Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Добре, що все відбувається в котеджі, а я цієї миті сиджу на ліжку.

Але з того дня мене починає переслідувати слабкість. Почуваюся млявою, хворою. В голові постійно паморочиться, ще й нудить.

Списую все на свій діагноз та розрив із Микитою.

Мені навіть коли посварилася з нареченим, було не так жахливо.

Під кінець відпустки отримую дзвінок із клініки. Мене запрошують на повторний огляд…

Цього разу я ні про що не запитую адміністраторку. Розумію, що вона однаково нічого не знає. Усе скаже лікарка.

Й ось я в лікарки.

Вона, як і минулого разу, переглядає папірці. Потім підіймає на мене непроникний погляд.

Напружуюсь. Хоча, гірше за те, що я вже почула в цьому кабінеті три тижні тому, нічого бути не може.

— Для початку, — починає вона, — я маю перепросити за недбалість наших лаборантів. Винні вже покарані.

— Недбалість?

— Так, на жаль, сталася жахлива помилка. Результати ваших аналізів переплутали з іншою пацієнткою.

— І? — холодію.

— У вас усе гаразд. Ба більше, ви вагітні. Вітаю.

— Вагітна? — невтямки дивлюся на неї.

Горло стискається.

— Так, судячи з попередніх аналізів, зараз у вас третій місяць.

Серце падає вниз. Я вагітна…

Від Микити.

Виходжу від лікарки. Не знаю, радіти мені чи плакати. Дитина точно від Микити.

Дзвоню йому, але мій номер, як і раніше, у чорному списку. Купую нову сімку і знову набираю його.

Телефон вимкнений.

Мало того, що вніс мене до чорного списку, так і сам змінив номер. Запитую в офісі про Микиту, але ніхто не знає, куди він пішов. Настя та Оля, які спілкувалися з ним останнім часом, лише здивовано знизують плечима.

Він ніби зник.

Навіть у соцмережах нічого не можу знайти.

Просто божевілля. Була людина — і нема її.

А може, ніколи й не існував?

Може, я сама вигадала Микиту?

Але мій малюк є, я його не вигадала.

Опускаю руку на живіт. Нічого.

Сама вирощу дитину від коханого.

Я все зможу.

Шановні читачі! 

Це була перша частина книги. Запрошую усіх до другої - Дозволь тебе кохати 

— У мене буде підвищення, — шепоче змовницьким тоном, а очі так і сяють. — Переводять до головного офісу!

Я недовірливо дивлюсь на неї.

— Ох, нічого собі. А на ваше місце хто піде? Леонід Максимович?

Переводжу погляд на Панчева. Той теж вуха насторожив.

— Ні, — погляд у Владлени такий, ніби вона задумала каверзу й дуже рада. — Маршалов-молодший!

— Син боса? — заступник тяжко зітхає.

Я лише плечима знизую. Син — то син.

— Сподіваюся, ми з ним спрацюємось.

— Звичайно. Тобі вже точно не варто хвилюватися. Хлопець хороший. Спільну мову знайдете, — усміхається Владлена. — До речі, як там батько дитини? Тобі народжувати вже скоро, а ти так і мовчиш, хто той щасливчик?

А сама дивиться хитрющим поглядом. Наче знає щось таке, чого не знаю я.

А я ось досі не впевнена, що вона не в курсі моїх стосунків із Микитою. Звісно, я приховувала зв’язок зі стажистом. Але раптом він сам усе розповів, коли звільнявся?

З нашої останньої зустрічі минуло кілька місяців. А біль не згас. Так, притупився, уже не так щемить серце, і вже не так часто я плачу…

Але все одно не можу його викинути з голови.

Тут ще, як на зло, колишній наречений намалювався. Почав перепрошувати, засипати подарунками, пропонувати знову зійтись.

Але я навіть уявити не можу поряд із собою когось іншого, крім Микити. А він…

Він випарувався.

Номер недосяжний, друзів його я не знаю, адресу не знаю. В інститут було соромно йти, до того ж там не дають першим зустрічним особисту інформацію випускників. І скільки не зазирала в ті місця, де ми з ним гуляли, жодного разу його не зустріла.

Так і облишила цю ідею.

Але легше не стало.

Я припустилася великої помилки, коли його вигнала. А він помстився.

— Ви його не знаєте, Владлено Василівно, — демонструю безтурботність. — Сподіваюся, у вас усе складеться на новому місці. І ми не матимемо проблем із новим начальством.

— Тобі точно з цього приводу не варто турбуватися, — хмикає Владлена.

— В якому сенсі? — злегка напружуюсь.

— Сама все побачиш, — підморгує вона. — Сама все побачиш!

Серце починає битися швидше. Надто вже підозрілі всі ці недомовки.

І знову мене кидає в жар.

Відчуваю той самий погляд.

Хто ж так пильно дивиться на мене й навіщо?

Рука сама опускається на живіт в інстинктивному бажанні захистити малюка. Але той поводиться тихо, уже не штовхається. Мабуть, спить.

— О, а ось і він! Ваш новий начальник! — з небувалим ентузіазмом Владлена киває мені за спину. — Дивись, тобі точно сподобається.

Я обертаюсь.

Мить впізнавання. Мить короткого болю.

Мене обдає жаром, але одразу ж кидає в холодний піт. Тремтіння охоплює все тіло, коли бачу знайоме обличчя. Світле волосся, сині очі.

Тільки волосся тепер не стовбурчиться в різні боки, воно ідеально укладене. І в очах немає глузування. Вони дивляться чіпко та холодно.

Немов у поганому сні переводжу погляд нижче, на його губи.

Колись вони цілували мене, усміхалися для мене.

А тепер кривляться в саркастичній посмішці.

Наші погляди зустрічаються.

Не можу рушити з місця.

— Микита? — видихаю, забувши, що на нас дивляться люди.

Здається, ніби весь світ зник, а всесвіт звузився до одних синіх очей.

Хочу ступити до нього, доторкнутися, переконатися, що він тут, реальний. Що я його не вигадала.

— Микита Маршалов, — задоволений голос Владлени повертає мене на землю. — Познайомтеся, ваш новий директор.

Кінець