Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Вуличка, що праворуч від майдану піднімалася трохи вгору, кроків через двісті вперлася у частокіл, розділений навпіл широкою, оббитою залізними полосами, брамою. Загорожа не надто сувора, швидше для порядку та значущості. З розбігу не перескочиш, але з коня, якщо захотіти, на подвір’я можна зазирнути.

 Що Нестор і зробив. Під’їхав упритул до частоколу, та й підвівся в стременах, вистромлюючи голову понад загостреними палями.

У сотника й справді ще не квапилися вставати. У вікнах темно, в хаті жодного руху, гамору. Лиш гуси в загорожі невдоволено товчуться. Гуска то птаха вільна, привілля хоче, води… Лінькувата курка ще з-під крила дзьоба не вистромить, а гуси вже гелгочуть, на ріку просяться. Мудра господиня годує гусей лише один раз — увечері. І ті, навіть не потребуючи пастуха, самі, як лиш сонце на спочинок схилиться, чимчикують додому, щоб поласувати зерном, зате зранку, ще й не сіріє, а птахи вже рвуться на волю, на простір. 

Вартовий теж не вельми службою переймається. Закутався з головою в кожуха, присів на колоду та й дрімає, спершись плечима до воріт. З-під поли тільки чубки валянків виглядають. Ну, а чом би й не передрімати, якщо окрім нього подвір’я ще двійко вовкодавів пильнує. Вчених… Помітивши Нестора, не здійняли гавкіт, а сіли навпроти, повисолоплювали язики і чекають. Мовляв, поки ти там — знадвору, роби що бажаєш, ну, а надумаєш перелізти — не ображайся.

— Нема дурних, — відказав їм козак, а натомість гукнув вартового. — Доброго рання, чоловіче!

— Га?! Шо?! — вистромилося з високого коміра заспане обличчя. — Я не сплю, пане сотнику… Тільки присів… Зморився трохи…

Вартовий якийсь час крутив навсібіч головою, водночас намагаючись підвестися на затерплих від довгого сидіння ногах, аж поки не зрозумів, що поруч нікого немає.

— Тьху! — сплюнув спересердя. — Насниться ж…

Тоді помітив дивну поведінку псів і теж подивився вгору.

— О! А ти що за один? Якого біса на загорожу зіп’явся?  

— Доброго ранку кажу… — повторив Нестор, приязно посміхаючись.

— І тобі… — все ще сердито відказав вартовий. — Що тут забув, питаю?

— Так до пана сотника мені треба.

— Нічого з того не вийде… — вартовий, широко позіхаючи, знову всівся на чурбак. — Нема пана вдома.

— Але мені пильно… — не поступався Нестор.

— Та хоч як… — ще ширше позіхнув вартовий, зручніше вмощуючись. — Другий день, як пан сотник у Чигирин до полковника поїхав. Швидше як за три-чотири дні назад не чекаємо.

— Халепа… — пошкріб потилицю Нестор.

— А ти хто будеш? — вартовий, схоже, таки прокинувся і, розуміючи, що знову доведеться якось гаяти час, вирішив підтримати розмову — все ж веселіше. — З козаків, міщан чи гречкосіїв?

— Козак?

— Не пам’ятаю такого лика… А я у сотні кожного знаю. З сусідньої паланки чи як?

— З Низу.

— Запорожець… — покивав головою вартовий. — То добрий шмат дороги. Ще й по такій погоді… Не жартує цього року зима… Видно, маєш доброго ангела-охоронця, коли зумів цілим сюди дістатися.

Помовчав трохи, потім поцікавився:

— А що за потреба?

— Грамоту на землю затвердити хочу, — не став критися Нестор, справедливо міркуючи, що крамоли в тім жодної, а пораду може отримати. І не помилився.

— І на якого біса тобі сотник? — гмикнув вартовий. — В управу їдь. Писар усе справить.

— В управу? — перепитав Нестор. — Дякую. А де вона у вас?

— Вертай до церкви… — вартовий вклав руку під кожуха і з насолодою пошкріб груди. — Потім бери праворуч. Перша хата, та що в садку, то превелебного отця Пантелеймона. Тобі туди не треба. Друга — крамниця. А третя — власне шинок Лейби і буде. Не переймайся, не минеш. Там завше відчинено.

— А до чого тут шинок? — не второпав Нестор.

— Як це? — здивувався в свою чергу вартовий, спантеличено кліпаючи очима. — Хіба ти не про шинок питав?

— Я питав про управу, — ледве тамуючи сміх, нагадав запорожець.

— Ааа… — протягнув співрозмовник. — Я гадав, ти про шинок… Управу легко знайдеш. Простісінько навпроти церкви біла хата під гонтою. Тільки, я знаю, що кажу: спершу, все одно у шинок заглянеш. Бо наш писар швидше як перед полуднем до управи не приходить. Тим паче, коли пана сотника в місті нема. А в шинку і зігрієшся, і перекусиш з дороги… Так що тобі туди, друже.

Вартовий мимоволі ковтнув слину і зітхнув, всім видом виказуючи, яке несправедливе життя. Одному — біля воріт опудалом бовваніти, голодному і холодному, а іншому — щасливцю, дорога сама в шинок стелиться.