Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

- Допоможіть! Мені потрібно йти! - намагаюся встати, перемагаючи біль,. – Я тут не повинна бути!

- Дивись, як би тебе вперед ногами не винесли, - зло пирхає медсестра.

Моторошна лікарня, але ще страшніше, що вони знайшли мої документи... вони зателефонують ЙОМУ.

Треба тікати!

- Ай! – хапаюся за свій величезний живіт, біль стає сильнішим. - Ви не розумієте! У мене лише тридцять два тижні. Ранооо… ох…

— Менше лісами треба було бігати з таким пузом, ідіотко, — медсестра дивиться на мене з неприхованою ворожістю.

Що я зробила?

Не пояснювати ж їй, що в мене не було іншого виходу. Що смерть йшла за мною по п'ятах.

- Це тренувальні перейми. Я піду! - не вірю, що зараз народжу. Мені не можна! Я ще не подбала про безпечне місце для дітей! Їм рано з'являтися на світ! Якщо він знайде… кінець усьому. Панічний страх допомагає пересилити біль. Сідаю. Не можна втрачати жодної хвилини. Відчуваю, він близько...

- Ти мені розповідатимеш, які у тебе перейми? Розумниця знайшлася? - безцеремонно штовхає мене назад на каталку.

- Обережніше! – вигукую. - Ви ж медичний працівник! - Дикий біль пронизує тіло, викручує мене, в очах темніє. Провалююсь у липку та в'язку темряву.

І навіть там страх обплутує. Мої діти… потерпіть… Мама обов'язково щось придумає.

- Схоже, вона не жилець, - чую саме ці слова, сказані байдужим чоловічим голосом, коли приходжу до тями.

Повіки свинцеві, не відчинити. Тіло – один суцільний біль.

- Знову додому тільки до ранку потраплю, - обурюється та ж гидка медсестра.

- Що з дітьми? – питаю, навіть язиком важко ворушити.

Відповісти мені не встигають. Чую гуркіт відчинених дверей. Очі миттєво розплющуються від жаху. Я ЙОГО відчула набагато раніше, ніж побачила.

Знайшов. Лише одне спустошуюче слово в голові. Вирок.

- Врятуйте мого сина! - ЙОГО голос дзвенить від люті. - Будь-якою ціною.

Я у палаті. Поруч стоїть низький лікар з лисиною і ріденькою борідкою. Медсестра пожовує кінчик ручки і гидливо дивиться на мене. У неї вицвілі очі, злиплі від дешевої туші вії та брови ниточки.

Вони мені не допоможуть. Мені вже ніхто не допоможе… Той, хто міг врятувати… зрадив…

- Забирайся! – кричу з останніх сил.

ВІН злісно шкіриться, зчіплює руки в замок. Такий знайомий та характерний жест. Пощади не буде. Я й не сподіваюся.

- Але... ситуація критична. Можливо, доведеться вибирати, – заїкається, заляканий лікар.

- Врятуйте моїх дітей, - хриплю, горло здавлюють спазми розпачу.

Лікар правий, я справді, скоріш за все, не затримуюсь на цьому світі. ВІН розламає, розтопче все…

- Її життя, - повний ненависті погляд у мій бік, - Не має значення. Мені потрібний мій син.

Це вже не страх… це жах… отруйний, спустошуючий… Тільки не діти. Нехай зі мною робить що хоче, але тільки не мої діти. Вони сенс мого існування… Я так на них чекала. Не встигла, зовсім трохи… Не змогла врятувати… Вибачте мені, рідні…

- Він не ... - від нестерпного болю темніє в очах.

Не виходить сказати ЙОМУ все. Не можу навіть благати… стати на коліна… Я нічого не можу…

Перейми. Біль. Жах. Розпач. Все… більше нічого не лишилося в мене.

- Ми зробимо все, щоб урятувати хлопчика та дівчинку, - голос лікаря долинає крізь туман.

- На дівку начхати. Тільки мій син, - дає лікареві кілька купюр.

- Ні! – кричу.

Як його зупинити?

- Прощавай… дружино, - крива усмішка на повних губах.

Йде. А його погляд не перестає жалити, навіть через двері. Відчуваю присутність, ВІН тут… чекає свого часу.

– Не віддавайте йому дітей! Врятуйте їх! - збираю останні сили.

Кого прошу? Їм все одно. Їм заплатили. Але мені нема кого більше просити…

Мовчання. Я недостойна навіть їхніх відповідей. Я їм ніхто.

Мене відвозять до операційної. Діти штовхаються у животі. Мої малюки мене підтримують, заспокоюють. Любимі. Рідні. Де б мама не була, я завжди буду з вами. Останнє, що відчуваю…

***

Лікар стомлено витирає піт з чола. Виходить на заднє подвір'я лікарні. Лякливо озирається на всі боки. Біжить до кущів. У руці стискає ковдру, а в ній... Липкий піт струмить по спині. Страшно до судомного тремтіння. Його вже чекають.

- Як обіцяв, ось пацан...

- А жінка? Друга дитина? – запитує мужчина і хапає його за комір халата.

Лікар заглядає в очі чоловікові, одразу шкодує про це. Нелюдські вони… потойбічні.

- Не вижили, - шепоче лікар, старанно ховає тремтіння в голосі. Піт, просякнутий страхом, потрапляє у вічі.

- Ясно, - чоловік притискає до себе дитину загорнуту в ковдру та розчиняється у темряві.

Лікар протирає очі, пригладжує волосся, полегшено зітхає.

Повертається до лікарні. Піднімається до себе у відділення. Там на нього вже чекає інший мужчина, не менш скажений, ніж попередній. Хапає лікаря за комір халата. Що в них за звичка безглузда така? Як змовилися.

- Де мій син? - знайомий страх пробігає по тілу лікаря.

- Не вижив, - відповідає напрочуд спокійно. - Дівчинка залишилася.

Судячи з купи лайливих слів, які чути на весь коридор, він йому повірив. Лікар вкотре полегшено зітхає.

***

Щойно промені сонця торкнулися горизонту, дід Семен збирається на рибалку. Поки сусід Петро спить, він швиденько рибки наловить та на ринок продавати. Хто рано встає, тому успіх забезпечений.

Сідає дід у човен. Трохи відпливає від берега, кидає весло від несподіванки. Дівчина в річці, і кров… скільки ж крові…

Невже померла?

Дід метушиться. Насилу, але все ж таки затягує її в човен.

Щупає пульс.

- Жива… русалонька…