Читати книгу - "Кріпак – кочегар у пеклі, естонська казка"

Це було в часи кріпаччини. Одному кріпакові несила стало терпіти більше знущання пана, і він утік до лісу. Продирається він хащами й журиться: «Чи довго отак тинятимусь? Колись мене все одно спіймають і битимуть ще страшніше. Які нещасні ми, селяни! Якби знав, що в пеклі хоч трохи легше живеться, пішов би туди, та боюся, що й там таке лихо, як у мизі».

Несподівано назустріч кріпакові де не взявся якийсь чорний чоловік та й питає:

– Чому ти такий сумний, чоловіче? Невже ти такий бідний та нещасний, що й у лісі нарікаєш на свою долю?

– Чи тобі було б добре, якби тебе щодня, мов собаку, лупцювали, а їсти давали стільки, що ледь-ледь душа в тілі тримається? – відповів кріпак.

– Хіба я винен, що ти такий убогий! Коли хочеш, то йди до мене батраком, матимеш добру плату і поводитимуся з тобою як слід.

Кріпак зрадів цьому, та все ж спитав:

– А яку роботу мені даси? Чи я подужаю?

– Не бійся, – заспокоїв незнайомець,– робота неважка, не така, як у маєтку. Ходімо зі мною!

Селянин подумав: «Чи не однаково, де годуватимуть? Піду, мабуть»,– та й погодився.

Чорний чоловік ішов попереду, наймит – за ним. Ліс дедалі густішав і був зовсім не знайомий кріпакові. Він уже шкодував, що пішов за чужинцем, але повертатись назад не було куди.

Запала ніч, а вони все йшли не зупиняючись, продиралися крізь густий праліс. Опівночі поміж деревами замерехтіли вогники, і невдовзі подорожні побачили чудовий палац. Він світився безліччю вогнів, ворота були із щирого золота. Незнайомець постукав у ворота, вони самі відчинились, і обидва чоловіки ввійшли до палацу. Тут була така розкіш, що селянинові аж очі засліпило. А чорний чоловік вів його далі й далі, через численні кімнати. Нарешті вони опинилися в гарній світлиці, і господар звелів наймитові сісти, а сам вийшов до іншої кімнати. Скоро він повернувся, а за ним слуги принесли всілякі страви.

Господар запросив наймита їсти. Того не довелося довго припрошувати. Жадібно наминав він усе підряд, поки наситився. Він перехрестився, як звик робити вдома, а господар, побачивши це, закричав:

– Цю витівку ти кинь, це тут не підходить! Затям собі: ти не повинен після їжі хреститись і згадувати бога. Не смій також умиватися й голити бороду. Коли ти ці накази сповнятимеш, тобі тут добре буде і ти зможеш через рік піти звідси, якщо захочеш, ще й одержиш чималу платню й харчі на дорогу. Ти тепер у пеклі, запам’ятай це!

Селянин спочатку злякався, коли почув, де він опинився, а тоді подумав: «А що тут за гріх? Адже в пеклі не так страшно, як говорять. Шанують тут, а розкіш така, що аж очі сліпить. Поживу, мабуть, з рік»,– І він сказав:

– Я слухатимусь твоїх наказів, кажи лишень, що я маю тут робити?

– Гаразд,– сказав господар, який був справжнісінький чорт.– Але служи вірно, завтра я покажу тобі роботу. Поки що спочивай.

Господар відвів наймита в гарну кімнату, сказав, що це буде його житло, й пішов собі. Кріпак простягся на пухових перинах і подумав: «Дідько б його побрав! А непогане життя в пеклі! Коли так буде й надалі, то я звідси не піду!»

Вранці прийшов чорт поглянути на свого нового наймита. Той був уже на ногах і хотів умитися, та, пригадавши засторогу, лишився невмиваним.

Старий чорт вигукнув:

– Ого-го! Це добре, що ти вже встав, значить, буде з тебе вірний наймит! Ходімо, покажу твою роботу.

Вони перейшли кілька кімнат – дедалі чорніших і страшніших поки досягли нарешті закіптюженої печери. Там стояли казани, і під кожним палав вогонь, а один чоловік раз по раз підкладав дрова. Господар сказав:

– Оце твоя робота: підтримувати вогонь під цими казанами. Чим старанніший будеш, тим більшу заробиш плату. Але пильнуй, щоб полум’я не згасло, інакше буде тобі лихо! У кожному казані кипить грішник. Будь обачний, бо не догледиш, люди вилізуть і кинуть тебе в казан. Я щодня приводитиму тебе сюди, а ввечері забиратиму.

