Читати книгу - "Невдячний кінь, афганська казка"

Якось один чоловік купив жеребця. Коник був швидкий, як вітер, тому господар назвав його Буревієм.

Чоловік безмежно любив тварину та добре піклувався: купав, розчісував гриву та хвіст, годував смачним вівсом і не примушував багато працювати. Кожного дня господар водив Буревія на пасовисько біля річки. Кінь щипав соковиту траву, качався, чухаючи спину, весело стрибав, задравши хвіст, а чоловік дивився на пустуна й радів.

– Навіщо балуєш худобу? – питали сусіди.

– Шкода морити молодого коника важкою працею на полі. Нехай повеселиться, – відповідав чоловік.

Одного весняного ранку, коли господар привів Буревія на пасовисько, прудконогий ніби ошаленів: вирвався й, задравши голову, помчав геть. Розгублений чоловік кинувся наздоганяти втікача, але коня вже й не видно було. Господар дуже засмутився, цілий день шукав Буревія, та не знайшов. Так і повернувся, стомлений, додому без худоби.

Буревій з усією збруєю бігав полями та лугами, весело підстрибуючи. Та ввечері кінь зголоднів, хотів було дотягнутися мордою до трави, але заважав хомут. Як не намагався прудконогий ухопити хоч стеблинку, нічого не виходило. Вирішив кінь відпочити, бо втомився носити цілий день на собі важку збрую. Буревій почав умощуватися, та як не ляже, залізні стременатиснуть у боки та завдають нестерпного болю. Бідолаха й відпочити не міг. Так і проспав цілу ніч стоячи.

Уранці Буревій шкандибав лугом і натрапив на озеро. Кінь зайшов у воду, щоб охолодитися від весняного сонечка, яке в обідню пору вже добре пригрівало. Та шкіряна збруя так намокла, що Буревій насилу вибрався на берег, і ще довго носив на собі важке приладдя. Та коли тягар висох, стало ще гірше, бо збруя стиснула коню боки.

Неподалік біг собака, побачив змученого коня й питає:

– За який поганий учинок тебе покарано?

– Не знаю, за що заслужив такі страждання! Допоможи зняти збрую, бо дуже боки болять, – заблагав Буревій.

– Ні, так не буває! – заперечив пес. – Або ти кажеш неправду, або не розумієш своєї провини. Покарання завжди чекає на того, хто погано вчинив. Не допоможу, якщо не розповіси правди.

– Я ні в чому не винен! – обурено заіржав кінь.

– Розкажи, як тут опинився й де твій господар? – наполягав собака.

Буревію дошкуляв нестерпний біль у боках і голод, тому він, не зволікаючи, розповів, як жив донині, як утік від чоловіка та як тепер страждає.

– То ти аж шість разів погано вчинив! – вигукнув пес. – Утік від господаря та ще й разом зі збруєю, забув його добро, примусив чоловіка ганятися й шукати тебе, вирішив, що проживеш сам, і не спробував виправити скоєне та повернутися додому.

Буревій стояв опустивши голову:

– Дійсно, навіщо так учинив… Адже господар мене любив.

– Ось бачиш, який ти нерозумний! – промовив пес. – Збрую я не зможу зняти, але дорогу додому покажу.

Так і пішли вони удвох: собака попереду шукав слід чоловіка, а Буревій плентався позаду. Ось і дісталися тварини до потрібного подвір’я. Кінь зрадів і голосно заіржав. Чоловік тієї миті порався по господарству в будинку, та, почувши голос улюбленця, вибіг на подвір’я.

– Повернувся! Нарешті повернувся! – радів господар.

Буревій теж не приховував задоволення й лагідно притулив голову до плеча чоловіка.

Господар зняв з коня збрую, нагодував і напоїв пустуна, пригостив і пса смачненьким за те, що показав дорогу.

Відтоді Буревій був слухняним і спокійним, працював із господарем на полі, не бешкетував, і навіть на думку йому більше не спадало тікати з дому. А пес іноді прибігав на луг, де пасся кінь, і вони разом качалися у траві та розмовляли.