Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Олег Криштопа
- 277
- 0
- 25.04.22
Культовий фільм про містичного вбивцю — казочки на ніч порівняно із цим романом, де жахом сповнена буденна реальність, а не чиїсь сни. Клубок смертей розплутується нитка за ниткою, і найтовстіша з них — гучне вбивство кандидата. Надто політичне та надто особисте відкриваються раз за разом, як карти з колоди. Куди ж заведе розслідування столичного журналіста, що опинився в брудній провінції та став частиною цієї історії?
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олег Криштопа
Жах на вулиці В'язнів
Частина 1
Я не хотів їхати. Мав плани на вихідні. Але редактор наполягав. «Ніхто, крім тебе, не зможе», — сказав він, апелюючи до мого самолюбства. «Там така історія! Убивство, вибори, мафія, містика! Усе, як ти любиш!» — заохочував він. Словом, я не зумів сказати «ні». Пошкодував уже в потязі: холодний вагон кишів тарганами. На пероні мене ніхто не зустрів. Я постояв кілька хвилин, поки платформа спорожніла, а потяг рушив далі. Обіцяного помічника (місцевого журналіста) ніде не було видно. Крім мене, на пероні був тільки бродячий пес, який кілька разів незлостиво гавкнув у мій бік.
— Може, це ти — Вікторе? — запитав я в собаки.
— Гав! — заперечив той.
Я поволі рушив у бік вокзалу, собака несміливо побіг за мною.
У залі нікого не було, мої кроки гучно відлунювали в порожнечі. Собака, який усе ще мене супроводжував, раптом зупинився й загарчав.
— Ти чого, Вікторе? — запитав я.
Пес вишкірювався в бік темного коридору. Я подивився туди й побачив їх — із десяток людей у формі сиділи вздовж стіни. У руках тримали автомати. Внутрішні війська. Поводилися, утім, зовсім неагресивно, мали потомлений вигляд.
Місто за стінами вокзалу випромінювало мир і спокій, аж до нудьги. Біля входу, ліниво очікуючи, курили таксисти, із кафе навпроти лунала якась гидка музика та п’яні вигуки. Я підійшов до таксистів і запитав, як пройти до редакції «Прикарпатського кур’єра». Ті одразу навперебій запропонували підвезти. Я лише заперечливо усміхнувся — знав, що дістатися туди можна пішки хвилин за п’ять. Мені неохоче показали дорогу, і я пішов. Містечко мені подобалося. Без пафосу й галасу. Мало людей, мало авт. Кілька старих, ще австрійських кам’яниць, багато скверів. Про недавні вибори нагадував лише один бігборд. Із боку вокзалу на мене дивилося товстувате й огидне лице переможця кампанії, із пухкими губами та незрячим поглядом. Воно обіцяло СТАБІЛЬНІСТЬ. Пройшовши трохи далі, я вирішив озирнутись і побачив, що на звороті того ж бігборду зображена жертва. Плакат намагалися віддерти, але частина лиця вбитого збереглася. Повна протилежність кандидата від влади — сухий, жилавий чоловік із глибоко запалими очима та сумним поглядом…
За кілька кроків — редакція. Відчинено й порожньо. Коридор, потім великий кабінет на шість — сім робочих місць. У кутку багато порожніх пляшок, деякі комп’ютери ввімкнені й гудуть. У кінці ньюз-руму кабінет редактора. Теж відчинено й теж порожньо.
— Є тут хто живий? — запитав я невпевнено.
Десь у глибині прочинилися двері, у ньюз-рум зайшли двоє — чоловік і жінка, обом років 40–45.
— Я шукаю Віктора… — почав я.
— Це я… — відповів чоловік. — А ви…
— Я…
Він ляснув себе рукою по чолу й засміявся. Від обох тхнуло алкоголем — це о десятій ранку.
— Ви повинні були мене зустріти! — сказав я знервовано.
— Повинен був. Та не нервуйтеся так. Розслабтеся. У будь-якому разі ви від мене залежні, тому приберіть із лиця цю кислу міну й ходіть із нами.