Обидва вони пішли собі, а новий наймит узявся до роботи. По дрова не треба було ноги бити – поблизу лежала ціла купа. Підклав наймит під казани, озирнувся довкола, запалив люльку... А тоді й подумав: «У кожному казані кипить по людині. От якби поглянути – може, впізнаю когось?» Підняв одну кришку:

– Ой леле! – вигукнув він.– Та це ж мій колишній пан! Оце так! Це ж ти мене лупцював тричі на день, а годував хлібом з висівками та прокислою салакою. Ну, тепер ти в моїх руках, і я добряче віддячу тобі! – закрив наймит кришку щільніше і так накидав дров, що в казані аж забулькало.

Тоді підняв кришку другого казана й злісно вигукнув;.

– Ти ба! Та це ж панський прикажчик, який раз у раз шмагав мене пужалном на роботі і завжди нізащо. Ну що ж, віділлються й тобі мої сльози! – кріпак прикрив щільніше казан і підклав у вогонь ще дров.

Зазирнув у третій казан – аж там старий пан, дід нинішнього.

– І ти, сивобородий, тут! Знав би ти, як старі люди тебе проклинають за те, що з них шкуру драв, що нікому життя не давав. Оце якраз місце для тебе! Посидь тихенько, ось підкину дров – ще веселіше затанцюєш!

«Це добре, що мої колишні мучителі тут! – радів подумки наймит.– Це щастя – дошкуляти їм!»

Увечері господар прийшов поглянути і спитав, чи до вподоби йому така робота.

– Авжеж, до вподоби,– відповів чоловік.– Мої мучителі в моїх руках, і я їм даю чосу!

– А коли ти зазираєш у казани, ти не боїшся, що вони й тебе затягнуть до себе? – поцікавився господар.

– То пусте,– мовив чоловік, – як підкладу дровець та спалахне вогонь – ніхто нікуди не вилізе.

Похвалив чорт наймита за старанність і повів спочивати, а на його місце заступив інший батрак.

Так минав день за днем, і незчувся чоловік, як і рік скінчився. От господар і каже наймитові:

– Цілий рік ти вірно служив, тож, коли хочеш, можеш повернутися на землю.

Наймит побажав залишитися ще на рік, щоб дужче допекти своїм ворогам. Господар був задоволений, що кріпакові подобається така робота, і пообіцяв щедро віддячити. А чоловік подумав: «Не знаю, яка мені плата потрібна,– годують добре, та й своїх гнобителів мучу».

Так залишився чоловік ще на рік, а потім ще на один...

І раптом йому захотілося побачити землю, що там змінилося за цей час. Останнього дня приніс йому чорт цілий лантух усілякого сміття і сказав:

– Оце тобі плата за роки вірної служби!

Побачив наймит сміття і розсердився:

– Оце за мою роботу! Не треба сміття, коли нічого кращого не даєш!

Та господар заспокоїв його:

– Не сердься, добрий чоловіче! Це сміття набагато вартіше, ніж те, що ти матимеш на землі!

«Побачимо»,– подумав наймит і прийняв плату.

Чорт подякував ще раз і сказав:

– А захочеш у пеклі ще служити, приходь туди, де ми зустрілися вперше.

Поплескав господар пекла наймита тричі по спині, і той, на превеликий подив, знову опинився в лісі, на тому ж місці, де три роки тому здибався з чорним чоловіком.

Він хотів іти далі, але лантух із сміттям став дуже важкий, і чоловік не міг зрушити його з місця. Здивувавшись, наймит зазирнув у мішок і побачив, що там повно золота. Він сховав його в ямі, яку вирив довжелезними нігтями, що виросли за час перебування в пеклі.

Тоді вирушив до мизи, щоб розповісти панові, де його батько й дід і колишні вірні слуги. Але люди тікали від нього, мов од самого чорта. А він і справді був схожий на якесь страховисько. За три роки роботи коло казанів він став чорний од сажі, а чуб і борода виросли довжелезні.

Як тільки прийшов до мизи, усі стрімголов кинулися врозтіч і поховалися. Пан почув крик і гам на подвір'ї і вийшов поглянути, що там сталося, та й зіткнувся на сходинках з колишнім кріпаком. Господар мизи остовпів з переляку, подумавши, що до нього прийшов чорт. А той ще й каже:

– Готуйся, бо скоро й ти підеш до своїх предків у пекло! Казани там великі – усі поміститеся.

Пан так нажахався, що невдовзі помер...

А колишній кочегар із пекла вимився, поголився, купив собі садибу, одружився і зажив, як усі люди. При потребі він брав зі схову золото. І багатства того ще й правнукам вистачило.

* Миза (ест.) – панський маєток.