Читати книгу - "Близнята, африканська казка"

Давно-давно у країні зулусів ЖИЛИ багаті чоловік Зонді та його дружина Номамба. Вони працювали коло землі, засівали її, і їхні комори аж ломилися від багатих урожаїв. Добрі духи благословили їхню худобу, яка помножувалась і приносила їм багатство; але попри все це вони дуже сумували, бо не було в них ні сина, ні доньки, щоб розділити з батьками любов і достаток. День у день ходили вони до знахарів свого племені і пили чарівне зілля, що ті їм давали, а дітей так і не було.

Нарешті, через багато років, вони дізналися, що їхня мрія здійсниться. Так-то вони вже раділи, так раділи! Але, коли та мрія здійснилась, радість батьків потьмарилася, бо в них знайшлося одразу двійко дітей – двоє близнят. А в ті далекі часи в їхній країні це вважалося великим нещастям.

Чоловік і жінка вирішили приховати правду від своїх одноплемінців, бо закон зулусів вимагав, щоб близнюків убивали відразу після народження.

Багато разів вони хотіли вчинити, як велить закон! Але щоразу, коли маленькі рученята обвивали шию матері, батьків покидала мужність. Коли до них хтось приходив, то вони показували людям лише одного з близнят.

Хлопчика назвали Демана, а його сестричку – Демазана. Спочатку батькам легко було приховати правду, але з часом ставало дедалі важче вберегти таємницю від одноплемінців і вождя.

Батьки вирішили переселитися в дике й безлюдне місце, де по ущелині, повз стрімку скелю, що називалась Нтунджамбілі, текла бистра річка.

Скеля та була розколена зверху донизу так, ніби блискавка розсікла її. Люди казали, що іноді зсередини скелі долинали якісь чудні пісні й гомін. А кілька разів бачили, як ця скеля розсувалась, а потім знову зсувалася докупи. Саме тому всі з жахом дивились на Нтунджамбілі, і ніхто навіть близько не підходив до неї.

Отож Зонді і Номамба вирішили, що малюкам буде краще у новому житлі, і якийсь час вони жили спокійно в тій безлюдній ущелині.

Близнятам було по шість років, коли настала велика біда. Майже вся худоба загинула від невідомої хвороби, родюча земля потріскалася від страшенної посухи, мешканці села стали вмирати.

Тоді зібрав вождь усіх людей племені і сказав, що опівдні наступного дня шамани будуть викурювати злих духів, бо хтось учинив щось дуже погане і тому на них звалилося таке нещастя.

Зонді і Номамба зажурилися. Вони були певні, що все те діється через їхній непослух, адже вони приховали народження близнят. Скріпивши серце, Зонді відвів маленьких Деману і Демазану до швидкої річки і кинув їх у воду.

Затуливши очі руками, щоб не бачити, як діти тонуть, він, плачучи, піднявся на берег і побрів до своєї хижі.

Але добрі духи охороняли малюків. Брат схопив свою сестричку за руку, і течія понесла їх униз повз навислу над водою гілку, за яку Демана встиг учепитися. Він був сильним і розумним хлопчиком. Міцно тримав він Демазану і не випускав з руки гілку. Хвиля підштовхувала їх до мілини, вони вибралися на берег і опинилися біля підніжжя скелі Нтунджамбілі.

Якийсь час діти грілися на сонечку. Вони сиділи й думали, що його робити далі. Коли це почули позад себе якийсь гуркіт. Озирнулися – аж то розкололася навпіл величезна скеля, з глибини її почулася якась дивна пісня, і гурт карликів вийшов з печери, що була всередині скелі.

– Демана і Демазана, ласкаво просимо до нашої оселі,– кликали вони дітей,– ідіть до нас і живіть з нами. Ми лікуємо всі скорботні серця.

І вони повели дітей до великої печери, в яку звідкись лилося м’яке світло. Діти здивовано озиралися довкола. їх оточували маленькі чоловічки, що живуть під землею, а м’яке світло лилося від мільйонів крихітних світлячків, які гронами звисали з високої стелі. Всі, в кого серця були розбиті й скорботні, знаходили тут притулок, і маленькі чоловічки опікувалися ними. Діти побачили маленьких жучків з поламаними ніжками, яких тут ніжно доглядали; ящірок з відірваними хвостами; крихітне оленятко, маму якого розірвав лев; орла зі зламаним крилом. Усіх тут радо зустрічали, і всі ставали тут друзями.

Діти з радістю залишились у тому затишному, мирному куточку і вважали його за свою домівку.

Вони їли гриби, що росли біля стін печери, та мед, який добували з великого бджолиного гнізда, що висіло на скелі. А маленькі господарі приносили їм з лісу фрукти. Чоловічки навчили їх розчиняти скелю, коли їм хотілося піти погуляти. Треба було лише сказати: «Нтунджамбілі, відчинись». Тоді скеля розсувалася, щоб випустити дітей. Щодня вони гуляли берегом річки і були дуже щасливі. Вони полюбили маленьких чоловічків, і їм більше не хотілося повертатися в селище, бо вони не забули, що це їхній батько кинув їх у річку.

А в цей час Зонді і Номамба гірко плакали за своїми дітьми.

Зонді часто ходив до річки, сподіваючись, що якимось чудом вони врятувалися.

І от одного разу він побачив, як розсувається скеля і з неї виходять близнюки. Сміючись і співаючи, вони заходилися гратись на березі річки.

Зонді хотів був гукнути їх, але потім вирішив сховатися і подивитись, як вони граються у воді. Невдовзі діти втомилися і вийшли з води. Батько побачив, як велика скеля ще раз розчинилась, і маленькі чоловічки покликали малюків. Чоловік кинувся додому, щоб розповісти все Номамбі. Почувши новину, Номамба аж нетямилася з радощів і все благала чоловіка привести дітей додому.

Щодня ходив Зонді до скелі, але минуло багато місяців, перш ніж він знову побачив близнюків. Цього разу він підійшов до них і попросив їх вернутися додому.

Взявши обох за руки, він повів дітей до Номамби.

Але, побачивши дітей, Номамба зрозуміла, що близнюки вже забули свій дім, вони сумували за чоловічками, які допомогли їм у біді, і за всіма своїми чотириногими друзями.

Якось увечері, коли батьки позасинали, Демана взяв сестричку за руку, і вони тихесенько вийшли з хатини. При ясному місячному сяйві діти подалися через хащі до річки. Там біля великої скелі вони зупинилися й почали співати ніжними голосами:

Скеля, скеля Нтунджамбілі, Відчинись, ми хочемо зайти. Якщо не відчинишся для нас, Відчинись ластівкам,

Яких ми бачимо в небі. Відчинись, ми хочемо зайти.

Розколина в скелі розширилась, і діти почули голоси. То маленькі чоловічки вітали їх, кажучи:

– Заходьте, Демано і Демазано, ми сумували без вас.

Ці слова потонули в чарівному хорі – то всі підземні істоти піснею вітали дітей.

Так вони живуть там і досі й допомагають маленьким чоловічкам.