Читати книгу - "Ясночолий, грузинська казка"

Був собі цар і мав вісімнадцять синів. Сімнадцятеро разом навчаються, а вісімнадцятий окремо.

От виросли сини, цар і думає: «Поки шукатиму кожному наречену, вони й постаріють. Коли вже в мене народилося стільки синів, то має бути в когось і стільки дочок. Пущу я синів, хай самі собі суджених шукають. Знайдуть, то привезуть додому та й житимуть».

Дав він синам коней та й виряджає, тільки ж не всім – вісімнадцятого, Ясночолого, дома лишає.

Дізнався Ясночолий, що брати суджених шукати поїхали, прикро йому стало. «Аби вже,– думає,– хоч у бояри взяли».

Пішов до матері й питає:

– Де батьків кінь та меч?

А мати йому:

– Іди, синку, до стайні та зброярні й бери коня та меча, якого заманеться.

– Нащо вони мені,– одказує син,– ти скажи, де кінь та меч мого батька!

– Тоді,– відповідає мати,– іди на пасовиська, знайди там пастуха, вдар його так, щоб три шматки шкури знялося, то він і скаже.

Так царенко і зробив. Забрав батькового коня та меча й поїхав братів здоганяти.

Почули вони, що позаду копита крешуть, та й кажуть:

– Це ж наш брат, Ясночолий, їде. Буде нам товаришем.

Наздогнав Ясночолий братів і їде разом з ними. Коли це

трапився їм девів палац.

Заходять брати, а на столі і питва, і їжі – хоч залийся. А дева вдома немає, на лови пішов.

Сіли брати до столу, а найменшого надворі полишили коней стерегти й вечерю туди винесли.

Опівночі приходить триголовий дев і кричить:

– Хто ти? Сюди ні мурашва не приповзе, ані пташка не залетить, а ти прийшов до мого двору та ще й коней привів.

– Далеко ти стоїш, підійди ближче, я тобі відповідь дам.

Посунувся дев на Ясночолого, а той як ударить мечем.

то так дві голови й злетіло з девових плечей, а третя проситься:

– Не рубай мене, бо не знайдеш того, за чим прийшов.

– А кажи! – погоджується царенко.

– Ось ключі,– каже дев,– перейдеш сімнадцять кімнат, а в вісімнадцятій побачиш вісімнадцять таких красунь, що й під білим світом не знайти.

Узяв Ясночолий ключі, одрубав у дева третю голову й пішов двері відчиняти.

Перейшов сімнадцять кімнат, заходить до вісімнадцятої – аж там вісімнадцять красунь. Подивився царенко, замкнув двері та й пішов собі, братам і не каже. А ті понапивалися та й полягали спати.

Уранці повставали та й далі їдуть. Коли це знову девів палац, і теж вечеря подана.

Зайшли брати, сіли до столу, а найменшому навіть не винесли.

Аж приходить опівночі чотириголовий дев, побачив Ясночолого та як закричить:

– Хто ти? Тут і мурашва не повзає, й птахи не літають, а ти сам прийшов, ще й коней привів.

Каже йому Ясночолий:

– Далеко ти, ніяк поговорити, ходи ближче, я тобі відповім.

Посунув чотириголовий дев на царенка, а той як ухопить меча – так три голови й покотилося, а четверта проситься:

– Не рубай мене, бо не знайдеш, чого шукаєш.

– Говори,– наказує Ясночолий.

– Ось ключі,– каже дев,– перейдеш сімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдеш вісімнадцять перлин.

Узяв Ясночолий ключі, одрубав четверту голову й пішов одмикати двері. Перейшов сімнадцять кімнат, заходить до •вісімнадцятої – а там вісімнадцять перлин. Подивився царенко, замкнув двері та й пішов до коней. А братам і не хвалиться.

Третього ранку їдуть далі, аж дивляться – палац третього дева.

Брати знову сіли до столу, а найменшого біля коней лишили.

Коли це, вхопивши меч – лезом угору, руків’ям униз,– заходить дев. Та й гукає:

– Гай-гай, Ясночолий, мало ти девів зарубав, що й сюди прибився?

А той йому:

– Далеко ти стоїш, ніяк поговорити, ходи ближче!

Посунувся дев на царенка. Хоче Ясночолий ухопити меча, а той не дається: що підскочить царенко вгору, то меч іще вище.

Дев і каже:

– Через те не дається тобі цей меч, що не візьме мене, бо я залізний.

Вийшли брати вранці надвір, аж бачать – сидить величезний залізний дев, а Ясночолий перед ним, як хлоп’ятко.

Брати як побачили залізного дева, перелякались і так дременули, що й шапки та збрую позабували.

От Ясночолий і каже залізному девові:

– Пусти мене.

– Не відпущу.

Або відпусти, або вбий.

– І не вб’ю, й не відпущу,– каже дев. Тоді Ясночолий і проситься:

– Пусти мене, я щось маю братам сказати, невдовзі повернуся.

