Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Ви гадаєте, що знаєте все про паніку? А я впевнена, що абсолютно нічого. Поки ви не залишились в замкненому купе з оберегом, який здихає на ваших руках, на кордоні з його землями. І ви не маєте можливості зупинити поїзд або хоча б витягнути придурка з вагону. Не були у подібній ситуації? Значить, ви нічого не знаєте про паніку.

Я тягнусь сісти, намагаюсь подивитись у вікно. Ось вони, землі Ф’юрін, всього в тисячі кроків від мене. Але поки цей божевільний кретин, він же оберіг, придавлює мене до полиці своєю вагою, нічого зробити я не можу. Тільки спостерігати.

А цей ідіот повільно помирає. Цікаво, що за звичаєм оберіг, втративши зв'язок з рідною землею, дохне миттєво. Чи то у Ф’юріна все, не як у людей, чи то у мене така вдача — все браковане дістається. О, цей оберіг вирішив розтягнути свою агонію, лежить і іноді стогне. Скоро поїзд рушить далі, потяг тремтить, викрики зовні стали гучніші. От так з кожною секундою ситуація, яка склалась, загострюється.

— Гей! Допоможіть! — я кричу і намагаюсь стукотіти по вікну, але рука дотягується лише до самого краю, мене навіть не видно. Все це схоже на жахливий сон. Я не люблю гучних вигуків, але потрібно чимось виправдати свою бездіяльність. Бо кінець мені не до вподоби. Скажуть, що норовиста наречена вбила свого майбутнього чоловіка, навіть не дочекавшись весілля. Звинувачення, громадський осуд, моя депортація, суд та інші жахи. Від того, що змалювала уява, мене дрижаки беруть.

— Допоможіть! Оберіг вмирає! Ґвалтують! Пожежа!

Як на зло, все марно. Звісно, що тут ще зробиш? Купе маленьке і забите всяким мотлохом, який глушить мої крики. Вікно закрите, двері теж. Та й звукоізоляція тут не настільки погана, щоб мене почули на вулиці. Зате від шуму Ф’юрін починає стогнати інтенсивніше.

— Та щоб тебе розполовинило, ідіоте! — в серцях кричу до нього, але в ту же секунду швидко прикриваю долонею губи. Не вистачало ще цього. Так, Ф’юрін навалився на мене. Але цілий хай і не зовсім живий чоловік краще такого ж, але розполовиненого.

Мене пробиває на сміх.

«Лайм, дівчинко моя, ти цинічна як справжнісінька і страшенна відьма», — кажу я сама собі і повільно видихаю, намагаючись заспокоїтися. З чого б ще такі жарти, якщо не від нервів?

Руки у мене трясуться з самого початку, губи починають тремтіти згодом, а серце так взагалі калатає по ребрам так гулко, що я майже не чую своїх думок. А цей тягар, який лежить на мені, стогне — жалібно і приречено, як ягня перед закланням. І я чомусь йому волосся поправляю, торкаюся пальцями чола і гладжу по щоці. Ідіот, звісно, шкода його. Яким би нахабою він не був, але жива все ж людина. Поки що.

Коли поїзд смикає так, що вагон мало не підстрибує, я бачу шанс. Якщо не виповзти з-під тіла Ф’юріна, то принаймні поліпшити своє становище, а потім, можливо, його. Ось така я прагматична тварюка. Але інакше, коли нас знайдуть, тут буде два трупа. І мій розплющений буде виглядати куди більш огидно, ніж обережний.

Мені вдається правильно вгадати напрямок поштовху і зрушити тіло чоловіка трохи вбік. Цих різких рухів має бути декілька, щоб поїзд повністю став на залізничне полотно Ламельського моста.

Ф’юрін важко дихає мені у бік біля пахви. Я так само важко дихаю, але вже від фізичних вправ. В результаті у мене вільна ще одна нога, а оберіг завалився злегка на бік. Але потрібно ще чимало сил, щоб скинути його з себе остаточно. Добре б він до цього часу живий залишився.

 Поки я роздумую, як правильно застосувати залишки сил, і поволі дихаю, поїзд дає три гудки і починає рух. Халепа! Я все-таки не встигла. Поїзд мені більше не допоможе. З жалем я гладжу по голові несвідомого ідіота, розмірено і гучно дихаючого. Здається, у нього підвищилась температура.

Від цього легкого руху Ф’юрін раптом приходить до тями, охає і мимрить:

— Де я? Що відбувається? Чому так темно?

Я на кілька секунд прикриваю очі, намагаючись заспокоїтися. Сама мало не до стелі підскочила від подиву, коли він прийшов до тями. Боялася, що оберіг в конвульсіях битися буде, як тільки від'їдемо від кордону. А йому все побоку. Як лежав собі, так і лежить. Тільки дихати став інтенсивніше.

— Чому темно? — я перепитую, озираючись. За вікном час наближається до світанку, тобто в купе все сіре. Але Ф’юрін нічого не бачить. Не міг же він осліпнути? Чи міг? У паніці я піднімаю голову Ф’юріна і, не придумавши нічого кращого, укладаю собі на груди. Важка, зараза! Перший огляд проходить добре: я полегшено видихаю. Очі у цього йолопа просто закриті.

— Ідіот, — скаржуся я невідомо кому, мабуть, сірій стелі. – Гей ти, очі розплющ.

— О, дійсно, забув, — лунає у відповідь, і кліпалки тут же відкрилися. Він крутить очима, оглядаючись навколо. І безтурботно запитує очевидне: — І на чому це такому м'якому я лежу?

— Раз тобі так полегшало, то вже не лежиш! — я зіштовхую голову з себе і стикаюся майже що з благанням:

— Поверни, поверни назад, і слова не скажу! Тільки поверни мене трохи вбік, а то так ніс упирається.

— От сам би і повернув! — роздратовано кажу йому.

— Не можу, не зрозуміло, чи що? — слова звучать дещо невиразно.

Тут я помічаю, що і з розмовами у Ф’юріна теж проблеми: щелепа у нього практично не ворушиться, тільки язик, через що слова невиразні. Тобто до тями він прийшов, але кінцівки так і залишилися млявими і важкими. Тільки очі розкриваються і язик ворушиться. Дивно!