— Куди?
— На кухню.
У мене навіть не вистачило сил заперечити.
— Слава, — подала мені руку жінка. — Відповідальний секретар.
Відповідальний секретар по-старому — людина, яка відповідає за верстку газети. На кухні було майже затишно. Газова плита, холодильник, стіл. На столі пляшка, чарки й закуска.
— Вип’єте з нами? — швидше констатував, ніж запитав Віктор, дістаючи з шафки ще одну чарку. — Ми тут святкуємо завершення цього всього.
Я впав на стілець і зітхнув.
Віктор усміхнувся, налив і підняв чарку.
— Ну, за упокій душі небіжчика.
Випили не цокаючись.
— То що ви хочете? — запитав у мене Віктор.
— Правду, — сказав я.
Він якось гидко засміявся. Потім встав і театрально почав говорити:
— Усе, що тобі потрібно, — це правда. Але не щоденна здрібніла правдочка, яка вгризається в очі щокроку, шматуючи тіло й дух, не та, що плаває на поверхні, як шматок лайна, а якась інша — потаємна, прихована за діями та бездіяльністю, за хаосом днів, за світлом вікон. Причому озвучити цю правду може лише хтось зовні. Біда лише, що той хтось теж чекає на одкровення від іншого, а інший — від ще іншого… Так ми й помираємо, не дізнавшись найголовнішого, не почувши чогось вкрай важливого, бо ж єдина інколи доступна нам правда — це смерть…
Я виглянув у вікно — у смітнику порпалися безпритульні, трохи далі на пустирі бавилися у футбол діти. Зеленіли дерева, весніло. Відчуття сюрреалізму було повне.
— Славко, сходи по ще одну пляшку, нам багато треба розказати гостю, — сказав Віктор, і Слава безмовно підкорилася.
— Отже, ви хочете правди? — перепитав він, коли за жінкою зачинилися двері.
Я не відповів, але він продовжив.
— Давайте я почну з нашого редактора, Марка. Ну, і про Аню треба розповісти…
…Не було навіть збудження; просто він відчував потребу бодай щось зробити.
— Ходімо, — пробурмотів Марко невпевнено (це було чи не єдине, що їх поєднувало, — цілковита непевність у вчинках, словах, навіть намірах).
— Куди? — так само нечітко, ледь ворушачи губами, озвалася Анна.
Він лише роздратовано хитнув головою — мовляв, швидше, ніколи говорити.
— Не треба… — прошепотіла вона.
Слова суперечили вчинкам — вона слухняно вийшла за ним у коридор, і це ще більше його влютило.
У тихе пообіддя офіс ніби вимер — до них не долинало жодного звуку, який би свідчив про чиюсь присутність. Він рвучко смикнув перекошені дверцята з великою літерою «М», схожою на емблему метрополітену. Порожньо.
Аня нерішуче стояла на порозі.
— Заходь, — наполегливо й нетерпляче змахнув рукою, — ну, на що ж ти чекаєш?!
— Я не хочу, — здавалося, вона зараз заплаче.
У цю мить він майже ненавидів її пухке, із прищиками обличчя; спалах якоїсь невмотивованої агресії до жінки, світу й себе засліпив очі, аж хотілося трощити ногами двері, бити стільці й, біжучи світ за очі, щодуху кричати, кричати, кричати… Він ухопив її за руку й потяг за собою. Вона не пручалася. Проте це дратувало його ще дужче. Тремтячими руками зачинив дверцята, педантично перевірив, чи надійно.
— Роздягайся! — похмуро звелів безнадійно закляклій супутниці.
— Не треба, — захитала вона головою, — я не хочу.
Він поцілував її. Губи мали присмак гуми. Було майже бридко, але він продовжував. Жінка задоволено терлася обличчям до його рота, і він подумав, що недарма називав її кішкою — щось муркітливе у ній, певно, є. Руками тим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жах на вулиці В’язнів», після закриття браузера.