Читати книгу - "Омріяний Рим"

Боріс Джонсон

Омріяний Рим

Присвячено Джасперу Ґріффіну,

Джонатану Барнсу,

Освіну Мюррею

й пам’яті Олівера Ліна

Зміст

Вступ • 9

ЧАСТИНА ПЕРША. ВПЛИВ РИМУ • 11

Розділ перший. Апокаліпсис у лісі • 12

Розділ другий. Далеке римське дзеркало • 37

ЧАСТИНА ДРУГА. У ЦЕНТРІ ПАВУТИНИ • 65

Розділ третій. Майстер пропаганди • 66

Розділ четвертий. Август Цезар та Ісус Христос • 92

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ЯК ЦЬОГО ДОСЯГАЙ РИМЛЯНИ • 113

Розділ п’ятий. Громадянство • 114

Розділ шостий. Грецький спадок • 124

Розділ сьомий. Війна за еліти • 133

Розділ восьмий. Римська економічна спільнота: хочеш Паксу — плати таксу • 140

Розділ дев’ятий. Уніфікація смаків • 154

Розділ десятий. Пригоди галла Лукко • 163

Розділ одинадцятий. Ігри • 172

Розділ дванадцятий. Єдина валюта • 180

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ЩО ПІШЛО НЕ ТАК? • 185

Розділ тринадцятий. Християни, варвари і варвари-християни • 186

Розділ чотирнадцятий. А далі прийшли мусульмани • 204

Подяка • 250

Вступ

Ідея цієї книжки виникла в мене багато років тому, коли я працював журналістом у Брюсселі й жив біля самої Європейської комісії — місця, з якого походять усі сьогоднішні намагання об’єднати Європу. Частенько я виходив на пробіжку навколо прекрасної модернової площі Амбіорікса й дивувався тому, як сучасні бельгійці пишаються цим зрадливим полководцем, на честь якого її названо.

Амбіорікс був правителем ебуронів, 54 року до н. е. він зчинив бунт проти Цезаря й розбив римлян поблизу міста, що в ті часи звалося Atuatuca Tungrorum, а нині це фламандське місто Тонґерен. Столиця Бельгії увічнила цю невеличку перемогу над потужною Римською імперією. Є тут вулиця, названа на честь Тонґрена, і вулиця Ебуронів. Пригадую, як цікаво мені стало, що тут, у цьому епіцентрі проведення експерименту з об’єднання різних націй, досі вшановують, хай тільки й у назвах вулиць, перші паростки національного спротиву.

Що було не так із тим Амбіоріксом? Чому він та його плем’я диких протобельгійців так затято опиралися благам цивілізації? Я замислився, наскільки сильним був романоскептицизм у часи римської Європи за аналогією з євроскептицизмом у сучасному ЄС.

Мені пригадалися слова, укладені Тацітом в уста британського ватажка Калгака, і його пристрасна апеляція до прадавнього свободолюбства. «Нам, британцям, рабство не відоме!»[1] — проголосив він, і ці слова донині лунають в останній вечір серії променадних концертів BBC[2].

Чи правильно це було? Невже римлянам випало переступити через усеохопне почуття національної гордості, і якщо так, як їм це вдалося? Як їм вдалося поширити серед різних народів спільну європейську — римську — ідентичність, коли сьогодні нам лишається тільки мріяти про неї?

Ця книжка є спробою пояснити, як римлянам поталанило влаштувати цю неймовірну справу, а почнемо ми з поразки, якої вони зазнали від рук одного з найкмітливіших і найефективніших романоскептиків того часу.

Частина перша

Вплив Риму

Розділ перший

Апокаліпсис у лісі

Важко сказати, якої саме миті Публій Квінтілій Вар збагнув, який він бовдур, але можна припустити, що сталося це, коли обабіч від його війська варвари затягнули бойовий клич: затулившись щитом, германські воїни загуділи свій моторошний baritus. Коли вся шеренга починала гудіти, затулившись щитами, цей звук нагадував хор діджеріду[3] Рольфа Гарріса[4]. Загальний ефект від нього мав справляти на ворога гнітюче враження.

Хай навіть Вар і був таким тугодумом, який не одразу збагнув, що воно таке — той baritus, можна припустити, що, коли перший грубо обтесаний спис, просвистівши в повітрі, прохромив першого римського легіонера, полководець, у чиїх вухах досі стояло передсмертне харчання бідолахи, почав гарячково міркувати, на яких це землях він опинився, і планувати контрнаступ.

Це сталося неподалік сучасного міста Оснабрюк, у місцині під назвою Калкріз, нині типово німецької доглянутої округи. Сьогодні тут розкинулися луки, протягнуті телефонні лінії, є канал і скрізь стоять акуратні німецькі будиночки. Утім, якщо приглянутися ближче, тут досі можна побачити те саме болото на півночі, той-таки крутий пагорб на півдні й той самий прохід між ними, 220 метрів завширшки.

А ще там і сьогодні стоять залишки муру, за яким сховалися варвари. Можна легко уявити собі, як, прямуючи зі сходу на захід, Вар зі своїми трьома легіонами зайшов у той прохід. Також неважко уявити, як колона розтягнулась і порідшала, щоб зайти в прохід, ставши ідеальною мішенню для засідки. Починаєш розуміти, як цей коридор став місцем бійні, таким собі римським аналогом побоїща в Хайберському проході[5].

Сталося це понад 2000 років тому, у вересні 9 року н. е. Вару от-от судилося стати відповідальним за найбільшу військову катастрофу на живій пам’яті римлян — битву в Тевтобурзькому лісі. Ця поразка спричинила різку зміну курсу римської та європейської історії, надовго закріпившись у пам’яті римлян як символ кричущого зрадництва. До того ж вони навіки запам’ятали тих кремезних, патлатих, брутальних чоловіків, що, здіймаючи страшенний лемент, зненацька повискакували з-поміж дерев у пітьмі.

До нас дійшли чотири гарні описи тієї битви від римських істориків, і в кожному з них чимало сказано про дерева: описані їх висота, щільність, слизький килим із листя, зірваного осінньою негодою, страшне ревіння вітру й хрускіт гілок у темряві. Сьогоднішні мудрі дослідники твердять, що це стандартний римський барвопис, що зображує Германію, звичайні тропи для опису того варварського периметра цивілізованого світу.

Утім, я не маю причин піддавати сумніву звіти тогочасних істориків, адже всі вони пишуть про мить, у яку легіонери усвідомили, що їх дійсно атакували германці, яких і донині зображають як репаних дикунів, що відрізнялися від тварин хіба здатністю розмовляти. Цей момент став для римлян справдешнім кошмаром.

Слід зазначити, що ті римські легіонери були непростими. Вони належали до сімнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого легіонів, у кожному до 6000 дужих чоловіків. П’ятдесят років тому ці легіони заснував молодий Октавіан ще до того, як стати імператором Августом. Вояків там муштрували сорокакілометровими марш-кидками, які слід було подолати за чотири години, несучи на спині тридцятикілограмові мішки. Харчувалися вони прісними сухарями buccellatum, гартували тіло купаннями в крижаній воді, носили сталеві шоломи