Читати книгу - "Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей"

Ксеня

За кого він мене має? За серійного вбивцю?

Підіймаюся на лікті й зупиняю річище бурхливого потоку мелодії будильника. Ще тільки очі відкрила, а мої мізки аже заполонив сусід.

Реально думала над його словами весь вечір. Гаразд, і пів ночі теж.

От із якого дива він узяв, що пиріг з отрутою? Мене це обурило. Навіть більше скажу: образилася я! От так!

Усе геть, геть із моєї голови набридливий джміль. Сьогодні перший робочий день і я просто зобов’язана чарівно виглядати. Хочу справити гарне враження на колег.

Віра говорила, що будуть тільки два лікарі й декілька асистентів: я й мій начальник, або начальниця хто знає. Такою інформацією не володіє навіть подруга, а вона завжди в курсі всього, причому перша. Знає все, навіть передбачити іноді може, таро не розкидай.

Це й не важливо. Найголовніше забути про старе життя, налаштуватися на позитив і декілька місяців, можна сказати відпочинку. Тому що робота з восьмої до шістнадцятої не така й довга, а ще субота пів дня й неділя вихідні. Кайф!

Це не місто де треба пахати від сьомої до дев’ятої, з одним вихідним на місяць і ще іноді виходити вночі, бо в знайомого заввідділу депутата, захворіла кішка й де б ти не була, щоб не робила повинна примчатися до лікарні за десять хвилин.

Як згадую, дідьки хапають… Як я п’ять років таке терпіла, поняття не маю. Напевно все як із Вадимом — звичка.

З останніми подіями я й думати забула за зраду ексбойфренда. За те його місце заполонив найчерствіший чоловік, якого я коли-небудь бачила.

Тіло в нього звісно ого-го, сама торкалася твердих трицепсів, але голова як каструля — порожня. Як кажуть перші сорок років дитинства найважчі для хлопців. От і мій сусід яскравий цьому приклад.

Освіжаюся під теплим душем танцюючи по кахлю, як на сцені танці з зірками. Співаю на все горло й радію, що я нарешті можу втекти від сусіда переростка. Може й не тому, не знаю. На душі так світло, весело, що хочеться ділитися своєю теплотою з навколишнім світом.

Після, рівномірними рухами втираю в шкіру молочко зі запахом мигдалю, підкручую локони й виходжу в чому мати народила з ванної.

Спочатку мереживна білизна.

На чому я ніколи не економлю, так це на спідній білизні. Для мене важливий комфорт, і краса. Якщо я собі подобаюся в дзеркалі в білизні — що там натягую зверху мене мало цікавить. Адже саме спідня білизна робить жінку бажаною.

Светр під шию тілесного кольору, приталені облягаючі штани в тон і чобітки до середини литки. Сподіваюся, що на вулиці розчистили дорогу й не доведеться брести кучугурами.

Я, звісно, підготувалася: придбала чорну куртку з водовідштовхувального текстилю, фіксованим капюшоном-коміром та штучним хутром і утеплювачем. Вірун подарувала теплий картатий кашеміровий шарф і шапку, ним можна не тільки шию ховати від холоду, а все тіло обмотати, такий великий. Правда рукавички нові не придбала, забула.

Це Вірина традиція: у перший робочий день на новій роботі потрібно одягати все нове. Каже, тоді пощастить. От я і вирішила перевірити. Нехай хоч відморожу пальчики, але старих рукавичок не одягну.

Завтра. Сьогодні я навіть губки підмалюю новою помадою, точніше блиском, а от макіяж легкий. Усе ж може бути якась операція, а я ненавиджу оперувати коли обличчя розглядають. А саме після того, як я дозволю собі більш яскравий макіяж на мене дивляться так, ніби  щось у когось вкрала.

Я ж кажу звикли до сірої мишки.

Снідати не наважуюся. Живіт і так бурчить від хвилювання, ще діареї не вистачало.

Ось така я. Треба не треба, хвилююся. І питання: чому? Це ж просто тимчасова робота, а ніби до РАГСу йду.

Останній штрих сумочка через плече, теж нова. Ми з Вірою закупилися до відказу. Саме до відказу, бо при покупці додаткового комплекту шкарпеток, дівчина на касі сказала: — Вибачте, але на цій картці недостатньо коштів.

Гуляти так гуляти. Ми раз живемо.

Непомітно висовуюся з будинку. Сьогодні я просто не маю права помилитися. Треба відпрацювати перший день, а потім усе піде як по маслу.

Розглядаючи все навкруги бадьоро крокую на роботу. На годиннику восьма ранку, а гори вже купаються в неземній красоті. Взагалі мені завжди більше подобалося море, але після таких краєвидів, що зараз відкрилися перед очима, я вже й не знаю, що люблю більше.

І ще один плюс — клініка від нашого будинку зовсім близько: ніжками десь десять хвилин ходу, а якщо машиною… навіщо в такій красі машина? Тут треба пересуватися на своїх двох і милуватися чарівністю.

Взагалі помітила, що тут багато іноземців. І я їх розумію, тому що жоден хмарочос мегаполіса не може зрівнятися з величними скелями, горами та лісами, що дарують усім охочим свіже повітря та можливість насолодитися єднанням із природою.

На мене взагалі дивно вплинуло перебування в гірській місцевості. Я забула за Вадима, навіть плакати не хочеться, як не дивно. От тільки є побічні ефекти у вигляді думок про сусіда, але я швидко забуду про нього. Впевнена. На роботі завжди цікаво, особливо в новому колективі.

— Доброго дня, — відчиняю двері в просторий хол клініки. Привітна блондиночка років тридцяти широко посміхається зі стійки реєстрації.

Гарне приміщення: невисокі світлі стелі, стіни встелені графіті, на яких не тільки собаки, кішки, черепахи, але здається всі тварини які існували та існують від зародження землі до сьогодення.

Класно! Реалістично… А динозаври навіть моторошні.

Реєстраційна стійка розділяє коридор і знаходиться на роздоріжжі двох напрямків.

Чисто, гарно пахне, світло й дуже тепло, що найбільше радує.

— Добрий, чим можу допомогти? — пухкенькі щічки показують ямочки.

— Я, Калина Ксенія Мартинівна, новий лікар, — так само приємно посміхаюся.

— Матіночко! — Плескає в долоні. Виходить із-за стійки й кидається до мене з обіймами. — Цього року нам дуже пощастило, бо того сезону я чесно думала помру, — відпускає мене. Кривить губи, намащені рожевою помадою і крізь сльози додає: — Яке щастя! — знову обіймає.