І тут книжка зісковзнула у Джейн-Ґледіс з колін, дівчинка сіпнулася, щоб її вловити – і книжка широко розкрилася на одній з останніх сторінок. Джейн-Ґледіс устигла мигцем побачити, що зі сторінки дивиться на неї лютий ведмідь гризлі – і швидко відкинула книжку від себе. Вона впала з грюком посеред кімнати, але поряд з нею вже стояв велетенський гризлі, котрий вирвався зі сторінки перед тим, як книжка закрилася.

– Тепер, – сказав леопард зі свого сідала, – бережися! З нього ти не посмієшся, як з мене сміялася. Ведмідь має і пазурі, й зуби.

– Та вже ж маю, – сказав ведмідь низьким, глибоким, рикливим голосом. І вмію ними користуватися. Якщо ти читала цю книжку, то мене в ній описано як жахливого, жорстокого й безжального гризлі, єдине призначення якого в житті – їсти маленьких дівчаток разом з туфельками, платтячками, стрічечками і всім іншим! А тоді, пише автор, я плямкаю губами й упиваюся своїм злочином.

– Це жахливо! – сказав віслюк, стоячи навколішки й сумно трясучи головою. – Як думаєш, що на цього письменника найшло, що він такий злий на дівчат? А тварин ти теж їси?

– Письменник не вказує, що я їм іще щось, крім дівчаток, – відповів ведмідь.

– Дуже добре, – зауважив клоун, полегшено видихнувши. – Можеш їсти Джейн-Ґледіс одразу, як забажаєш. Вона сміялася, що в мене нема спини.

– І сміялася, що в мене ноги не в перспек-тиві, – ревнув віслюк.

– Ви теж заслужили на з’їдення, – зарепе-тував леопард зі спинки шкіряного крісла, – бо сміялися й дражнилися, що я не маю ні пазурів, ні іклів! Чи не думаєте ви, пане Гризлі, з’їсти клоуна, віслюка та мавпу після того, як доїсте дівчину?

– Може, й так. І леопарда на додачу, – прогарчав ведмідь. – Це залежить од того, чи дуже я голодний. Але почати я мушу з дівчинки, бо автор пише, що дівчат я полюбляю над усе.

Джейн-Ґледіс дуже перелякалася, чуючи цю розмову і почала розуміти, що мав на увазі чоловічок, коли сказав, що дає їй книжку, щоб помститися. Безумовно, тато пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта, коли прийде додому й побачить, що його дівчинку з’їв гризлі – разом з туфельками, платтячком, стрічками і всім іншим!

Ведмідь звівся й став, тримаючи рівновагу, на задні лапи.

– Отакий я маю вигляд у книжці, – сказав він. Тепер дивіться, як я їстиму дівчинку.

Він поволі посунув до Джейн-Ґледіс, а мавпа, леопард, віслюк і клоун стали навколо й дивились на ведмедя з великою цікавістю.

Та перш ніж ведмідь дійшов до дівчини, їй сяйнула несподівана думка й вона вигукнула:

– Стій! Не їж мене. Це було б неправильно.

– Чого? – спитав здивований ведмідь.

– Бо я тобою володію. Ти моя приватна власність, – відповіла вона.

– Не збагну, чого ти так вирішила, – сказав ведмідь розчарованим тоном.

– Як чого? Книжку дали мені. Моє ім’я є на першій сторінці. А твоє місце, за правилами, в книжці. Тому ти не смієш їсти свою власницю!

Гризлі завагався.

– Хтось із вас уміє читати? – спитав він.

– Я вмію, – сказав клоун.

– То подивись, чи вона каже правду. Її ім’я справді є в книжці?

Клоун підняв книжку й подивився на ім’я.

– Є, – сказав. – Джейн-Ґледіс Браун. Написане цілком розбірливо великими буквами.

Ведмідь зітхнув.

– Тоді, звісно, я не можу її їсти, – вирішив він. – Цей письменник нікуди не годиться, так само, як і більшість письменників.

– Та він не такий і поганий, порівняно з художником, – вигукнув віслюк, намагаючись стояти рівно.

– Винні ви самі, – суворо сказала Джейн-Ґледіс. – Чого ви не лишилися в книжці на своїх місцях?

Тварини дурнувато подивились одне на одного, а клоун почервонів під білою фарбою.

– Справді... – почав, було, ведмідь, та одразу замовк.

Голосно продзвенів дзвінок при вході.

– Це мама! – схопилась на ноги Джейн-Гледіс. – Нарешті повернулась додому. Тому, дурні істоти...

Та вони її не дослухали, бо всі кинулись до книжки. Засвистіло, задзижчало, зашелестіли сторінки, і вже за мить книжка лежала на підлозі, геть така сама, як інші книжки, а дивне товариство Джейн-Ґледіс усе зникло.

*****

Ця казка навчає нас думати швидко і ясно за будь-яких обставин. Якби Джейн-Ґледіс не згадала, що вона власниця ведмедя, він би, мабуть, її з’їв ще до дзвінка.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Власниця ведмедя, Френк Баум», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Власниця ведмедя, Френк Баум"