Читати книгу - "Сім вечорів"

Хорхе Луїс Борхес

Сім вечорів

«Божественна комедія»

Поль Клодель{1} на сторінці, не гідній Поля Клоделя, зазначив якось, що вистави, які чекають на нас після тілесної смерті, поза сумнівом, не будуть схожими на ті, що являє Данте у «Пеклі», «Чистилищі» та «Раю». Цю курйозну увагу Клоделя у загалом чудовій статті можна прокоментувати в два способи.

По-перше, у цьому міркуванні ми бачимо доказ потужності Дантового тексту, той факт, що під час і після прочитання поеми ми зазвичай схильні вважати, нібито він уявляв інший світ достоту таким, яким його зобразив. Ми неминуче віримо, буцімто Данте гадав, що після смерті він опиниться перед перевернутою горою Пекла або перед терасами Чистилища, чи перед концентричними небесами Раю. Та ще й бесідуватиме з тінями (тінями класичної античності), і деякі з них промовлятимуть до нього терцетами по-італійськи.

Це вочевидь абсурдно. Увага Клоделя стосується не думок читачів (бо, обмірковуючи її, вони б збагнули, що вона абсурдна), а їхніх почуттів і того, що може позбавити їх утіхи, величезної втіхи читання цього твору.

Свідчень, щоб відкинути її, предосить. Одним із них є зізнання, приписуване синові Данте. Той повідомив, що його батько заповзявся явити життя грішників, удавшись до образу Пекла, життя покутників — удавшись до образу Чистилища, й життя праведників — удавшись до образу Раю. Він читав не буквально. Крім того, існує свідчення Данте в епістолі, присвяченій Конгранде делла Скала{2}.

Епістола була визнана апокрифічною, проте в будь-якому разі вона не могла бути написана набагато пізніше, ніж жив Данте, і хай там як, але є вірогідною щодо тієї доби. У ній стверджується, що «Божественну комедію» можна читати в чотири способи. З цих чотирьох способів один є буквальним, інший — алегоричним. Згідно з ним, Данте є символом людини, Беатріче — віри, а Вергілій — розуму.

Думка, нібито текст піддається множинному прочитанню, властива Середньовіччю, такому знеславленому й такому непростому Середньовіччю, яке дало нам готичну архітектуру, ісландські саги й схоластичну філософію, де геть усе піддається сумніву. Й передусім дало нам «Божественну комедію», яку ми і далі читаємо, яка не перестає нас вражати й триватиме після нашого життя, після наших нічних читань, і яку збагачуватиме кожне нове покоління читачів.

Тут варто згадати Скота Еріугену{3}, який стверджував, нібито Святе Письмо — це текст, що містить нескінченні смисли і який можна порівняти з різнобарвним пір’ям павича.

Гебрайські кабалісти вважали, що Святе Письмо було написане для кожного окремого віруючого; і це не видається неймовірним, якщо замислитися над тим, що творець тексту й творець людей той самий: Бог. Данте не мав підстав гадати, нібито те, що він нам явив, тотожне реальному образу світу смерті. Такого не існує. Данте не міг так вважати.

Утім я вірю в доречність цього наївного уявлення, буцімто ми читаємо вірогідну оповідь. Воно дозволяє читанню захопити нас. Про себе можу сказати, що я гедонічний читач; я ніколи не читав жодної книги лише тому, що вона старовинна. Я читав книжки через естетичні емоції, які ті викликали, і відкладав коментарі та критичні відгуки. Читаючи «Божественну комедію» вперше, я дав читанню захопити мене. Я читав «Божественну комедію» так само, як читав інші, менш знамениті книги. Я хочу звірити вам — адже ми зібралися дружнім колом, і я розмовляю не з вами усіма, а з кожним окремо — історію моїх особистих стосунків з «Божественною комедією».

Усе почалося незадовго до диктатури. Я працював у бібліотеці в районі Альмагро[1]. А мешкав на розі вулиць Лас Ерас і Пуейредон, тож мусив долати довгу відстань між цим районом на півночі Буенос-Айреса та Альмагро на півдні у повільних малолюдних трамваях, їдучи до бібліотеки, розташованої на розі бульвару Ла Плата й вулиці Карлос Кальво. Завдяки випадковості (хіба що випадковостей не існує, хіба що те, що ми називаємо випадковістю, є нашим незнанням складного механізму каузальності) я відшукав три невеличкі томики в книгарні «Мітчел», якої сьогодні вже не існує і з якою у мене пов’язано чимало споминів. Ці три томики (я мав би принести один із них сюди як талісман) були «Пеклом», «Чистилищем» і «Раєм» в англійському перекладі Карлайла{4}, але не Томаса Карлайла{5}, про якого я говоритиму згодом.

То були вельми зручні книги, видані Дентом{6}. Вони вміщалися у моїй кишені. На одній сторінці був надрукований італійський текст, а на іншій — його буквальний переклад англійською. Я вигадав такий modus operandi[2]: спершу читав якийсь вірш, терцет, англійською прозою; потім читав той самий вірш, той самий терцет по-італійськи; і так до кінця пісні. Тоді читав усю пісню по-англійськи, а далі — італійською. Під час того першого читання я зрозумів, що переклади не можуть замінити оригінальний текст. Переклад у кожному разі може бути засобом і стимулом для того, щоб наблизити читача до оригіналу; а надто коли йдеться про іспанську мову. Здається, Сервантес у якомусь місці в «Дон Кіхоті» зауважує, мовляв, «розуміючи таку-сяку дрібочку по-тосканськи»[3], можна зрозуміти Аріосто{7}.

Що ж, завдяки спорідненості італійської та іспанської мов я розумів цю «таку-сяку дрібочку по-тосканськи». Ще тоді я завважив, що вірші, а тим паче величні вірші Данте, є чимось значно більшим, ніж їхній сенс. Вірш, окрім багато чого іншого, — є інтонацією, акцентуацією, у багатьох випадках неперекладною. Я спостеріг це одразу. І коли дійшов до вершини Раю, коли дійшов до пустельного Раю, в ту саму мить, коли Вергілій залишає Данте, а той кличе його — я відчув, що можу читати напрямки італійський текст, лише зрідка зазираючи в англійський. Так під час повільних поїздок трамваєм я прочитав ці три томи. Згодом я читав інші видання.

Я читав «Божественну комедію» багато разів. Правда полягає в тому, що я не знаю італійської мови, не знаю іншої італійської мови, крім тієї, якої навчив мене Данте, відтак Аріосто, коли я читав «Шаленого Роланда». А потім