Читати книгу - "Ласунка, Юрій Збанацький"

Жваву, пишнохвосту бiлочку звали Ласунка. Жила вона в нашому партизанському таборi всю зиму. А потрапила до нас ранньоï осенi ще невеличким кумедним бiлченям.

Було це так. Фашисти задумали пiти на партизанiв танками. Довiдавшись про це, ми вийшли на всi дороги, де могли пройти ворожi танки. Найбiльшi сосни i дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.

В однiй iз старих сосон було невеличке дупло. Там жила стара бiлка з бiлченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара бiлка втекла з своєï хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане бiлченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось iз партизанiв схопив його у руку.

Я взяв ту маленьку бiлочку у свою землянку, i вона швидко звикла до нашоï обстановки. Спала вона в моïй шапцi. Охоче стрибала до мене i брала з рук ïжу.

Найбiльше любила бiлочка цукор, i за це ïï прозвали Ласункою.

Тiльки зайдеш, бувало, в землянку i тихенько покличеш: Ласунко! – бiлочка вiдразу висуне з шапки свою маленьку голiвку з чорними блискучими оченятами та так i завмре.

Повториш: Ласунко! – i вона вже на плечi.

Вiзьмеш на долоню грудочку цукру – Ласунка вже на долонi. Схопить переднiми лапками цукор i – в рот. Потiм перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким – Ласунцi до того дiла немає. Сидить собi, гризе той цукор. Жодноï кришечки не згубить – все пiдбере.

Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсiм маленькою, далi високоï сосни, що росла бiля нашоï землянки, не ходила. Побiга-побiга по соснi, зiрве шишечку – i шасть у землянку. Коли ж пiдросла – стала по всьому табору гуляти. А надвечiр додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе – цукру просить.

Настала весна, зiйшов снiг, вкрилася земля травою i квiтами, зазеленiли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона справжньою дорослою бiлкою.

– Кинула нас Ласунка, – зiтхав начальник штабу. – Не буде кому в моïх паперах порядкувати.

А вона справдi любила порядкувати в землянцi. Нехай тiльки хто загається та залишить що-небудь на столi – вiдразу це буде в моïй смушевiй шапцi.

Та помилився начальник штабу, так подумавши про Ласунку. Днiв через чотири, а може й п’ять, вона повернулась додому. Важко було ïï впiзнати – хвостик мало не весь облiз, на боках висiло шмаття зимовоï бiлястоï шерстi. Вона линяла. I пiсля того, як посидiла в мене на плечах, днiв два довелося вичiсувати з одягу ïï срiблястi шерстинки.

Та тепер, коли навколо все жило, квiтло i спiвало, коли в нашi лiси прийшла чудесна, молода красуня весна, – не могла Ласунка сидiти в землянцi. Не могла, хоч i дуже скучала за нами i особливо, мабуть, кортiло ïй поласувати цукром.

Другого дня вона знову зникла i тепер уже назавжди.

Минали днi, тижнi, мiсяцi… Поступово забули всi про нашу втiшну бiлочку. Лише iнодi тихими вечорами, коли не було боïв, у розмовi хтось згадував:

– А де то наша Ласунка?..

Одного разу ми вели бiй з переважаючими силами противника. Йшли рiдким ланцюжком у великому сосновому лiсi. Це було далеко вiд нашого зимового табору.

Вiд утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. I раптом вiдчув, як менi щось плигнуло на плече. Вiд несподiванки я шарпнувся, озирнувся i побачив, що вiд мене шмигнула на де рево червона, пишнохвоста бiлочка. Прилипла до стовбура, голiвкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей.

Ця бiлочка вiдразу нагадала менi нашу хорошу Ласунку.

– Ласунко! – тихо покликав я.

Бiлочка пiдняла голiвку, якусь мить нiби вагалася, потiм червоною стрiлкою пронеслась у повiтрi i вже була в мене на плечi.

– Ласунко! – схвильовано сказав я i нiжно погладив ïï червону пухнасту шубку.

Тiльки на цей раз, на жаль, у моïй кишенi не знайшлося i крихiтки цукру. Чотири днi ми вели запеклi боï з ворогом i самi вже давно не мали жодноï рiски в ротi.