Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Я вперше збиралася на побачення. Мене поступово накривала паніка, і я не могла нормально думати. Виникали дріб'язкові дилеми, які я не знала, як вирішити. Починаючи з того, що мені вдягнути і закінчуючи – які парфуми обрати.

До цього я ніколи не фарбувалася. По-перше, мені завжди подобалася натуральність. По-друге, в моєму випадку гріх було скаржитися і намагатися прикрасити свою зовнішність. У мене від природи були густі вії та брови, пухкі губи і найбільша мрія всіх дівчат – чиста шкіра. Мені в прямому сенсі не було потреби фарбуватися. З іншого боку хотілося підкреслити свою зовнішність і стати більш привабливою для Руслана.

Тому я підвела очі темним олівцем і ще додала трохи темних тіней. Нафарбувала губи червоною помадою (мені здалося, вона підходила під осінній антураж). Подивившись на себе в дзеркало, я скривилася і пішла вмиватися. Ну не подобалося мені все це, що вже поробиш. Друга спроба була більш вдалою. Я вирішила підфарбувати вії і нанести блиск для губ з трохи рожевуватим відтінком. Нехай я не мала яскравого і показного вигляду, зате почувалася комфортно.

Поки погода тішила нас останніми теплими деньками, вирішила вдягнути легку сукню з довгими рукавами і квадратним вирізом. На завершення запозичила в мами туфлі на невеликих підборах.

Порушуючи всі традиції та правила дівчат, зібралася я майже за годину до призначеного часу. Тому ще довго крутилася перед дзеркалом. Відправила Марині фотографію свого вбрання і макіяжу та закидала її сотнею питань: чи не варто мені додати або поміняти щось. Коли подруга вже прямим текстом сказала, що я її дістала (я вже й сама себе дістала), я таки вийшла з дому і попрямувала до центрального парку, де ми й домовилися зустрітися.

Я сиділа на лавочці, підставляючи обличчя лагідним сонячним променям, коли переді мною несподівано виник картонний стаканчик. Наступної миті через лавку перестрибнув Руслан і влаштувався біля мене.

– Я взяв тобі лате, – передаючи мені напій, повідомив він. – Усі дівчата люблять лате.

– Спасибі, – стримано посміхнулася я, підносячи стаканчик до губ і роблячи акуратний ковток. Я не часто пила каву. – То які в нас плани?

– Прокачу тебе на крутій тачці, – весело сказав хлопець.

– Як це? Тобі ж ще немає вісімнадцяти. Звідки в тебе права?

– Я навіть більше скажу: ти сама зможеш порулити, – немов по секрету повідомив він. – Ходімо.

Руслан встав і простягнув мені руку. Переплівши наші пальці, він повів мене вглиб парку. Я була розгублена, поки попереду не побачила виставлені в ряд дитячі електромобілі. Я голосно розсміялася, розуміючи, на що натякав хлопець. Тут було безліч транспорту різноманітних моделей: кабріолети, мотоцикли, джипи, навіть поліцейська та пожежна машини.

– А нам можна на таких кататися? Хіба вони не для дітей?

– Нам можна все, – безтурботно відповів Руслан.

Він підійшов до найбільшої чорної машинки і, поклавши руку на спинку, подивився на мене.

– Ну що, поїдеш на геліку?

– Мушу сказати, що я навіть не знаю, як цією штукою керувати, – зніяковіло зізналася я.

– Це дрібниці. Зараз за дві хвилини все тобі поясню. У цих іграшках є обмежувачі швидкості, тож можеш не боятися.

І справді все виявилося напрочуд просто. Не дарма вони розраховані на дітей. Поки Руслан мені все розповідав і показував, чоловік, який завідував цим добром, не втручався, даючи моєму хлопцеві самому похизуватися переді мною знаннями. Це здалося мені милим.

Я була повністю проінструктована і готова до першої в житті поїздки. Руслан теж вибрав собі транспорт. Він забрався на один із квадроциклів.

– У нього швидкість вища, – зі знанням у голосі заявив хлопець.

Після цього ми рушили. Спочатку було трохи страшнувато. Я боялася різко повернути кермо і з'їхати з асфальту на клумби, але згодом я «відчула» кермування і могла спокійно їхати та насолоджуватися відчуттям реального управління автомобілем. До того ж Руслан, який кружляв навколо моєї машини, постійно мене смішив, розповідаючи історії, пов'язані з катанням на цих електромобілях. Зрештою, коли ми зробили кілька кіл парком і повернулися на місце відправки, у мене було неймовірне почуття.

 Після атракціону Руслан купив нам морозиво, і ми продовжили гуляти парком уже на своїх двох.

– Руслане, – раптом почувся незнайомий голос.

 Ми зупинилися і вдвох обернулися назад. До нас швидким кроком прямував молодий хлопець.

– Артеме, – привітався мій хлопець, простягаючи йому руку. – Скільки літ, скільки зим.

– Саме так, – сміючись, відповів він. – Як повернувся зі свого Буковеля так і не дзвониш.

– Справ чимало назбиралося.

– Та я вже бачу, – Артем кинув усміхнений погляд на мене.

– Познайомся, це Тіна, а це мій старий друг Артем.

– Дуже приємно, – відгукнулася я.

Мене трохи засмутило, що Руслан не дав зрозуміти, хто я для нього. Хоча, можливо, він не хотів, щоб я ніяковіла: все-таки ми всього нічого разом і ще навіть не говорили про статус одне одного.

– Я не буду вам заважати, – швидко сказав Артем, у жартівливій манері піднявши руки. – Усе розумію: третій зайвий. Але я думав запросити вас. Наступних вихідних Коля влаштовує невеличку гулянку тільки для своїх. Будуть усі наші, якраз і познайомимося ближче.