Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"
- Жанр: 💛 Публіцистика
- Автор: Анна-Марі Слотер
- 249
- 0
- 25.04.22
Сьогодні жінкам постійно доводиться перебувати у стресових умовах, коли їхня кар’єра й сім’я — на різних шальках терезів. Якою має бути справжня рівність? Як визначити пріоритети й досягти справедливості на ринку праці? Що мають знати компанії для успішної оптимізації людських ресурсів? Авторка досліджує, як потрібно змінити культуру трудових відносин, соціальну та державну політику, а також пояснює, чому питання балансу між роботою й особистим життям — болісна тема як для жінок, так і чоловіків.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анна-Марі Слотер
Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю
Присвячую трьом чоловікам:
Енді, Едварду та Александру
Деякі імена та деталі було змінено
«Шкода, що тобі довелося покинути Вашингтон»
У грудні 2010 року команда політичного планування Держдепартаменту, яку я очолювала, цілодобово працювала над великим 18-місячним проектом для Держсекретаря — Гілларі Клінтон. На одному зі світанків ми з колегою поверталися додому, піднявши коміри, аби захиститися від вітру, і грали в одвічні вашингтонські шаради на тему «кому дістанеться яка посада», бо люди під час проміжних виборів постійно приходили і йшли. Я не зізнавалася, але в той самий час за всіма ознаками могла отримати пропозицію обійняти одну з вищих посад. Я була схвильована, і мене розривав глибокий внутрішній конфлікт.
Протягом майже двох років я була першою жінкою-директором, яка відповідала за політичне планування та напряму доповідала Держсекретарю, допомагаючи розробляти й реалізовувати загальну концепцію та стратегію зовнішньої політики США. Коли Держсекретар Гілларі Клінтон, жінка, якою я неймовірно захоплююсь і вважаю чудовим керівником, зателефонувала, аби запропонувати мені посаду в галузі зовнішньої політики, про яку можна було тільки мріяти, я погодилася не вагаючись. Але одразу попередила, що можу затриматися тут лише на два роки. Саме на такий період наукові співробітники можуть отримати відпустку, коли йдуть на державну службу.
Якщо ж вони затримуються довше, то вже не можуть розраховувати на постійну посаду в університеті. Між іншим, ми з моїм чоловіком Енді знали, що коли у Вашингтоні з’явиться можливість обійняти вищу посаду — це буде дуже спокусливо. Уся моя кар’єра була побудована на викладанні в університеті, але зовнішня політика була мрією всього мого життя.
Це був момент, аби «включитися» й вихопити можливість опинитися у правильному місці в правильний час — і піти далі. Звісно, не було жодної гарантії, що мені вдасться прорватися, якщо я візьму участь у грі, але існувала вагома причина — посаду, яку я хотіла отримати, ще досі не обіймала жодна жінка. Також у мене з’явилася б змога продовжити лінію впровадження зовнішньої політики, до якої я найбільше схилялась і яка стала методом правління Держсекретаря Клінтон.
Та жінка, якою я себе завжди вважала, — професорка права, деканка, випускниця, яка планувала вступити до юридичного університету, аби прокласти шлях до державної служби, — погодилася би не сумніваючись. Але поки моє професійне життя рухалося вперед, особисте було складним. Коли я вперше обійняла посаду на держслужбі в 2009 році, ми з Енді вирішили, що буде краще для нього та наших двох синів, якщо я буду їздити у Вашингтон щотижня, аби не зривати з місця всю сім’ю. Хлопцям тоді було десять і дванадцять років — четвертий і шостий класи у школі, вони перебували у середовищі, яке любили і в яке були глибоко вкорінені. Мої чоловіки щиро погодилися. Хоча сини були засмучені, що мені доведеться вирушити до Вашингтона, на пропозицію поїхати зі мною вони відреагували: «Бувай, мамо!».
Енді — штатний професор з політики та міжнародних відносин у Принстоні. Він завжди був удома більше, ніж я. Моя попередня робота на посаді деканки факультету суспільних і міжнародних відносин імені Вудро Вілсона при Принстонському університеті та різноманітна активність у галузі зовнішньої політики передбачала значно більше відряджень, ніж його робота. І навіть коли бувала вдома, я завжди сиділа біля комп’ютера. Одного разу, коли наш син був у першому класі і йому задали домашнє завдання — намалювати свою сім’ю, — він намалював мене у вигляді комп’ютера. Не жінкою, яка сидить за комп’ютером, а власне ком’ютером! На той час мій офіс був недалеко і від нашого дому, і від синової школи. Я встигала бувати і на викладацьких конференціях, і на шкільних зборах, і на спортивних змаганнях дітей, — університетський графік завжди дозволяв організувати час так, щоб ми могли взяти відпустку чи просто побути вдома навіть тоді, коли я була не надто зайнята. Мені вдавалося брати участь у житті хлопчиків, і я вважала, що мені неймовірно пощастило бути і доброю матір’ю, і відданим роботі професіоналом.
Через те що нам з Енді завжди якось вдавалося з цим справлятися, я припускала, що ми знову легко пристосуємося до нових ритмів. Але ця зміна видалася болісною. Уже через два тижні від того моменту, коли Гілларі Клінтон запропонувала мені роботу і я до неї приступила, наш світ змінився — раніше мій офіс був за 10 хвилин від дому, тепер я виходила на роботу о п’ятій ранку в понеділок, а поверталася після обіду чи ввечері в п’ятницю. Такий графік не був незвичайним для працівників адміністрації Обами. Я знала чимало жінок і чоловіків, які залишали свої сім’ї у Нью-Йорку, Пенсильванії й навіть Каліфорнії. Крім того, високопосадовці, чиї родини мешкали у Вашингтоні, теж не бачилися з ними саме через важливість своєї роботи. Світові події не зважають на сімейний графік, а кризи, що накладаються одна на одну, можуть стати на заваді найзаповітнішим родинним святам. Щодо відпусток, то в мене був один вихідний день на місяць, згідно із щедрими стандартами США, проте до початку червня набігав ледве тиждень.
Я збирала плоди свого професіоналізму й зазнавала втрат через свій вибір. Енді, звісно, це розумів і підтримував мене як міг. Проте для наших синів ціна була надто високою. Молодший, якому було лише десять, міг проридати всю неділю, коли чув, що в понеділок зранку мені знову доведеться поїхати. Якось я буквально не встигла відкрити рот, аби його заспокоїти, бо він почав репетувати, не давши мені вимовити й слова: «Я не хочу, щоб ти їхала! І мені начхати на країну!!!». Раніше я намагалася пояснити йому, що він так само служить народу й країні, як і я. І щось подібне говорила йому при зустрічі Клінтон, проте з нього було досить.
Наш старший син намагався поводитися більш зріло, навіть пропонував узяти на себе приготування фрешів на сніданок, які я робила щоранку. Він розумів, як сильно мені хотілося цієї роботи. Також він усвідомлював важливість моєї нової посади. Ще на початку моїх роз’їздів, коли я намагалася перебувати і у Вашингтоні, і вдома одночасно, мене огортав сум і з вуст часом злітали слова про звільнення та повернення додому (не всерйоз, звісно); тоді він дивився на мене й казав: «Мамо, ти не можеш залишити роботу! Ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю», після закриття браузера.