Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Нахабний погляд ковзає по мені. Ось уже хвилин п’ятнадцять один із нових стажистів безцеремонно розглядає мене. Оцінювально та пильно.

Вдаю, що не помічаю.

Хоча не помітити власника цього погляду непросто.

Хлопець високий, атлетично складений. Суворий костюм підкреслює ширину його плечей, тканина на біцепсах натягнулася. Відразу видно, що він любить спорт.

Переводжу погляд на його обличчя. Сподіваюся, що непомітно. Не хочу, щоб мене спіймали за розгляданням стажистів.

У хлопця світле волосся та сині очі. Дуже гарне поєднання. А вії темні та густі. Будь-яка жінка позаздрить таким. Та й на вигляд він дуже симпатичний.

Ех, у мене у відділі працюють незаміжні дівчатка. Точно відкриють полювання на цього симпатягу.

І тут він підморгує мені.

Всупереч здоровому глузду, мені це подобається. Ось тільки хлопцеві про це знати ні до чого. Тож я з байдужим виглядом відвертаюсь.

Зараз триває нарада: керівництво вирішує, у який відділ прилаштувати стажистів. Трьох хлопців та двох дівчат.

Кажуть, їх до нас направили із головного офісу, який у столиці. Іноді таке буває. Якщо наш біг-бос зацікавлений у студентах, які тільки-но закінчили інститут, то чому б і ні? Хтось залишиться, хтось піде. Нам яка різниця? Головне, керівництво сказало взяти стажистів — ми беремо.

Незрозуміло тільки навіщо я тут витрачаю час. До мене у відділ навряд чи хтось піде. Чоловіки не люблять займатися бухобліком, тож колектив у мене переважно жіночий.

Щоправда, є один чоловік у нашому квітнику. Тільки йому п’ятдесят років.

Директор нашого офісу Владлена Василівна — худорлява жінка років сорока. Завжди з ідеальною зачіскою та макіяжем. Я помічаю, як вона раз у раз кидає погляди на того світловолосого хлопця. І як на її обличчі з’являється рум’янець.

Невже він навіть її зачепив?

— Що ж, розподілимо новачків по відділах, — каже вона, швидко клацаючи на планшеті. — Так, Марино Володимирова.

— Я, — зі стільця підводиться дівчина.

Вона озирається на того хлопця, який знову без збентеження роздивляється мене.

Та що ж таке? Може, у мене помада розмазалася чи блузка розстебнулася.

Обережно кошу очима на груди.

Та ні, з блузкою, начебто, усе гаразд.

А погляд нахабника стає пустотливим. Наче він зрозумів, про що я подумала.

Насилу стримуюсь, щоб не відвернутися. Вдруге це вже виглядатиме як втеча, а не тактичний відступ. Відповідаю йому таким самим пильним поглядом. Може, хоч це нагадає йому про пристойність.

Але ні, він навіть не зніяковів. Так і продовжує зухвало дивитися на мене. Наче я гола перед ним.

— До відділу логістики, — оголошує Владлена. — Вадиме Геннадійовичу, беріть стажистку.

До Марини підходить керівник відділу логістики. Він перекидається з нею кількома словами, і вони разом відходять убік.

— Славський Микита та Добрева Ольга, — продовжує директорка. — У відділ бухгалтерії.

Слідом за пухкенькою білявкою підводиться той самий хлопець.

Що?

Від несподіванки не одразу розумію, що йдеться про мій відділ. Дивлюся на стажиста, а він усміхається. Причому усмішка тягуча, зухвала. Така багатообіцяльна, що в мене шкірою мурашки повзуть.

Ох, схоже, від цього хлопця будуть самі проблеми.

— Начальник відділу бухгалтерії — Діана Георгіївна, — чую голос Владлени крізь биття крові в скронях. — Вона введе вас у курс справи.

Микита ловить мій погляд. Ну все, відступати вже нема куди. Доводиться теж підвестися.

— Дуже радий, Діано Георгіївно, — хлопець першим наближається до мене.

З подивом розумію, що він майже на голову вищий за мене. А голос у нього оксамитовий, низький, глибокий. Таким лише співати серенади.

— Ласкаво прошу, — відповідаю з фальшивою усмішкою.

І відразу з навмисним інтересом переводжу погляд на білявку. Вона зніяковіло поглядає у відповідь. Видно, що соромиться.

Хочу її трохи підбадьорити, але слова застрягають у горлі, тому що Микита продовжує стояти біля мене. Тонкий аромат його парфумів заповнює повітря. Приємні пряні нотки. Ох, відчуваю, у мене в бухгалтерії розпочнуться веселощі. Уже уявляю юрбу паломниць з інших відділів.

Нарешті третього стажиста відправляють до юридичного відділу.

— Так, усіх роздали, усі вільні. Можете йти, — Владлена закриває планшет і обводить нас пильним поглядом. — Якщо виникнуть проблеми — звертайтеся до мене.

— Впевнений, що не буде проблем. З таким розкішним начальством, — на весь конференц-зал заявляє Микита.

Я закочую очі.

З усіх боків лунають смішки.

— Гаразд, розходьтеся по робочих місцях, — командує Владлена й дивиться на мене.

Ну так, я маю вийти першою. Так повелося, що бухгалтерію в нас завжди пропускають уперед.

Випрямляю спину і, не оглядаючись, тупаю на вихід. Білявка дріботить поруч, а ось Микита слідує за мною на відстані. Відчуваю, як його погляд обпікає мені потилицю.

У коридорі хлопець наздоганяє мене, але продовжує мовчки йти позаду. Тільки тепер його погляд пропалює мою п’яту точку!

Хочу розвернутися і закликати нахабу до відповіді. Але останньої миті зупиняю себе.

Нехай дивиться, аби очі не зламав.

Зрештою, я маю гарний вигляд — і достеменно про це знаю. Вузька спідниця підкреслює тонку талію та округлі сідниці, високі підбори — стрункість ніг. І зверху я гарна. Ніколи не скаржилася на свій третій розмір.

Незабаром ми опиняємось у коридорі, де знаходиться мій відділ. Тут є кілька кабінетів. Звідти із цікавістю визирають колеги.

Побачивши симпатичного студента, жінки всіх мастей та віку починають поправляти зачіски та декольте. Навіть Надія Іванівна, яка вже має двох онуків!

Я йду далі. Зупиняюся в кінці коридору біля дверей, де висить табличка з моїм ім’ям.

Відчиняю ключем.

Тільки беруся за ручку, як на мою долоню опускається чоловіча рука.