Читати книгу - "Як кит став велетнем, Еліна Заржицька"

Це відбувалося дуже давно, так давно, що про це вже встигли забути. Жив собі у Морі-океані Крихітка Кит. Тоді кожний мальок здавався могутнім богатирем поруч із Китом. Тому нахабні риби частенько віднімали у Крихітки обід та ще й знущалися з нього.

Довго терпів Крихітка Кит. Схуднув так, що із своєї шкурки ледь не випадав.

– Що ж його робити? – весь час міркував він.

А потім вирішив:

– Краще й не жити, ніж так мучитись. Попливу я до Розбійницьких Рифів, де полює хижа Тигрова Акула. Нехай вона мене з’їсть!

Пливе Крихітка і довкола дивиться – яка краса! Сонячні промені пронизують воду до самого дна, стрибають золотими ніжками по білосніжному піску. Підводна течія колише різноманітні водорості. Здалеку здається, що вони виконують якийсь дивовижний танок. Між водоростей снують барвисті рибки, шукаючи, чим би поласувати.

Серце у Кита затріпотіло, незбагненна радість сповнила його груди і він розчулився.

– Чого це я, дурненький, забажав до Акули податися? Так гарно навкруги! Живи собі й радій.

Міркував він так собі, міркував, а потім вирішив повернутися до своєї рідної хати. Але втомився дорогою, бідолаха, зголоднів.

– Їсти дуже хочеться, – зітхнув Крихітка. – Час обідати, та де цей обід відшукати?

Тільки-но вимовив – бачить: біля камінця черепашка лежить. А в цій черепашці – малесенька ікринка.

– Хтось мені обід приготував! – зрадів Крихітка Кит. – Майже, як у казці... Але щось його занепокоїло і він розсудив:

– Здається, тут не все гаразд. Може, цю ікринку хтось загубив? Може, її хтось шукає?

У цю хвилину почувся йому страшенний гуркіт, тому Кит вирішив: треба прикрити черепашку листям, піском притрусити. Може, це небезпека якась для малечі? Так і зробив.

– Гей-но, ти, миршавий, пливи сюди! – розкотився чий-то хрипкий бас.

Озирнувся Кит і затремтів. Майже поряд із ним з’явилась величезна зубата паща Тигрової Акули.

– Добридень, ясновельможна панно! – тихесенько вимовив Крихітка. – Дуже радий з вами зустрітися!

– Ніколи мені з тобою базікати, – почала горлати Акула. – Швиденько відповідай: чи не бачив ти гарненької черепашки, в якій малесенька ікринка лежить?

– Аякже, – швиденько відповів Кит, – бачив. Далеченько звідси, біля Чорних Скель.

– Як ретельно вони її ховали! Майже тиждень метушилися. А я за годину знайшла! – зареготала Акула. – Теж мені, розумахи! Ось зараз з’їм цю королівну – і стану царювати в Морі-океані.

Крихітка Кит скам’янів:

– Кого це ти з’їсти хочеш?

– Не лізь у чужі справи – здоровішим будеш. Інакше... – Акула кілька разів клацнула зубами, повернулася і хутко зникла у темних водах, що оточували Чорні Скелі.

Кит замислився:

– Що ж робити? Де знайти невідомих істот, що сховали ікринку королівни?

Його роздуми перервав гомін. Здивувався Крихітка:

– Хто б це міг бути? Треба подивитися.

Гомін наблизився і Кит побачив самого Оселедцевого Королевича з почтом.

Королевича кожен може впізнати. Навіть той, хто ніколи його не бачив. Бо такої чудової прикраси на голові більш ні в однієї риби немає.

Тож, Крихітка низенько вклонився і скромно привітався.

Оселедцевий Королевич уважно глянув на Кита і спитав:

– Мій добрий підданцю, чи не бачив ти гарненьку черепашку, в якій...

– ...ікринка малесенька лежить? – підхопив Кит. – Як дивно! Спочатку Акула її розшукувала, а тепер ви.

– Тигрова Акула? Мій лютий ворог? – вигукнув Королевич. – Що сталося з моєю дитиною? Відповідай!

– Все гаразд, – заспокоїв його Крихітка Кит. – Я сховав черепашку з ікринкою. Ось вона!

Він підняв листячко, здмухнув піщинки...

До черепашки мерщій підпливла товстенька, блискуча риба, схопила ікринку і поклала її за щоку.

– Не треба! – заплакав Кит. – Вона ж маленька!

– Не турбуйся, – заспокоїв його Королевич. – Це риба-вихователь. У неї за щокою ікринка буде зростати у теплі і безпеці.

– Як гарно все вийшло! – зрадів Крихітка. – Тепер і додому можна повертатися.

Він ще раз низенько вклонився, розвернувся і повільно заворушив плавцями.

– Стій! – наказав Оселедцевий Королевич. – Я хочу нагородити тебе за шляхетний вчинок.

– Я не зробив нічого видатного, – збентежився Крихітка. – Дякую, але мені нічого не треба.

– Але я знаю, про що ти мрієш, – замислився Королевич. – Ну, що ж...

Крихітка Кит відчув щось неймовірне. Йому здалося, що усі речі почали зменшуватися... зменшуватися...

– Ви вже, мабуть, здогадалися, що завдяки Оселедцевому Королевичу Кит став велетнем. Але назавжди залишився співчутливим, доброзичливим і совісним.