– Гаразд,– каже дев,– тільки не думай, що втечеш від мене. Я знаю, хто ти й де живеш. Затієш утікати, то прийду до вас і накажу тобі, щоб засмажив матір і нагодував мене, а потім батька, а вже наостанок і самого тебе з’їм.

Пішов Ясночолий, наздогнав братів і каже:

– Братове, у будинку того дева, де ми першу ніч ночували, перейдете сімнадцять кімнат, а у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять красунь. Виберіть собі кожний по дружині, а мені найменшу залиште. А ці ключі від будинку того дева, де ми другу ніч перебули. Перейдете сімнадцять кімнат, а у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять перлин. Візьміть собі по одній, та й мене не забудьте. А я піду до залізного дева, хтозна, що він мені зробить.

Повернувся Ясночолий до дева і каже:

– Прийшов я, або з’їж мене, або відпусти.

– І не з’їм,– каже той,– і не відпущу.

– А що ж ти тоді хочеш?

– А ось що,– каже дев. – За морем є така дівчина, що й під білим світом не знайти. Приведеш її мені – відпущу тебе.

– А як же я море перейду? – питає Ясночолий.

– Є в мене,– каже дев, – така вуздечка, що як кинеш її в воду, то випливе кінь і сам загнуздається. Що не звелиш – зробить, бо моєї волі ані звірина не переступить, ані пташина.

Пішов Ясночолий, кинув вуздечку в море. Вийшов з води кінь, загнуздався, сів на нього Ясночолий – море так і розступилося перед ним.

їде кінь посеред моря, а Ясночолого на сон хилить, стомився дуже.

От і надумався він спочити. Зліз із коня та ліг, а вуздечки не випускає.

Заснув Ясночолий, а кінь висмикнув вуздечку з рук та й гайда.

Прокидається Ясночолий – навколо море й коня немає. Аж бачить, пливе щось – донизу головою, а те, що над водою, геть лепехом поросло.

– Як це ти пливеш, що голова під водою? – питає Ясночолий, а той йому:

– Прокляли мене, синку, і помру я, а не звільнюся, як не побачу тієї красуні, що й ти по неї їдеш.

– Я б тобі показав її, – каже Ясночолий, – та не знаю, як море подолати.

– Я тебе виведу.

Пливе за ним Ясночолий, пливе, аж прибилися, врешті, до того місця, де море надвоє ділиться – посередині каменюка лежить.

– Переверни цей камінь, – каже чоловік Ясночолому,– й побачиш там вуздечку. Кинь її в море, й випливе тобі кінь, тільки гляди, не випусти, як того. Та ще як добудеш красуню, то дай і мені подивитися на неї, тоді з мене зніметься прокляття, і я вмру спокійно.

Знайшов Ясночолий вуздечку, упіймав коня, сів і поїхав.

Приїжджає в одне село, а там усі в хатах сидять, позачинялися. А це щоразу так. Тільки-но красуня виходить погуляти, всі мусять по хатах зачинятися, щоб обличчя її не бачити.

От підходить Ясночолий до однієї хати та й просить відчинити. А там стара вдова жила з двома синами. Сподобався бабусі Ясночолий, пустила вона його до хати, а тоді й розповідати почала:

– Я,– каже,– ту красуню вигодувала, а тепер доглядаю. Живе вона в отій кам’яниці, зараз її якраз немає, гуляти пішла. То йди, ляж у кам’яниці й спи. Побачить вона тебе, зрадіє й сама піде за тобою, А я нікому не скажу, що її викрали.

Так і вчинив Ясночолий, викрав красуню та й нум тікати.

Бачить Ясночолий, що женуться, завів красуню до лісу, сховав, а сам вийшов та й нум битися, тільки одного й зоставив, щоб було кому дома розказати.

Аж ось приїхали вони до моря, дістає Ясночолий вуздечку, вигукує морського коня, сідають з красунею та й їдуть. А та все озирається, мовляв, чи не їдуть.

– Не бійся,– каже Ясночолий. – Чого на суші не втратив, не випущу й на морі. Ось тільки треба тебе показати одному чоловікові, прокляли його, нещасного, тільки ти можеш зняти чари.

– Аби він хоч не причинив нам чого! – злякалася красуня.

Коли це глядь – пливе той чоловік.

– Дивися ж,– каже Ясночолий,– на красуню!

Глянув старий та й помер собі тихо. Поховав його Ясночолий, і поїхали далі. Довго пливли чи ні, аж побачили берег. Пустив Ясночолий морського коня, сів на свого та й їде до дева, а красуня в плач:

– Обдурив ти мене, що везеш до дева. Слухай же тепер мене. Як приїдеш до дева, той лежатиме ницьма. Полишиш мене з ним, а сам сідай на коня та й гайда. Від’їдеш трохи та й сховаєшся, а вранці, як дев піде полювати, приходь до мене.

