Читати книгу - "Казка про Оха чародія, Леся Українка"

В тридев'ятім славнім царстві,де колись був цар Горох,є тепер на господарствімудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,а на сажень борода,знає край і вдовж, і вширшки,і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,чи хто прийде сам, чи вдвох, –всіх приймає пан ласкавий,тільки треба мовить: "Ох!"На зеленому горбочкуспершу він людей приймав,потім сів у холодочку,звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранкустали люди обридать,Ох зробив собі землянку,Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,де трухлявий пень і мох,той приходить і волаєабо й тихо каже: "Ох!"Хоч би навіть ненарокомтеє "ох!" промовив ти,знай, що вилізе те боком, –воріття вже не знайти!

Бо затягне з головоютрясовиця моховаі з душею ще живоюпід землею похова.

Під землею ж там – палати,де вольможний Ох сидить,гарні, пишнії кімнати,срібло-злото скрізь ряхтить;дорогії самоцвіти,наче зорі, миготять,скрізь заморські дивні квіти,по клітках пташки сидять;золотії грають рибкив кришталевих скриньочках;і ведмеді ходять дибкив рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочатьблиск і пахощі міцні,попугаї заторочатьприказки якісь дивні.

І безглузді очі втупитьв тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить,кожен лапу простяга, –той бере тебе за руку,той торкає за плече;боронь боже ворухнутись! –кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавичкивраз проб'ються пазурігачкуваті, мов гаплички, –так і вп'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, –наче в пастку бідна миш, –то сиди, мов прикувався,не рушай, мовчи та дишіВийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, ниніголовою наложить?"Скажеш: "Я служить не згоден", –зараз цок тебе в лобок,якщо ти носить не годенрукавички й жупанок.

Стань на службу – подаруютьрукавички й жупанець,привітають, пошанують, –тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробуватиу підземному дворі,більш тобі вже не видатиані сонця, ні зорі.

Де торкнешся – всюди брамипід замком та під ключем...

Десь далеко хтось часамиозивається плачем.

Спів на плач відповідає,плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,жде юнака-молодця;коло неї там жар-птицяспівом душу потіша,та сумна міцна темниця,смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю датихто з хоробрих юнаків,мусить перше розрубатисімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець,хай замки ті розрубає, –буде казочці кінець!