Так Ясночолий і вчинив. Піде вранці дев на лови, а він до красуні, цілий день удвох, а вже як звечоріє, іде та й ховається.

От раз красуня й питає дева:

– Чи не скажеш мені, де твоя душа. Я хочу її ласкою обняти.

А дев і бреше:

– У сволоці, – каже,– моя душа.

Заклечала вона сволок та й чекає на дева. Приходить той і питає:

– А це що?

– А ти ж казав, що твоя душа в сволоці, то я й прибрала його.

Засміявся дев:

– Дурна ти! Моя душа за морем. Там живе вогняний дев, в голові у нього скринька, а в ній гавенят двійко. Ото ж моя душа. Як хто задушить тих гавенят – то я й помру, а ні, то житиму вічно.

Пішов дев другого дня на лови, а красуня й розповідає Ясночолому, де душа залізного дева.

Поїхав Ясночолий за море, тільки шлях, йому через те царство лежить, звідкіля він красуню викрав.

І вже тому цареві немає життя, бо сусідній цар щогодини шле йому листи та глузує:

– Який з тебе цар, коли в тебе якийсь, лайдак дочку-красуню викрав.

От пішов Ясночолий до батька красуні та й каже:

– Піду я за тебе, царю, на твого сусіду!

– Як же ти,– каже той,– підеш на нього, коли я зі своїм військом не наважуюся його воювати.

– Дай мені, – одказує Ясночолий,– дванадцять хусток та дванадцять вояків та й звірся на мене.

Дав йому цар дванадцять вояків та дванадцять хусток, пішов Ясночолий на сусіднього царя.

А той живе на горі понад крутим урвищем. Поставив Ясночолий свої курені в урвищі та й іде до того царя.

– Нумо,– каже,– битися!

А той:

– Не готовий ще я.

– Подавай листа, що не годен з нами воювати.

Дав йому цар листа, а тоді й каже:

– Піди відпусти своє військо, а сам лишайся в мене гостювати.

Ясночолий так і зробив. Посадили його обідати, та й подають до столу геть усе солоне, щоб тому вночі спрага допекла. Вийде він опівночі води пити, а за дверима стоятимуть два деви-огняни, схоплять його та й з’їдять, і не донесе він цареві листа.

От виходить Ясночолий опівночі води пити, а деви до

нього. Скинув Ясночолий чоботи та їм у пельку. Подавилися деви.

Побачив цар, що Ясночолий напився води і йде собі до палацу, та як не трісне з люті. А Ясночолий ліг та й спить. Уже й ранок, а він не встає.

– Це,– каже,– у вас гостям шана така? Ночувати лишаєте та чоботи крадете?

Приносить йому цар нові чоботи, а Ясночолий:

– Е, це не мої! Мої на тобі, царю.

Що робити цареві, роззувся та й віддав. А Ясночолий взувся, поїхав до красуниного батька та й розповідає йому всю пригоду. Ото бере цар та й пише сусіді глумливого листа.

– Який,– каже,– з тебе цар, коли ти в мого посланця чоботи крадеш!

Що тому робити, терпить.

А красунин батько каже Ясночолому:

– Була в мене писана красуня, та вкрали її, а то віддав би за тебе.

– То ж,– каже Ясночолий,– я її вкрав.

– А що ж тобі ще треба?

– Нічого мені,– одказує Ясночолий,– не треба, тільки навчи, як мені вогняного дева знайти.

Дав йому цар людей, повели вони Ясночолого на одну гору та й кажуть:

– Ген за тією горою й живе вогняний дев.

Аж це почув дев, що на горі люди, і вже сам летить, усі три пащі роззявив, так вогнем і палить – підступитися ніяк.

Вихопив Ясночолий меча, замахнувся та так і зрубав дві голови, а третя благає:

– Не рубай мене, бо не знайдеш того, заради чого прийшов. У мене в голові скринька, а в ній гавеняток двійко, отож і є душа залізного дева.

Відрубав Ясночолий і третю голову, дістав скриньку, відчинив і скрутив в’язи одному гавеняті, а другого взяв із собою, бо, бува, помре дев, застряне в дверях, а красуня й лишиться в кам’яниці, ніяк буде вийти.

їде Ясночолий та все смикає гавеня за голову, щоб дев знемігся.

Доїхав до моря, вигукав морського коня, сів на нього та й їде. А дев знеміг уже, приліз до порога й помирає.

Приїхав Ясночолий та й гукає красуні:

– Наступи на нього ногою та й плигай сюди! Виплигнула вона, одірвав Ясночолий гавеняті голову – покотився дев та так і прикипів до одвірків, не вийшла б красуня з дому.

Поїхав Ясночолий з красунею до будинку того дева, в якому брати залишили йому перлину, ще забрав вісімнадцяту красуню, що чекала на нього в палаці триголового дева, та й помчав додому.

Приїхав, віддав вісімнадцяту красуню, як сестру, заміж, а сам одружився з тією, що й під білим світом немає такої.